15.5. Обопільно-ущербна "протоісторія" та сублімативне її подолання

Сім'я Кароліни та Ашиля Флоберів. Найсумніше дитинство Кароліни, матір якої невдовзі після заміжжя, народивши доньку, помирає. Відтак – годувальниця та батько-вдівець, що, ймовірно, зачаїв злобу на дитину, яка відібрала в нього дружину. Маленька, тендітна, Кароліна страждала на кровохаркання за кілька років до заміжжя, і "залишилася на все життя нервовою, вразливою натурою, ховаючи свою постійну тривогу під якимось майже маніакальним хвилюванням" (Сартр Ж.-П. Идиот в семье. – С. 82).

Батько, Ашиль-Клеофанс Флобер, був хірург-вольтер'янець, який тяжів до утилітаризму, не вірив у високі почуття, але хотів бути доброчинним. Тому свої індивідуальні інтереси він підпорядковував спільному інтересові власної сім'ї. Ці погляди охоче прийняла і його дружина. Склався особливий стиль

291

життя за формулою: "індивід є неістотний і минущий модус, сімейна община – субстанція, яка виробляє й поглинає у себе модуси" (Там само. – С. 89. – Виокр. моє – В.Т.).

Доброчинність, яку практикували, яку навіювали своїм дітям, була неухильним відчуженням індивіда на користь сімейної групи, тиск кожного на кожного й на самого себе задля того, аби забезпечувати постійне "сходження".

Батька з-поміж дітей цікавили тільки хлопчики, а з-поміж останніх – той, хто міг успадкувати й успішно продовжувати його справу і продовжити "сходження". Сини ставали повною власністю батька, залишаючись чужими для матері, яка всуціль зосередилася на молодшій від них доньці, втім, не уявляючи її долі іншою, ніж компенсацією свого сумного дитинства, стосовно синів, вона залишалася, за влучним виразом Сартра, "радше дружиною" (свого чоловіка), "аніж матір'ю". Батько хотів, аби обидва його сини стали лікарями. Старший відповідав такій меті, молодший – аж ніяк. Тим самим його реноме у межах сім'ї задалося негативним.

Маленький Гюстав Флобер мав вдачу спокійну, споглядальну, повну наївності, сліди котрої зберіг на все життя. Коли йому було шість років, старий слуга, глузуючи з його наївності, казав йому, якшо малий йому набридав: "Піди подивись... на кухні, чи не там я". І дитина йшла питати куховарку: "П'єр сказав мені пошукати його тут". Він не розумів, що над ним хотіли пожартувать і посеред загального сміху залишався мрійливим, смутно вдаючи якусь таїну. Через цю патологічну легковірність батьки увесь час турбувалися, чи не є він ідіот. Згодом додалися епілептичні напади, і стало ще більш зрозумілим, що він не здатен відправляти жодної професії. Усамітнився і почав писати. Почав з 9-річного віку, хоча два роки тому не міг вправно читати, що посилювало підозри дорослих в його "ідіотизмі".

Перша – і єдина – подорож за межі домівки

Письменництво стає для Гюстава Флобера заміщенням подорожування, яке, зважаючи на його статус у сім'ї, не могло не бути втечею. Сартр влучно поіменовує це "втечею на місці"! Своєрідний внутрішній абсентизм, який дозволив письменникові назавжди залишитися в дитинстві. У дитинстві як особливому способові бачення світу: "Дитиною я любив усе, що бачив", зізнається він, а Сартр додає, що те бачення, той погляд тягнувся за видимим аж "до горизонту". Погляд його біг попереду нього самого, здіймався вгору (Цит. праця. – С. 40-41). Перед ним розгорталася чуттєва безконечність, "більш безмежна, якщо таке можливо, ніж нескінченність Бога... а потім доводилося із цих піднесених сфер спускатися донизу, до слів... як передати словами цю гармонію, яка здіймається у серці поета...?" (Сартр Ж.-П. Идиот в доме... – С 33). Залишившися на все подальше життя дитиною, Гюстав зберіг за собою особливі якості "суб'єктивної одиничності", не розчинивши їх у всезагальності

292

(Там само. – С. 38), і як тільки він починає писати, у нас, каже Сартр, "виникає безпосереднє відчуття особливого" (Там само. – С. 53. – Виокр. моє – В.Т.).

Сам Гюстав Флобер сприймає цю свою особливість як привілей суб'єкта світобачення, не знеособленого наростами усталених значень, притаманних тим або іншим явищам життя. Навіть якщо неприйняття такої усталеності кваліфікувалося іншими як вияв безумства, ідіотизму. Письменник часто повторював у переписці: "Тварини, ідіоти, безумці, діти тягнуться до мене, тому що знають, що "я – їх" (Сартр Ж.-П. Идиот в доме... – С 32), Він відчував себе одним із них. – Пряма аналогія з інтерпретацією "ідіотизму" Ф. Достоєвським, Ж. Батаєм та ін., чи не так?

Але хоч би як там було, Гюставові Флоберу вдалося "зберегти" в собі дитинство. Героям же наших двох наступних оповідей, на жаль, не вдалося.