13.2. Взаємодія складових "речовинності існування"

Що сприяло такому самозбереженню. Звернемося до книжки Г. Гачева "Національні образи світу".

Передусім те, що кожен болгарин живе посеред прадавнього побуту, упорядкованого не так цивілізацією, як звичаєм. На перший погляд, це виглядає неосвіченістю, "темрявою", "дикістю" у порівнянні з цивілізацією. І раптом з'ясовується, що цей побут – теж могутня, найвисочіша, найвитонченіша культура материнського молока, яка витворює міцні моральнісні підвалини, рафіновану ритміку життя, відчуття часу й пори, досконале тіло; витворює людину, здатну наївно й критично сприймати "плоди просвіти".

"Кухоль вина, випитий у прохолодному затінку верб, поблизу зумкотли-вої кришталево чистої річки, допомогає забути рабство хоча б на короткий час; шматочок м'яса, підгущеного з овочами, помідорами, ароматною петрушкою і забіристим перцем, з'їдений на траві під навислим над головою гіллям, крізь яке синіє високе небо, стає справді царською їжею, а якщо до того ж запросити ще скрипалів, здається, ніби все це – вершина земного блаженства. Аби хоч як-небудь миритися з життям, поневоленим народам доводиться витворювати свою філософію, яка схиляє їх не втрачати надії, їсти, пити, веселитися, народжувати дітей. Згадайте народну поезію, в якій так яскраво виражено світогляд простої людини. У цій поезії тяжкі муки, довгі ланцюги, темні тюрми та гнійні рани переплітаються з жирними смаженими баранцями, червоним пінистим вином, міцною горілкою, багатоденними весіллями, хитромудрими хороводами, зеленими лісами й густою тінню – і все те виливається у море пісень" – так живописував цей світ Іван Вазов у романі "Під ігом".

Діти посідають рівно велике місце у побуті кожного народу. Проте у народів, позбавлених своєї землі (як євреї) або свого політикуму, держави (як

255

болгари півтисячоліття) значно більшою є питома вага їхньої тілесно-родової спадкоємності й чистоти, – зауважує Г. Гачев. У болгарському світосприйманні нас вразить здатністю тішитися простою наявністю дітей у світі, естетикою їх тіла. Роман І. Базова "Під ігом" не випадково започатковує домашня сімейна ідилія: герой насолоджується видовищем дитячої гри, возні, кувиркання (болгарською мовою "боричкання" – жартівлива боротьба, як у щенят). Розмаїта болгарська лексика дитячого світу "деца", "дечица", "детур-лига" – лишень кілька відтінків нашого терміна "дітлашня". Насолодою від пластики людського, особливо дитячого, тіла болгари надто близькі скульптурності еллінського світоспоглядання. І то не просто пластика; тіло сприймається не тільки зором або доторком, але й на смак – виявляючи той природний букет: соків, трав, плодів, винограду тощо, – який утворює "речовину тіла".

До речі, дана риса ріднить болгарське ставлення до тілесності з освяченням її у А. Платонова – на противагу більш традиційному "одухотворенню" тілесного в російській літературі.

У зв'язку з цим у А. Платонова на повний голос звучить антропокреатив-на та антропорятівна ідея тілесної прихильності людини до Іншої людини – прихильності, яка, за найвищим рахунком, переважає над усіма силами відособлення, разокремлення, взаємовідчуження. "Одній людині, – пише він у "Афродіті", – неможливо збагнути смисл і мету свого існування. Коли ж вона прихиляється до народу, що її народив, а через нього до природи й світу, до минулого часу й майбутньої надії, – тоді для душі її відкривається сокровенне джерело, з якого повинна живитися людина, щоби мати невичерпну силу для свого діяння і міцність віри в необхідність свого життя". Під окресленим кутом зору "зрілий" А. Платонов долає притаманну йому в молодості категоричність щодо правомірності будь-яких світоперетворювальних проектів людини, наслідком яких мав стати, начеб-то, земний рай.

