12.2. "Зяючі вершини" "котлованових максимів ". Безґрунтовність та "нестача речовини існування"

Грандіозним літературно-антропологічним експериментом, спрямованим на подолання такої вакханалії спотворень, виглядає творчість тридцятих років чи не найметафізичнішого радянського письменника Андрія Платонова. Зокрема, роман "Чевенгур" (1926-1929) – то подорож головного персонажа у пошуках таких сутнісних властивостей людини, які поєднували б "неймовірну висоту" (вираз із його статті "Пролетарська поезія" 1922 р. – де прокламуєть-ся погляд на історію "як шлях від абстрактного до конкретного") – із, як ви-

242

словився В. Дорофеев, "найнижчими шарами існування, позаяк "усе справді величне народжується лишень із житейської нужди " (пізнє оповідання).

Переконливим підтвердженням цієї генеалогії стає те, що пересічні ("прості") люди, задавлені житейськими негараздами післяреволюційної доби, починають розмірковувати над граничними питаннями буття. Саме у цей контекст потрапляє ідея комунізму: художньо переосмислюючи романтичне уявлення К. Маркса про комунізм не як стан, а як реальний рух, що постійно долає наявний стан речей, А. Платонов витворює образ людини як "подорожнього" ("странника"), який шукає свого місця у світі: найзаповітніша мрія мешканців Чевенгуру – аби виголосити комунізм мандруванням і "зняти" Чевенгур з довічної осідлості. Складність розглядуваної нами смиложиттєвої ситуації полягає в тому, що доведений до краю мандрівний синдром часто обертається трагедією "безгрунтовності".

Художньо-антропологічним відкриттям А. Платонова є розокремлення неущербного та ущербного (або, кажучи мовою М. Шелера, ресентиментно-го) способів сенсожиттєвого пошуку. Ресентиментний спосіб властивий "безбатченкам".

"Подорожництво (рос. "странничество") буквально заполонило "нову людину". "Подорожніми" є більшість героїв роману "Чевенгур", у кожного з них "навіть від добової осідлості серце сповнювала сила нудьги". Саме з не-осідлостю, невкоріненістю пов'язані ті спотворені, ресентиментні способи до-лучення до величного, які змальовано письменником.

"Отже, ти розумний, якщо речеш як мітинг?" – спитав Копенкін. – "Розумним я став не через те", – відповідає йому Яків Титович. "А через що ж? Навчи мене по-товариськи", – попросив Копенкін. "Розумним я стався, що без батьків, без людей зробив із себе людину" (Платонов А. Чевенгур. – M., 1991. – С. 298. – Виокр. моє – В.Т.).

Неосідлість та невкоріненість найбільшою мірою притаманні особливому антропологічному типові, який виокремлено й усебічно схарактеризовано А. Платоновим, це – "щехтось" (рос. "прочий") фактично ж "людина-ніхто".

Світовідчування такої людини з самого початку її появи дуже нагадує ситуацію Жана Жане (про неї йшлося у попередній главі), описану ним самим і Доведену до межових антропологічних характеристик Ж.-П. Сартром.

Ось як виглядає генеалогія "людини-нікого" у А. Платонова. "Мати кожного з них перша заплакала, ненароком запліднена перехожим батьком, який одразу загубився; після народження вони виявилися у світі ще кимось, помилковими – для них нічого не було підготовлене, менше ніж для базилинки, яка має свій корінчик, своє місце і своє дармове харчування у спільнім грунті... Кожен же ще хтось з'являвся із глибини своєї матерії посеред суцільної біди, тому що інші матері покинули їх так швидко, як тільки могли стати на ноги після пологової недуги, щоби не побачити своєї дитини й мимоволі не полю-

243

бити її назавжди" (Цит. пр. – С. 281, 282). Люди осідлі витворюють довкіл себе щось "подібне до материнської утроби" і, завдячуючи цьому, ростуть та кращають; "ще хтось" же одразу відчував світ у холоді, у траві, зволоженій сльозами матері, та в усамітненні, через відсутність "берегинно-материнських сил".

Виразними є ті мовленнєві звороти, у яких змальовано взаємовідносини подібних антропологічних типів з іншими членами "ревзаповідника Чевенгур" і які засвідчують неорганічність подібних спроб єднати все "справді величне" із "житейською нуждою".

Коли один із діячів "ревзаповідника" кличе іншого, аби той "зазивав сюди всю організацію, позаяк з'явилися маси і вже пора", "організація... прокинулася(!) і прийшла" до нього. "Хто там на бугрі стоїть?" – питає ревдіяч. "Там пролетаріат та ще хтось", – відказує інший ревдіяч. "Хто ж вони, оті ще хтось?" – дивується перший. "Був же в них класовий батько, скажи на милість!". Не в бур'яні ж ти їх позбирав, а у соціальному місці". "Ще хтось – він і є ще хтось-ніхто. Це ще гірше, ніж пролетаріат... Вони ніде не жили, вони блу-кальники" (Там само. – С. 278-279. – Виокр. моє – В.Т.). Вони не мають ні національності, ні класової належності, ні віку, залишилася лише статева диференціація, та й та спрощена майже до співвідношення "сухе-вологе".

