23.2. Глухокутність людинознавчих інваріантних ситуацій

Феноменологізація антропологічної рефлексії, як бачимо, задає нові, вельми продуктивні й цікаві ракурси осмислення сутності Homo. Багато які з "глу-хокутних" проблем класичного людинознавчого пошуку знаходить при цьому своє розв'язання, але натомість залишається й набуває щобільшої гостроти некласична проблема сутнісної безпритульності сучасної людини.

Проблема ця має, безумовно, онтологічний характер, вона стосується реального способу буття Homo. Філософія намагається її розв'язати теоретично, мистецтво – духовно-практично, аби знайти хоч якісь способи угараздити окреслений онтологічний негаразд. Вони знаходять чимало візій начеб то адекватних способів людської самореалізації, кожен з яких "отримує підтвердження" – і тут же виявляє свою "частковість".

"Принцип відкритого питання", на який вийшла сучасна антропологічна рефлексія, має з цього погляду не тільки незаперечні переваги, позаяк він констатує і фактично увічнює теоретично цю драматичну онтологічну ситуацію.

Адже людська сутність, як могли переконатися з нашої тривалої мандрівки її філософськими та мистецькими ремінісценціями, принципово ситуативна і з цього погляду часто... несподівана для самого суб'єкта життєдіяльності.

386

Відтак схоже, що шекспірівським янголам з уже цитованої п'єси "Міра за міру" доведеться ще таки насміятися, спостерігаючи за недолугістю людського життя. Ця істота, "горда, що короткочасна на цій землі наділена величчям" (Шекспір В. Твори в 6 т. – Т. 4. – К., 1986. – С 555), тому, що за такий малий проміжок дарованого їй долею часу вона встигає випробувати себе в безлічі сутнісних "іпостасей", часто так і не знайшовши справжньої самоідентичності. Зокрема, інтига п'єси "Міра за міру" заснована на "кризовому експерименті", що у нього потрапляє дехто Анджело, якому герцог надає на певний час владу в державі, вивчаючи збоку як його поведінку, так і сприйняття нового правителя підданими. Комедія, задумана В. Шекспіром, виявилася, як справедливо пишуть критики, "похмурою": драматург фактично ставить під питання і переглядає ренесансне розуміння людини, принципово заперечуючи її ідеальність на тлі непривабливої й дисгармонійної дійсності. Трагічні колізії невідповідності людини й навколишнього світу пов'язуються зі швидкоплинністю людського буття та нерозумністю природи людини. Щоправда В. Шекспір наполягає на тому, що через недовершеність своєї природи, Homo потребує милосердя, доброти, співчуття.

Можливо, саме в цьому разі людина зможе якось узгодити своє тяжіння до деміургійності, наснажене її сутнісними ілюзіями – та сумирність, до якої понуджують реалії людської екзистенції.

На таке узгодження орієнтував нас, згадаймо, "батько антропології" Ж.-Ж. Руссо, його ж заповів засновник сучасної філософської антропології М. Шелер, обстоюючи першорядність урівноваження посутніх властивостей Homo. Особливо – у площині пріоритетності "вищих" та "нижчих" шарів буття, щодо якої відома московська "істматчиця" Людмила Буєва ще в 70-ті роки минулої доби дотепно зауважила: "вище" є таким, доки воно не "блокує" "нижчого", в іншому разі на перший план висувається упосліджене!

Справді, пригадаймо, якою ціною досягається "вищість".

По-перше – ціною деградації відчуттєвості (Г. Буркхардт).

По-друге – вищою, ніж у тваринному світі, афективність (Е. Морен).

По-третє, більш несриманою агресивністю, для блокування якої немає гальмівних механізмів", наявних у тварин-хижаків (К. Лоренц).

По-четверте, нездатністю впоратися з "відкриттям" для себе взаємопроникнення добра і зла (М. Бубер).

По-п'яте, безпорадністю людського розуму перед перспективою набувати "зворотньої форми" і переходити в безум (М. Фуко).

На думку Е. Фромма, справжня проблема тут – не в тому, чому люди стають душевнохворими, а скоріш у тому, чому більшості з них вдається цього уникнути.

Наведений перелік може бути продовжений. Чи не означає він, що у процесі еволюції виникають і зазнають розвитку не тільки достоїнства, але й сут-

387

нісні вади Homo, які стають невід'ємними реаліями її буття і яким вона має "дати раду" у процесі подальшої еволюції?

Окреслена обставина унеможливлює реалізацію будь-яких проектів радикального переоблаштуання людського життя: воно тут же спрямовує ці проекти у русло "verwandelte Form".

У книжці Ж. Бодрійяра "Прозорість зла" справедливо підкреслюється, що антропологічна рефлексія зіштовхується із ситуацією, схожою на ту, яка має місце у сучасній фізиці мікросвіту: здійснити розрахунки в термінах прекрасного або повторного, істинного чи хибного, доброго або злого так само неможливо, як вирахувати водночас швидкість частки та її розташування у просторі. Добро не міститься більше потойбіч зла, ніщо не має визначеного положення в системі абсцисс та ординат. Кожна частка рухається у напрямі, заданому її власним імпульсом, кожна цінність або частина у порожнечі... лише мить сяє на небосхилі лицедійства, а затим щезає у порожнечі... У людському світі все стає пародією самого себе: навіть політична економія закінчується на наших очах, перетворюючись на трансекономіку спекуляції, яка бавиться з власною логікою (закон вартості, закон ринку, виробництва, додаткова вартість, класична логіка капіталізму, але ця остання не несе у собі вже нічого економічного чи політичного, це – чиста гра з мінливими й довільними правилами. Адже спекуляція – то не додаткова вартість, а вища точка вартості, яка не спирається на виробництво та його реальні умови (Бодрійяр Ж. Прозрачность зла. – М., 2000. – С 11, 53).