Ось його парадоксальний образ: "...Дують рівні теплі вітри, вказаними людиною шляхами курсують в океанах теплі течії. Прорублено галереї для повітряних потоків у гірських ланцюгах. Гарячий туркестанський вихор із піском несе до Північного полюса. Давно розморожено лід обох північних океанів і завершено всі великі роботи, здійснено всі найглибші мрії.

На землі стало тихо, і вночі мені чутна хода зірок і трепет вологи у стовбурах дерев.

Немає більше катастроф, спазмів та божевілля в природі. І немає в людині горя, радості, захоплення – є тихе світло свідомості. Людина тепер не живе, а усвідомлює.

...Нова велика і найвеличніша революція одним своїм передднем, одним диханням, випалюючи все безсиле та помилкове, вже винищила гнилі містичні верхи людства, залишивши лишень людей без почуттів, без серця, але з точним усвідомленням, з числовим розумом, людей, які довго не потребують ні жінок, ні їжі та питва.

256

...Людство завойовувало собі життя через завоювання всесвіту. Машини працювали й ліпили з кургузої безформеної жорсткої землі домівку людства. Це був соціалізм.

...Гримляча, виюча, сповнена концетрованої могутності, в орбіті електрики й вогню армія машин, безжально гризуча матерію.

І сім'я людське не робило дітей, а робило мозок, зрощувало й посилювало його – цього вимагала смертельна доба історії.

...Ми запрягли в станки електрику, світло і скоро запряжемо в них силу тяжіння, час і свою палаючу душу", – так змальовує майбутнє життя на землі А. Платонов в утопії "Нащадки сонця" (Платонов А. Чевенгур. – С. 399-404).

Не дивно, що на таку космічну активність не настачиш будь-якої речовини існування.

Тим більше, що констатують ту речовину "тихі сили" та реальна людська тілесність – лабільна, але вкрай крихка й уразлива.

Зрозуміло, наскільки важливими є валеологічиі виміри Homo.

Тут принципово важливим є антропологічне спостереження А. Платонова щодо докорінної відмінності світовідчування здорової та хворої людини, зокрема те, що в останньому разі вона немов би "згортається", ховаючись од світу в самотність і темряву" свого тіла. Ці міркування багато в чому суголосі мистецько-антропологічній рефлексії Б. Шульца щодо парадоксальності світосприймання його батька у стані хвороби (коли в того з'являється свого роду "'комплекс таргана" – створіння з ніби висохлою тілесністю), або Грегора Зам-зи у Ф. Кафки – з тією самою колізією "від'ємної тілесності"). Вочевидь, ми маємо справу з певною антропологічною закономірністю, коли надмірне зменшення тіла межує для його носія зі самовтратою. Приміром, у сучасної письменниці Л. Улицької герой "Веселих похорон" не відчуває болю, бо страждає тільки від задухи й нестерпного почуття "розчинення себе", коли "разом з вагою тіла, живим м'ясом м'язів щезала реальність життя" (Улицкая Л. Сонечка. – М., 2004.-С 101).

Зокрема, герой чевенгурівського "ревзаповідника" виявилися повністю безпорадними перед тим, що все в людському світі можна об'єднати, проте тіла людські зачитаються відособленими – вони живуіть окремо" (Платонов А. Чевенгур. – M., 1991. – С. 336). У разі хвороби тіла "безпорадно уражені стражданням". Більше того, один із хронічно хворих персонажів починає навіть відчувати своє тіло як "сторонню, інші людину", з якою він приречений мати справу упродовж цілого стражденного життя (Там само. – С. 363). А його товариш, спостерігаючи за всім цим, переконався, що хвора людина – то свого роду байдужий контрреволюціонер, а відтак, потрібно вирішити фудаментальне антропологічне питання – куди подіти при комунізмі стражденних? (Принагідно нагадю, що найрадикальніше "розв'язав" те питання Й. Сталін, який заради "уоптимізмлення" масового світовідчування після перемоги у війні з

257

Німеччиною зібрав більшу частину калік, які по війні розбрелися країною, у інший квазіревзаповідник – на острів Валаам у північно-східній частині Ладозького озера).

