1.8. Оповідь як спосіб осягнення сутнісної значущості шляху

Розмірковуючи над витоками відчування щастя, головний герой роману Р. Музиля "Людина без властивостей" убачає їх, зокрема, у можливості свого роду "щовечірнього спокою", який, простягаючися від одного до іншого, витворює в нашій душі міцне відчуття життя, узлагодженого із самим собою (життям). Передумовою щастя постає тут не здатність розв'язати якісь екзи-стенційні суперечності, а здатність змусити їх щезнути.

Справді, як заспокоюють дітей? – Для цього використовують одвічну "епічну хитрість": їм переповідають певний послідовний порядок фактів, ніби в їхньому житті є певна упорядкованість, що породжує відчуття захищеності від сум 'яття. "Нанизування" всього, що відбувається у просторі й часі на одну нитку, заспокоює, а такою "ниткою" стає наше життя, перетворюючись на "нитку оповіді".

Оскільки всі дорослі – також діти, що роблять вони найчастіш, опиняючись у ситуації подорожніх? За моїми спостереженнями, як тільки їх стає понад один, трохи огледівшись і ледь познайомившись (а то й ні), починають розмову, яка поступово переходить у регістр оповіді про власне життя. Час від часу в такій оповіді фіксуються доленосні події, а нерідко вся оповідь присвячена їм – приміром, спогади про війну чи якісь інші катаклізми. Людинознавча цінність даної схильності безцінна; до того вона засвідчує, що кожен Homo – антрополог, схильний до "сповіді" та до уміння вислухати її від Іншого. (Щойнозгаданий нами К. Леві-Стросс взагалі вважав, що будь-яке антропологічне розмірковування нагадує "сповідь"). Прикметно, що будь-які житейські негаразди, навіть трагедія, "нанизуючись" на нитку оповіді конкретної людини (вона ось – перед нами, жива, вона витримала ті негаразди), постають у "стерп-ному" вигляді, позаяк вони вже стали минулим, а ми – захищеними.

Те саме чинить, на думку Р. Музиля, романіст – подорожній може їхати верхи під зливою розверзлим шляхом або двадцятиградусним морозом, а чи-

23

тпачеві (чи слухачеві) затишно. "Більшість людей в основі свого ставлення до самих себе – оповідники. Вони не люблять... якщо в нитку життя вплітається порядок фактів і, уявляючи, що у їхнього життя є "течія", почуваються у якійсь схованці від хаосу" (Музиль Р. Человек без свойств. – Кн. 1. – M., 1994. – С. 729). Відтак кожен з нас володіє певною "примітивною епічністю", що за неї тримається наше життя.

"Яка вже там епічність!" – скаже спокушений вишуканими художніми практиками XX століття читач. – "Дай Боже, аби матеріал, зібраний у сучасному творі, хоч якось тримався купи, і спробуй цього досягти віч-на-віч зі спокусами абсурдизму, плину свідомості, символізму, міфологізму тощо".

Дуже своєрідно розв'язав це питання класик сучасної американської літератури Вільям Фолкнер. Його програмний роман "Гамір і лють" складається з чотирьох частин, у кожній з яких зображено ті самі події життя однієї сім'ї крізь призму сприймання їх різними персонажами, що вочевидь демонструє можливість подолання хаосу. Перша частина роману – то обривки відчувань слабоумного Бенджі. Друга частина, ледь-ледь прозоріша – то оповідь брата Бенджі, романтичного самогубця Квентина. У третій частині події переповідає ще один брат – тупий невгамовний хижак Джейсон. Завершує роман оповідь самого автора. 1 хоча деякі критики вважають, що "згущення" пітьми у попередніх частинах твору вона уповні розсіяти не змогла, на мою думку, контраст особливо між першою та четвертою частинами, все ж створює той катарсич-ний ефект, завдячуючи якому поновлюється віра у можливість упорядкувати хаос. Наведу для підтвердження даної тези завершальний фрагмент останнього речення роману: один з його персонажів під розмірений перестук копит кінної брички повертається з міста додому – "фасади й карнизи вже знову плинули зліва направо; стовби й дерева, вікна, двері, вивіски – все на своїх призначених місцях"... Відтак, "примітивна епічність" все ж поновлюється...

Поновлюється вона передусім тому, що герої повертаються додому – як до оберега, і кожному з нас бракує багато чого, але, як влучно мовить сучасна українська пісня, у кожного з нас є "одна стежина, щоб додому йшла сама"...

Чи не стають ці примітивні епічність та "повертальність" способом пошуку, віднайдення та безупинного переосмислення того, що філософи віддавна поіменовують людською сутністю?

Акцентуючи на постійності "родових" рис людської природи, Фрідріх Ніцше, не випадково зауважував, що усталені форми життя та людського світосприймання є апріорними регулятивами людської життєдіяльності. У цьому – суть Ніцшевої ідеї "довічного повернення" – неминучості відтворення одних і тих форм життя й досвіду.

"Вербалізуючи" наш життєвий шлях у вигляді певної послідовності смислових домінант, ми, власне, вперше здіймаємо власну повсякденність до її сутнісних визначеностей, характеристик.

24

Більше того, витворюючи таку своєрідну лакуну захищеності від житейських негараздів, ми водночас прилучаємо її до якихось універсальних ритмів буття, а таке прилучення має величезну сутнісну значущість – і далебі не примітивну. На це звертав особливу увагу класик кінематографії Сергій Ейзенштейн у "Небайдужій природі". До цього тяжів Олександр Довженко.

Згадаймо, приміром, трагедію Софокла "Антігона", де героїня – молода, повна життя, ні в чому не винна перед стратою волає до небес про те, що "самотня перед смертю" і "ніхто її не пожаліє", а хор розмірено, послідовно, без будь-якого надриву, немов ткальний верстак, снує смислову канву подій – як сутнісно-виправданих й умотивованих ("Антігона", Стасим III, Епісодій IV, Сцена 1). Інакше кажучи, хор задає ритм, а цей останній варіюється у перебігові подій від статичних станів (стійка повторюваність) до динамічних, у яких ця повторюваність набуває певного спрямування, стає вираженням відчуття життя, енергії, поступального руху, а, отже, спроможності того, хто (що) рухається.

Відтак, ритм репрезентує здатність будь-яких подій упорядковуватися у часі. А це, погодьмося, безпосередньо виводить на проблему людської сутності – у єдності її статичних та динамічних особливостей.