17.4. Спільний життє-смертний простір як реальність людського способу буття

Колоритним прикладом такого простору є, зокрема, ситуація, описана у попередньому параграфі, де людина, переконана, що помирає, продовжує підтримувати свою прив'язаність до життя. Ця ситуація ілюструє некласичне, нелінійне ставлення до смерті, яке, на відміну від класичного, не драматизує її, а розглядає як мікротекстуру життя.

У праці "Символічний обмін та смерть" Жан Бодрійяр пише про "музей мертвих" у Капуцинськім монастирі в Палермо, де фігури лежать або стоять, збережені могильною глиною. Такий "театр смерті" він вважає сутнісно пре-зентативним для "міцного суспільства" як показник нормального природного ставлення до смерті, а не для зляканої або непристойної цікавості, яка властива представникам нашого "хисткого" соціуму. Подібне ставлення, до речі, демонструє і рання творчість Андрія Платонова, яку до "міцного суспільства" не віднесеш. Очевидно, причини схожості таких ставлень, не зводяться лишень до соціальних, вони закорінені у саму природу людини як амбівалентні схеми ставлення Homo до світу та до самої себе.

Ще французький лікар Марі Франсуа Біша (1771-1802) поклав своїми працями початок новому уявленню про смерть яко про триваючий процес, що складається з окремих, часткових смертей. Тим самим на зміну традиційному уявленню щодо "фінальної монолітності" смерті – вона не приходить у певний час, а існує десь поблизу нас, вона вже давно прийшла, вона трансформує життя через череду "мікросмертей". То тут, то там обриваються нитки й вузлики життєвого "плетива". Статус миттєвості та фінальності має, виявляється, тільки насильницька смерть. Ненасильницька ж зберігає тривалість (Демичев А. Дискурсы смерти. – СПб., 1997. – С. 120—121). Така смерть переважає життя без екзистенціального напруження, величного пафосу неминучого та інших предикацій традиційної смерті. Інакше чим пояснити ту хворобливу чарівність, яку відчуває нормальна людина при вигляді нещасного випадку, а в цьому відчуванні, на думку А. Демичева, – ключ до вирішального елементу людської природи.

320

Жахлива тривога, генерована повним усвідомленням значущості власної смерті веде, немов катарсив, до детермінації та евертуального набування смислонаснаженого життя. Відбувається "виправлення" тієї ситуації, яка так яскраво змальована Т. Манном у "Чарівній горі", коли один із героїв, потрапивши із тубсанаторії додому, не зміг там витримати через те, що люди "втратили _там, – на його переконання, – справжній масштаб речей". Йдеться не про що інше, як про сутнісну схибленість світовідношення сучасної здорової людини, деміургійні зазіхання якої не дозволяють їй вийти за розуміння смерті як всього лиш досадної "аварії" у швидкісній їзді життєвим шляхом.

У "Раковому корпусі" О. Солженіцина окреслену обставину вияскравлено роздумами на схилі житті лікаря Орещенківа, який, відчувши потребу "спрозоритися", доходить до фундаментальних антропологічних висновків про сенс людського буття. Цей сенс уявляється йому не в тій "головній діяльності", якою постійно займаються люди, "а в тім, наскільки вдавалося їм зберегти не-замуленим, непромерзлим, неспотвореним – зображення вічності, закинуте кожному" (Солженщин А.И. Раковый корпус. – С. 330).

Саме це і дає авторові "Вступу до філософської танатології"" можливість твердити, що людина XX століття, так або інакше замислюючись проблемою своєї смертності, про свої внутрішні інстинкти й потяги, про психічні "викиди" агресивності й деструктивності, про різноманітні стратегії спротиву зовнішній репресивності, про різноманітні стратегії спротиву зовнішній регресивності, шукає в смерті фокус власної ідентифікації, свою справжність, са-мість, суверенність (Цит. пр. – С. 100).

Сучасний постмодернізм обґрунтовує світоглядову стратегію "віртуалі-зації смерті", перетворення її на "симулятивний об'єкт", себто – об'єкт ігрового ставлення-відновлення (Суковата В. Смерть як "Інший" у візуальних нарраціях постмодерну // Філос. думка. – 2003. – №2). Подібні стратегії, поза сумнівом, розширюють межі людського світосприймання, водночас вони містять у собі нові його колізії – ілюзію володіння, привласнення та маніпулювання опозицією "життя – смерть", а отже – оволодіння безсмертям.

Водночас, постмодернізм визнає величезний антропокреативний потенціал феномена смерті.

Смерть, на думку Ж.Бодрійяра, перебуває біля витоків соціального, поза-як вона належить до "символічного обміну", який є і началом сучасного соціального розвитку, й альтернативою йому. Бо символічний обмін – відношення, котре підтримує органічний розвиток людської культури – стає уповні відношенням тільки у разі, коли в колі соціального обертається і вільно обмінюється інородне, відмінне. Смерть – то найрадикальніша "відмінність ".

Символічне постає тут не яко поняття, інстанція, категорія чи структура, але акт обміну та соціальне відношення, що покладає кінець реальному, "розв'язує" в собі реальне, а вкупі з ним – і опозицію реального та уявлювано-

321

го. Символічне зліквідовує розокремлені топіки душі й тіла, людини й природи реального й нереального, народження та смерті (Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. – M., 2000. – С. 243, 244).

Остання з щойноперерахованих опозицій вельми прикметна тим, що "розстрагічнює" проблему індивідуальної смертності. Відповідно, сучасний постмодернізм утверджує помірковано-оптимістичне світо – й самовідчування Homo.

Ми, як це не дивно, десоціалізували смерть, пов'язавши її з автономією індивідуальної людської долі. Первісні ж люди не знали такої "натуралізації" смерті, бо добре знали, що вона (як і тіло, як і будь-яка природна подія) є соціальним відношенням. У цьому вони набагато "матеріалістичніші" од нас, поза-як для них справжня матеріальність світу, як і справжня матеріальність товару за К. Марксом, концентрована в її формі, котра завжди є формою певного соціального відношення.

Центральний момент сомволічноі операції, завдячуючи якій "долається " смерть – ініціація. Так описує її Р. Жилен у книжці "Смерть у сара". Вона – поворотний момент перетворення істоти природної на соціальну: "непосвячена дитина" народилася лишень біологічно, аби стати соціальною істотою, їй потрібно пройти через символічну подію – ініціастичного народження / смерті, обійти колом усе життя і смерть та долучитися до символічної реальності обміну (БодрійярЖ. Цит. пр. – С. 242).

Ні в якому разі не можна ідеалізувати одного з членів опозіції життя / смерть, застерігає Ж. Бодрійяр. Адже народження, як подія індивідуальна й незворотня, так саме травматичне, як і смерть (психоаналіз формулює це інакше: народження і є особливого штибу смерть).

Загалом же стан нашого здоров'я, наше самопочування вкрай важливе для світовідчування: воно символізує про угаразденість або неугаразденість, достатність або нестачу "речовини існування".

322