Навіть тяжкі душевні недуги призводять до найгіршого фіналу "сублімуючись" у тілесні розлади. Так загадкову причину раптової хвороби й передчасної смерті Миколи Гоголя багато хто з лікарів пов'язує з його природженою невропатичною конституцією. Були, звичайно, і наслідки перенесеної письменником за кілька років до того в Італії малярії, й спалахи холери, які мали місце у Москві в рік його смерті, але все це тісно переплелося з відчуттям М. Гоголем своєї поразки у боротьбі з "мертвою субстанцією", "інертною речовиною", які, на його думку, заполонили світ (Вересаев В. Гоголь в жизни. Комментарии Э. Безносова. – Харьков, 1990. – С. 678).

До речі, європейська література XX століття подарувала нам розлогий роман та повість, присвячений свого роду подорожі Homo y світ хвороби та виявленню, завдячуючи такому подорожуванню, посутніх її властивостей. Маю на увазі "Перевтілення" Ференца Кафки та "Чарівну гору" Томаса Манна. Головний герой якої їде на три тижні для відпочинку у високогірний туберкульозний санаторій і ...проводить там сім років життя. Як тільки він зафіксував наявність "гнилої"" туберкульозної температури у власному тілі, він відчув, що зневажає будь-які соціальні й культурні реалії, знову і знову перевіряючи показники термометра. Виникає свого роду відчуженість щодо життя, втрата зв'язку з тією формою дійсності, яка сродна даній людині. Один із довголітніх пацієнтів каже йому, що найбільше через півроку кожна молода людина, що потрапляє сюди, "не помишляє вже більше ні про що, як про флірт та градусник", а інколи, повертаючись додому, цей хворий не витримє іншої атмосфери, бо в ній, мовляв, спотворено "основні поняття життя ". (Щоправда, слід заради справедливості сказати, принаймні покладаючись на нещодавній "кризовий експеримент" автора цих рядків, що "межовим досвідом" невиліковної й раптово виниклої хвороби, яка поставила під питання життя, є радикальне перевертання всієї ієрархії цінностей, до болю загострене відчування низки основоположних антропологічних реалій. Недарма у магнітофонному зверненні до друзів померлого героя "Веселих похорон" уже згаданої Л. Улицької висловлено вдячність на адресу смерті, віч-на-віч із котрою герой збагнув самоцін-ність та неповторну красу кожного зі своїх друзів-відвідувачів). Хоча увага хворої людини може бути звернена і на зовнішній світ, однак переважно "на одну його точку", сприймаючи все інше мов би "крізь хмільний туман", але не має ні сил, ані найменшого бажання позбутися сп'яніння" (Манн Т. Собр. соч. – T. 3. Волшебная гора. – M., 1959. – С. 275-276, 316). За понад чверть століття до цього з'явилися художньо-антропологічні розмірковування щодо світогля-дових колізій конкретного індивіда, з якими залишається віч-на-віч індивід у разі невиліковної хвороби.

258

Герой толстовської "Смерті Івана Ілліча", захворівши на невиліковну недугу, з жахом усвідомлює, що відтепер двадцять чотири години на добу, кожна з яких стала мукою, він – сам-на-сам, віч-на-віч зі смертю. Коло його світоглядних уподобань обмежується дослуханням до свого болю та до всіх відправлень власного організму. Домінуючими інтересами хворого стають людські хвороби та здоров'я. Коли при ньому заводять мову про хворих, про померлих, про _тих, хто одужав, він, тамуючи хвилювання, допитується й увесь час "приміряє" все те до власної хвороби.

...Силогізм, якому він вчився за логікою Кизеветера: Кай людина, люди є смертні, тому Кай смертний, здавався йому все життя правильним тільки стосовно Кая, але ніяк не щодо нього самого. То був Кай – "людина взагалі", і все було справедливо; але ж він був не Кай і не взагалі людина – він був зовсім, зовсім особлива від усіх інших істота; він був Іванко, з мама, з папа, з Дмитриком та Володею, іграшками, кучером, з нянькою, потім з Катеринкою, з усіма радошами, прикрощами, захопленнями дитинства, юності, молодості. Хіба для Кая існували ті пахощі обтягнутого шкіряного пасочка м'ячика, якого так любив Іванко! Хіба Кай обціловував так руку своєї матері і хіба для Кая так ше-рехкотів шовк складок материної сукні? Хіба він бунтував за пиріжки у Правознавстві? Хіба Кай бував так закоханий? Хіба Кай міг так вести засідання суду? (Толстой Л.Н. Смерть Ивана Ильича // Собр. соч. в 12 т. – Т. 10. – М, 1958.-С. 165-166)...