Не випадково поет нового соціального ладу в булгаківському "Майстрі й Маргариті" бере собі за псевдонім прізвисько "Бездомний". А роком раніш од початку написання платонівського "Чевенгуру" Михайло Булгаков демонструє народжені цим ладом мовленнєві покручі ("стоял вопрос о..."), які не тільки не відображають, а, навпаки, затьмарюють суть реального життя реальних людей. Шариковськи-Швондеровий потяг до таких покручів унаджується на десятиліття у радянський новояз. Зрештою, дійшло до того, що штучно організований для молдаван післявоєнний голодомор вони поміж собою іменували російським терміном "мероприятие" (порівн. з Музилевою "акцією").

Спроби поєднати "неймовірну висоту" ідеалів із "найнижчими шарами" існування обертаються в подібному разі тим, що досить масштабні (хоч і вельми суперечливі) антропологічні пошуки марксизму занижуються в російській "транскрипції" до їх "котлованного" варіанту (те, що сучасний російський філософ О. Зинов'єв влучно поіменував ще у вісімдесяті роки "зяючі вершини").

Відштовхуючись від тези "ми не тварини, ми можемо жити задля ентузіазму", переконані, що у кожного свідомого пролетарія "від цього гасла повинне горіти тіло", керманичі "революційного заповідника" постійно збільшують розміри велетенського "котлована", з якого колись виросте неймовірних розмірів "кришталевий палац", що так жахав індивідуальність "підпільної людини" Ф. Достоєвського.

Ніби вивертаючи славнозвісні "сни Віри Павлівни" з роману М. Черни-шевського "Що робити?", А. Платонов так описує ситуацію пересічної людини

244

в подібному соціальному котловані: "...Різні сни бентежать трудящих ночами – одні несуть здійснену надію, інші передчувають власну труну в глиняній могилі; проте день проживають однаковим, зібганим способом – терпінням тіла, що риє землю, аби посадити у свіжу безодню вічне, камінне кореневище непорушного зодчества.

Нові землекопи поступово обжилися... "Кожен із них вимріяв собі ідею майбутнього порятування звідсіль – один бажав наростити стаж і піти вчитися, інший очікував момент для перекваліфікації, третій же волів проскочити в партію й сховатися у керівнім апаратові, – і кожен запопадливо рив землю, постійно пам'ятаючи цю свою ідею спасіння" (Платонов А. Котлован // Государственный житель. – Минск, 1990. – С. 156-157).

Як бачимо, "котлованна людина" А. Платонова стала його літературно-антропологічним відкриттям певного архетипу, подібного "підпільній людині" Ф – Достоєвського – з усім набором властивих останній ресентиментних комплексів. Але як тут, так і там провідними антропологемами, довкіл яких обертається людське життя, є шлях до спасіння, до самопорятування індивідуальності – хай через її розчинення у "загалі", бо вона, ця індивідуальність, все одно вискакує у найнесподіваніший момент ("раптом" – одне з найекзис-тенційніших понять у Ф. Достоєвського, що репрезентує неусувану примхливість людської сутності) – вона сідає на краю котлована і починає замислюватися над наріжними смисложиттєвими питаннями зовсім не на користь котловинним керманичам.

Відтак, подорожуючи разом із персонажами "Чевенгуру" та інших ранніх романів А. Платонова й близьких до нього письменників у пошуках органічного поєднання "величних ідеалів" із найпростішими запитами людської нужденності, ми пересвідчуємося, що таке поєднання можливе тільки в разі органічного визрівання справді величного із повсякденно-утилітарного. Будь-яке доктринерстке "внесення" першого в друге неприпустиме. Як писав, спостерігаючи за таким "внесенням" на Полтавщині у перші післяреволюційні роки Володимир Короленко, ні в якому разі не можна нав'язувати людям нові форми життя, які не перевірені їхнім повсякденним досвідом.

Або, як сказав згодом Р. Музиль: "...Безчесним та нелюдським...я вважаю і стихійне начало життя, коли воно править нами у нужді й хворобі, і надмірну духовність та совістливість, якщо вони намагаються здійснити насильство над життям. Усе, що хоче перейти призначені нам межі – безчесне!" (Музиль Р. Человек без свойств. Кн. 2. – M., 1994. – С. 267).

Можливо, через це навіть фанатично віддані "котлованці" А. Платонова постійно відчувають гострий екзистенційнии негаразд: у майбутніх мешканців "кришталевого палацу" чомусь увесь час... помирають діти. Чи не є це свідченням якоїсь деградації життєдайних начал "ревзаповідника", отієї "нестачі речовинності існування", котра виникає при неспівпадінні прокламова-

245

них "величних ідеалів" із повсякденними нуждами (потребами) реальних людей? – Вона, ця нестача, неусувна у разі нежиттєспроможності майбутніх поколінь.

Як бачимо, проблема "речовини існування" стала провідною онтологічною проблемою для сучасної антропологічної рефлексії.

Це – нова неокласична іпостась "неспівпадання" сутності та існування, яке відкрив свого часу К. Маркс, розвінчуючи абстрактність класичного "есе-нціалізму".

Докладніше ми розглянемо її у наступній главі. Зараз же повернемося до питання про переваги не ієрархічного, а гетерархічного погляду на сутність Homo.