1.5. "Мандрівницький невроз"

Ми вже з'ясували, що людське подорожування може бути екстравертним та інтровертним. Йшлося про переваги другого над першим. Проте вони далебі не абсолютні. Найкраще, мабуть, коли те й інше поєднується. Чому я так наполягаю на самоцінності екстравертного "мандрування"?

По-перше, тому, що у людському житті трапляється чимало ситуацій, коли краще віддалитися від чогось (когось) топографічно, аніж співіснувати з тим, що (хто) тебе, приміром, енергетично виснажує. Топографічно віддаляючись, ми перевіряємо себе. "Риба шукає, де глибше, а чоловік – де краще". Відповідно, шлях є або (і) втеча від чогось (когось), або (і) прагнення до чогось (когось). Найвидатнішим українцем-мандрівником – "до" був, поза сумнівом, онук хорунжого Запорізького війська Степана Миклухи – Микола Миклухо-Маклай. Найвидатнішими мандрівниками – "від" були Григорій Сковорода та Микола Гоголь.

Я щойно поєднав зовсім різні людські типи не тільки задля каламбуру, а через реальну антропологічну проблему, котру той каламбур вияскравлює.

17

Проблема ось у чому. Здавалось би, чим внутрішньо багатшою є людина, тим менша її потреба в якихось радикальних екстравертних переміщеннях у просторі. Але такі незаперечні "інтроверти", як Г. Сковорода та М. Гоголь спростовують наше сподівання.

Придивімося до значущості екстравертного "шляху" у світовідчуванні Григорія Сковороди. За спостереженнями В. Ерна, цей чоловік був дуже схильний до "безцільних мандрів". Щойно виїхав з України за кордон – йому вже заманулося назад в Україну, приїхав сюди – повсякчас "мігрує" із Наддніпрянщини на Слобожанщину і навпаки. "Вочевидь, він у нерішучості й нудьзі. Невідомо, навіщо кинувся у далеку мандрівку, невідомо, навіщо вертається. Душа його марнується й шукає" (Зрн В. Григорий Саввич Сковорода. Жизнь и учение // Борьба за Логос. Г. Сковорода. Жизнь и учение. Мін. – М, 1999. – С. 386). Виявляється, неперевершена й багата інтровертність даного характерологічного типу обертається внутрішньою "трагедією духу", котра ворушиться, яко "приборканий хаос" під тією "світлою гармонією", що її засвідчив у "Житті Григорія Сковороди" його найулюбленіший учень М. Ковалинський. Тому більшість сковородинських екстравертних просторових переміщень спричинено потребоюугараздити своє інтравертне сум'яття. "Ах ти, нудьго проклята! О докучлива печаль!/ Гризеш мене, затята, як міль плаття чи ржа сталь. / Ах ти, скуко, ах ти, муко, люта муко!" – такий сплеск цієї складної душі започатковує дев'ятнадцяту з "Божественних пісень".

Щось подібне спостерігаємо у "мандрівницькому неврозі" Миколи Гоголя. Скористаємося для його характеристики з підбірок листів, які містяться у книжці Вікентія Вересаєва "Гоголь у житті".

Тема "шляху" загострюється щоразу, завдячуючи напруженому світогля-довому самовизначенню письменника, передусім – пошуку "місця у світі". Найкурйозніше, що перший спалах мандрівницького неврозу пов'язаний із буквальним очікуванням "місця" у сенсі "службової посади". "Мені пропонують місце з 1000 карбованців зарплатні на рік... Я стою у роздумах на життєвому шляху, – пише двадцятирічний М. Гоголь матері з Петербурга в травні 1829 р. – ...Відтак я наважився... Виїзд за кордон... У мене кепський характер, зіпсутий та розпещений норов.., лінькуватість... Мені треба... переродитися, пожвавитися новим життям". Посилання на якусь чарівну незнайому, як на причину своєї дивної подорожі, скоріш за все, вигадані, принаймні, їм не знайдено ніяких підтверджень. Маючи не дуже добре здоров'я, юнак терпляче зносить бурю на пароплаві. Те саме – дванадцять років поготів: з Москви "виїхав добре" (М. Погодіну – 1840), до Варшави доїхав – теж, до Відня – "доволі добре" (матері у червні), на водах у Відні "і дешевше, й затишніше, і веселіше", взагалі Відень зустрів його "на царський кшталт" (С. Аксакову в липні), у Римі "відчув себе добре у перші дні" (М. Погодіну в жовтні). Ще через два роки: "Пишу, їдучи в Гайстен ...Щодень і щогодини стає світліше й врочистіше у

18

моїй душі" (В. Жуковському в червні 1842). Трьома роками поготів: "Здоров'я моє стало поганеньким; і Копп, і Жуковський шлють мене з Франкфурту, кажучи, що це для мене найкращий засіб... їду, а куди, і сам не знаю... Беру шлях до Парижу" (М. Язикову в січні 1845), а вже у березні того таки року, повертаючись із Парижа до Франкфурта: "знову почувався добре, а прибувши до Франкфурте – погано... Так погано, як давно вже не було". В. Жуковський скаржиться знайомим, що відіслав Гоголя до Парижа, сподіваючись на добро, але "добро зробила йому тільки сама подорож", хоча вже у вересні 1845 року той повідомляє йому, що вже у Греффенберзі і "здається, мені краще". У липні 1847 письменник замість спекотної Палестини подорожує до південних берегів Північного моря, у якому, за словами В. Жуковського, сподівається "втопити" залишок своєї "нервичної недуги", але скоро вирішує, що його "стареча кров" потребує "безперервної допомоги півдня". Мандруючи навесні 1848 року Палестиною почувався увесь час "здоровішим, аніж будь-коли"... Облишимо пошук нових свідчень, бо маємо ще й зізнання: "Шлях, мої єдині ліки", він бо "негайно робить чудо", шлях дає свіжість і бадьорість, "яких я ще ніколи не відчував" (з листів до М. Погодіна).

Чи не засвідчує усе щойно сказане тієї принципової обставини, що кожен із розглянутих різновидів екстравертного шляху слід розглядати як свого роду заміщення шляху інтравертного? Окрім того, кожна "мандрівка-вг'д" (якихось душевних, а чи тілесно-душевних негараздів) була не самоціллю, позаяк мала також позитивну мету, відтак, переростала у "мандрівку-ào" (більшої угараз-деності). Позаяк жодна з екстравертних мандрівок такої мети не досягала, і Г. Сковорода, і М. Гоголь напружено шукають з-поміж них ті, які б уможливлювали прилучення до сакрального центру космізованого простору. Г. Сковорода, зрештою, вдовольняється віднайденням такого центру в своєму внутрішньому світі (хоча навіть за два місяці до смерті вирушає із села Хотєтова на Наддніпрянщину).

М. Гоголь за чотири роки до смерті кілька місяців подорожував "Святими місцями", в останні роки життя на зиму переїздив до Одеси, на літо – на батьківщину, останнє літо провів у Москві, епізодично гостюючи на підмосковних дачах у знайомих. Помирав взимку 1852 p., мешкаючи у гр. О.П. Толстого; за 16 днів до смерті мав останню з багатьох зустрічей із своїм "духовним батьком" о. Матвієм. Дуже не любив розпитувань про те, куди збирається подорожувати, якщо відповідав на подібні запитання, то відповіді, як правило, не співпадали з реальним маршрутом.