Глава 10. Сміх супроти відчаю підпілля

Шукаючи альтернативи антропоруйнівним практикам "підпілля", нам варто знову повернутися від Ф. Достоєвського до М. Гоголя, який геніально відчув своєрідну універсальну протидію таким практикам: потребу протиставити життєзаперечному началу – начало життєстверджуюче з метою хоча б урівноважити їх.

Концентрацією першого з названих начал є розмаїття виявів людської "пошлості", а її уособленням – образ чорта. У листі Шевирьову 1847 року письменник наполягає, що головним світоглядовим завданням його творчості було, аби людина насміялася над чортом.

Жахливо похмурій трагедійності життя протиставляється, проте, не комедійність. Йдеться про свого роду трагікомедійність. На цьому наполягає такий проникливий знавець М. Гоголя як Д. Мережковський. До неї ж справедливо привертають увагу сучасні літературознавці, посилаючись на формулу світоглядової націленості М. Гоголя, – "сміхосльози, сльозосміх" (у І. Муратова "міномажор") (Соловей Е. Українська філософська лірика. – К., 1998. — С 332). Постмодерністське світовідчування народило красномовну формулу "радісна туга та тужлива радість" (Ж. Батай). Жорстокій світоглядовій опозиції "Хаос-Космос" він протипоставляє парадоксальне поняття "хаосмос" (Д. Джойс).

Чи не означає сказане, що нащадок полтавського козацства "відкрив" свого часу сміх як непідмінний засіб подолання будь-яких виявів пошлості – шляхом не "лобових", дискурсивних практик, а практик особливого штибу, сповнених емоційності, вольового поривання до життя, довіри до своєрідної мудрості життєвої стихії, котра несе в собі кожного з нас? Довіри до буття як передусім становлення (Геракліт).

В даному разі йдеться про свого роду "несерйозність", іронію тощо, які за вже наведеною нами кваліфікацією Ф. Ніцше обертаються якраз "великою серйозністю". Йдеться про сміх як сутнісну властивість людини, здатної "послати до дідька (чорта) всі метафізичні розради" (Про неї мовиться в Ніцшевому "Досвідові самокритики" – доповненні до "Народження трагедії") (Цит. за: Вышке М. "...Вы, смеющиеся, когда-нибудь пошлете к черту все метафизические утешения". Трагическое мировоззрение Ницше в контексте его концепции языка // Докса. Збірн. праць, з філософії та філології. Вип. 5. Логос і прак-сис сміху. – Одеса, 2004. – С. 357). Відтак, йдеться про сміх, іронію тощо, не яко применшення зла, а як рівнопотужнього йому за своєю екстатичністю і навіть переважаючи його волею до життя, ствердження – передусім – людської спроможності, вільної суті її як свідомої й відповідальної істоти тощо. Іронію – як зброю, котру Ж. Батай влучно прокваліфікує як засіб "приборкати"

198

_те, чого я не в змозі подужати (Батай Ж. Внутренний опыт. – СПб., 1997. – С. 127). Передовсім – абсурдності життя, зміщення речей світу, їх взаємний перехід однієї в одну, спряженність життя зі смертю, сміху – з відчаєм (Высоцкая О. Смех как условие смысловой коммуникации (анализ феномена на примере творчества Хармса) // Логос і праксис сміху. – С. 100).

Як слушно зауважив Михайло Бахтін, "серйозність нагромаджує безвихідні ситуації, сміх підіймається над ними, вивільнює від них" (Бахтін М. Из записей 1970-1971 годов // Бахтин ММ. Эстетика словесного творчества. – М-, 1979. – С. 538-539). Сміх настільки ж універсальний, як і серйозний: він націлений на світове ціле, на історію, на все суспільство, на світогляд. "Це – друга правда про світ, немов би святковий аспект всього світу у всіх його моментах, немов би друге одкровення про світ у грі та сміхові" (Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М., 1990.-С. 97).

Недарма кажуть, що сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться.