7.3. Діалог, суть якого – переростання "антропомінімумів" у "антропомаксими"

І якби мені стало снаги написати філософський діалог за мотивами кантівських антропологем, я надав би йому такого спрямування:

Запитання: "Що я можу знати?" – Відповідь. Дуже багато чого, проте у межах "речей для нас". Щодо "речі у собі" – зась! Отже, не будь пихатий та гордовитий, скільки б не пізнав.

3. Але ж пізнання є умовою розумності, розумність – умовою моєї суверенності, "притямності?" – В. Саме так. Проте є таїна (і в світі, що ти його пізнаєш, й у тобі самому). Вона є і буде. Вона потрібна (тобі і йому) – для самозбереження. Поважай таїну – чужу й свою. Не бійся "плюралізму сутностей", бо він життєдайніший та толерантніший, аніж "монізм".

3. "Що я повинен робити?" – В. Дуже й дуже багато. Проте найбільше – не робити нікому й нічому у світі поза собою того, чого не хотів би, аби робили таке тобі. Вдивляйся у себе і дбай про себе, дбаючи про себе – дбай про іншого та інше.

Пояснення. Дбання, "турбота" (скористаємось зворотом М. Гайдеггера й М. Фуко) про себе та про іншого – то "заземлення" до буденної "мініми" категорично-імперативної "максими" Канта щодо здіймання мого воління до рівня "всезагального законодавства".

Запитання з приводу пояснення. Чи є припустимим подібне "заземлення"? Можливо, то "вульгата"! – В. Будь-яка вульгата, що порятовує людину, припустима. Принаймні, вона краща, ніж "високість", яка людину нівечить, викликаючи у неї почуття неспроможності. Не бійся ні складності, ні простоти, жахайся – нівечити.

3. "На що я можу сподіватися?" – В. На свою розважливість та мудрість, своє сумління та совість. 3. А якщо я не певен у собі, якщо мені забракло інтелектуальної чи моральної сили на оті чесноти? Тоді все, кінець, "гаси свічки"? – В. Ні, свічок не руш. Якщо не маєш опертя на щось безумовно відоме й с-відоме, обіпрись на повагу, хай навіть страх перед невідомим! Тебе доводить до відчаю те, що світ повсякденності не є світом моральності? Обіпрись на припущення морального світу як потойбічного, звірся мудрості й святості тамтешніх заповідей. Бо відоме й с-відоме містять певність, не-відоме ж містить загрозу; не маєш стратегічно певного шляху життя – бійся непевності, бійся гріха, пам'ятай про спокуту тощо. Якщо не безумовність морального закону, то відповідальність перед невідомим нехай стримує твої поривання до скоєння зла, якщо не "чистий розум" та "чиста моральність" – то принаймні "буденний розсудок" задасть тобі параметри дозволеного й недозволеного. Якщо не позитивна, то негативна віра в моральнісні настанови, якщо не справжня безумовна моральність – то хоча б її аналог. (Таким є діапазон гуманістичних уболівань Канта десь за десяток сторінок до завершення "Критики чистого розуму").

159

3. Отже, вишукано досконалий розум у деяких випадках поступається місцем "буденному" розсудку? – В. Саме так, якщо людина на окраєчку світо-глядово-моральної прірви – хай порятовує її хоча б цей останній. Не можеш бути розважливим, мудрим та моральнісним безкорисливо, з міркувань принципових, не можеш доброзичити "за совість" – не втрачай порядності хоч би "за страх"!

3. "Але ж то може бути акторством, позірною доброчинністю, я можу лишень вдавати з себе доброчесного?" – "А ти вдавай, вдавай", – заспокоює Кант. "Воно, знаєш – приростає, входить у звичку. Узвичаїться – може й злюбиться. Краще мати в обігові дрібну монету, ніж нічого!"

...І тут ми знову повертаємося до вже згаданих розмірковувань І. Канта про людську правдивість та щиросердність. Праця "Антропологія з прагматичної точки зору" (ми вже казали, що вона увінчує прижиттєві публікації філософа) містить вельми промовистий сюжет, названий "Про дозволену моральну позірність". Тут міститься надто не максималістська антропологічна порада: якщо ми не є щиросердними, якщо наша доброчинність – акторство, "граймо" ту роль сумлінно, вживаймося в неї, вправляймося у тім, аби "обдурити брехуна у нас самих"! (Кант И. Антропология с прагматической точки зрения. – С. 384). Позаяк силою проти ендогамних підвалин людського єства нічого не досягнеш, їх треба перехитрити, а для цього Кант радить скористатися дотепною настановою зі Свіфтової "Казки про діжку": кинути ту діжку китові для забави, аби порятувать корабель.

Відтак, ригоризм категоричного моральнісного імперативу набуває вигляду поради: робити все, аби засобами "мирної боротьби" сприяти "культурі душі" (Там само. – С 385).

Йдеться фактично про мистецтво антропологічно можливого. Світ, у якому моральнісні закони панують безумовно, Кант називає умосяжним. У нім ми абстрагуємося від усіх умов, надто від перепон для моралі, зокрема – від слабкості або хибності людської природи. Уповні зреалізований моральнісно-категоричний імператив – то лиш ідея, проте ідея практична, себто вона справді може впливати на світ повсякденності так, аби зробити його наскільки можливо відповідним ідеї.

...Критично оцінюючи "фундаменталістські" інтенції Канта, убачаючи в нього погляд на філософію яко "наставника й суддю", Юрген Габермас слушно протиставляє такому погляд на філософію лишень як "берегиню раціональності" та "тлумача і посередника" у сфері культури, у практиці повсякденної комунікації, яка робить можливим порозуміння між людьми "комунікативні угоди" й т. п. (Габермас Ю. Філософія як берегиня та тлумач // Генеза. – 1998. – №1-2 (6-7). – С 72-74). Поль Рікер доводить феномен комунікативної угоди, консенсусу до "конфліктного консенсусу". Мені здається, що у філософсь-

160

кій спадщині І. Канта є чимало вагомих передумов саме такого погляду на роль філософії в людській культурі.

Кант був дуже реалістичним ідеалістом і вкрай мало "феодалом духу" та "фундаменталістом". Не випадково його висловлювання про те, що людину роблено з тесу, кривизна якого унеможливлює майстрування чогось рівнесенького, стала однією з наріжних для Макса Шелера. Антропологічна мудрість Канта, однак, у тому, що, враховуючи окреслену особливість "матеріалу", він все докладав максимум зусиль, аби ствердити спроможність людського. Цьому підпорядковано і філософські, й антропологічні штудії німецького генія.

Чи не робить все сказане І. Канта услід за Б. Паскалем провісником радикальної екзистенціалізації антропологічної рефлексії, яку в XX столітті започаткує феноменологія?

161