Схильність Homo до різних заміщень та до перевтілених форм – чи не найесенційніша її риса, яка випливає із есенційного підґрунтя, зокрема – використання безлічі опосередкувань.

"На здатність людини до перевтіпення, що дала їй владу над рештою живих істот, звернено ще дуже мало уваги і її не вивчено, писав Е. Канетті у 1960 році. – Це – одна з найбільших загадок; кожне має цю здатність, кожне нею користується і вважає її цілком природною" (Канетті Е. Маса і влада. – К., 2001. – С 279. – Виокр. моє – В.Т.).

Найтиповіший прадавній вияв здатності Homo до перевтілень – подвійні людино-тваринні створіння, вони постійно повторюють в архаїчній свідомості навіть у народів, не пов'язаних одні з одним жодними зв'язками. Це – тотеми, яких вважають предками і людей, і тварин.

У чому суть таких первісних фігур? – задається питанням німецький письменник і філософ Еліас Канетті? – Вони є представниками прадавніх міфічних часів, коли "перевтілення було універсальним хистом усіх істот і відбувалося невпинно" (Цит праця. – С 311). Перевтілення є, отже, найдавнішою фігурою. Це – подвійна, вільна фігура.

Перевтілюваність і досі є природною для поведінки дитини. Вона вправ-ляється в усіх перевтіленнях, які згодом можуть стати їй у пригоді. При цьому

388

поруч із нею завжди батько-мати, вони стимулюють її вправи все новим і новим реквізитом. "Дитина розвивається в багатьох напрямах, і коли вона опанує свої перевтілення, в нагороду за це її приймуть до вищої верстви" (Цит пр – С 320).

На наш погляд, особлива складність перевтілених форм полягає в тому, що вони містять вагомі інгредієнти "неперевтіленого" змісту, без звертання до якого регуляція життєдіяльності обертається квазірегуляцією. Дану обставину переконливо ілюструють розглянуті нами в одній із глав Московіада" та "Південно-східна ревізія" Ю. Андруховича (як до речі і схильність буяючого буття до витворення "псевдоформ", якими сповнено новелістику Б. Шульца).

І як теоретика-антрополога, і як людину, відкривача verwandelte Form для колишньої радянської філософії М. Мамардашвілі особливо вражала поява '"нових антропологічних типів", які замість того, щоб уособлювати свою радикальну прогресивність, уособлювали гримаси такого радикалізму. Наш незабутній колега не дожив до масового тиражування чергового з цих антропологічних типів, народженого грандіозним екпериментом по "капіталізації соціалізму". Драматизм ситуації полягає в тому, що робити будь-що в цьому напряму неможливо без використання цих типів, без сподівань на їхню еволюцію до справді цивілізованих підприємців. Тут ситуація приблизно така сама, як і з горезвісними "кіберами": з ними треба уживатися, плекаючи людську ідентичність, "доводячи" їх до такої ідентичності, а не самозамикатися у погордливій зневазі.

Слід врахувати також ту принципову обставину, що сутність Homo не є суто природним, чи суто культурним, соціальним утворенням. Вона органічно "проростає" із взаємопроникнення названих реалій.

Вона, отже, не терпить будь-якого ототожнення з "величними речами" (Р. Музиль), вдовольняючись малим, "тонким", але дуже міцним (А. Платонов, Й. Бродський, Ю. Андрухович та ін.).

Доправляючись же "сутнісної величності" людинознавчий розмисл все частіш наштовхується на свого роду "досвід-межу", за якою "величне" переходить у зовсім іншу протилежність (порівняно з "малим) – обертаючись рів-номасштабним собі негативом, мостячи дорогу від, як сказав Ф. Достоєвський, "ідеалу Мадонни" – до "ідеалу Содому". Вивчення такого екзистенційного феномену як "досвід-межа", здійснене Ж. Батаєм та його послідовниками, виводить сучасний антропологічний пошук у річище розмаїття різновидів "неев-клідової рефлексивності", предвіщеної А. Шопенгауером і виведеної за межі класичного дискурсу Ф. Ніцше та Ф. Достоєвським: гра, іронія, сміх, безум тощо.

Вагомим нслідком звертання до цього принципово нового пізнавального засобу є актуалізація питання щодо "речовини існування" (Р. Музиль, А. Платонов), нестача якої зумовлює перетворення на свою протилежність ультрара-

389

дикалістських спроб звести "Кришталевий палац" людяності як суцільної доброчесності.

Досвід соціальних утворень із розвинутим громадянським суспільством на Заході просякнутий пафосом відмови від "Кришталевих палаців'" на користь "олюднених" (націлених на реальні потреби реальних особистостей) муніципальних утворень – вітчизняною мовою "жеків". Доведення до "маніпу-лятивного рівня " сутнісних проблем людського існування є, мабуть, найхарактерніша риса сучасного гуманізму (А. Глюксманом).

Йдеться про свого роду онтологію людської екзистенції