На переконання пристрасного опонента подібної абстрактної всезагальності С. К'єркегора, наріжний екзистенціальний парадокс, неусуваний жодним "есенціальним" аргументом, полягає в тому, що одиничний індивід стоїть вище всезагального (Кьеркегор С Страх и трепет. – М, 1993. – С 54).

Своєрідним виявом усвідомлення даної обставини стає в сучасній антропологічній рефлексії посилений інтерес до такого антропорятівного фактору, як "плекання себе" ("Souci de soi" – називається остання праця М. Фуко).

Що означає подібна світоглядова переорієнтація? – Передусім новий погляд на людську діяіьність. Це не значить, що слід припинити будь-які інші заняття й присвятити себе повністю і виключно собі; та в тих видах діяльності, що будуть проводитися, треба пам'ятати про надмету – пошук самого себе. Свого роду неостоїцизм, чи не так?

Саме в рамках цієї культури себе, її тем та практик розвивалася упродовж віків рефлексія моралі задоволень, зазначає М. Фуко (Фуко M. Історія сексуальності. – T. 3. Плекання себе. – Харків, 2000. – С 65). Це передусім – "практики здоров 'я " (й відповідне ставлення до медицини як сутніснозначущої для людини), "дієтики насолод" (вранішні й подальші вправи, чередування видів діяльності, культура харчування, культура сну), "практики управління домашнім господарством ", практики шлюбних взаємин " тощо.

259

Чому все перераховане є таким важливим? Тому, вважає М. Фуко, що, ще починаючи з "Бесід" Епітекта, воно стає інгредієнтами сутнісної своєрідності Homo. Саме внаслідок того, що людина є вільна та розумна – вільна також у розумі, – вона й стала у природі тією істотою, якій належить самій дбати про себе (Фуко M. Історія сексуальності. Плекання себе. – С. 46). Своєрідним стає у зв'язку з цим і бачення посутніх властивостей Homo.

Плекання себе для Епіктета є привілеєм-обов'язком, даром-повинністю, що тільки й забезпечує нашу свободу. "Навчатися жити все життя " – цю формулу принципової сутнісної відкритості людини постійно наводить Сенека. Займатися собою – то зовсім не є синекура, то важка праця, яка обіймає вироблення навичок поміркованого задоволення своїх потреб, різного роду медитацій, читання, нотатки прочитаного чи почутого в розмовах, до яких варто повернутися, згадування істин, які слід краще усвідомити тощо...

Одна з найважливіших рис подібної діяльності – те, що вона постає не якоюсь особливою, самотньою вправою, а справжньою соціальною практикою, яка сприяє, зокрема, інтенсифікації суспільних відносин, взаємоспону-канню індивідів, "задіяних" у цих відносинах (Фуко M. Цит. пр. – С. 50).

Безумовним надбанням старогрецької та римської рефлексії щодо моралі задоволень є втрачена згодом толератність щодо сексуального задоволення як етичної субстанції, належної до порядку сил, що їх суб'єкт має долати та підпорядковувати своїй владі: проте у цій грі насилля, надміри, крайнощів, обурення та протиборства дедалі частіше акцентується слабкість індивіда, його нетривкість, потреба у захисті, у сховищі, куди можна втекти, де можна заспокоїтися, знайти притулок. Загострюється питання про самоідентичність – істинність того, що ти є, що робиш та здатен робити. Критерій успіху такої діяльності, як ідея визначається через вміння володіти собою, проте ця влада відтепер поширюється на досвід, у відповідності з яким ставлення до себе набуває не просто володіння, радості від прагнень і тривог (Фуко M. Цит. пр. – С. 66). Цією прикметною антропорефлексивною констатацією завершує М. Фуко розділ "Культура себе".