3.4. Антропорятівна функція "зворотного часу"

Є, проте, ще одна особливість людського світовідношення, особливість, мабуть, загальноантропологічна. Вона стосується гостроти відчування світ-лосяйності буття у різних станах та нарізних вікових етапах існування.

Досвід, набутий упродовж цього існування, як і організмічні негаразди, що наростають із віком, можуть істотно притлумлювати гостроту того відчування.

Чи можна якимсь чином протидіяти такій тенденції?

Красне письменство в особі М. Пруста, Б. Шульца та декількох інших його представників пропонує задля такої протидії різного штибу варіанти "зворотного часу". Психологічного – як у Пруста, чи навіть фантастично-фізіологічного – як, приміром, у Шульцовій новелі "Пенсіонер" або у романі ірландського прозаїка Шона О'Фаолейна "І знову?", де шістдесятип'ятилітньому героєві небожителі дарують ще одне життя такої самої тривалості – але у зворотньому порядку: від старості до материнської утроби).

Прикметно, що новели "Пенсіонер" та "Самотність" є свого роду підсумковими у Шульцових пошуках втраченого часу. Предмет художньо-феноменологічного розмислу в них – "осінь" людського життя. Сумна пора: сильні й неласкаві вітри, атмосферна мінливість та перепади – все це далебі не сприяє людській (і без того вразливій) екзистенції, повсякчас загрожуючи так сутужно досягнуваній її стабільності (Schulz В. Emeryt. – Ibid. – S. 281). Саме такої пори стає можливою дивна метаморфоза екзистенційного часу – перспектива його зворотного плину. Навіть ранок стає оманним: "Час, поплутаний тишею, ...починає плинути назворот, поза себе і ...знову повертається ніч на котячім кожушку" (Ibid. – S. 280). Б. Шульц вирізняє два різновиди "зворотного часу": антропонесприятливий – та антропосприятливий.

Перший пов'язаний з щойно окресленими екзистенційно-віковими негараздами. Якщо особистість нездатна сама їм протидіяти, та нездатність стає ознакою її ущербності, ба навіть хворобливості, що їй не зарадять ніякі лікувальні методики. Переконливою є, зокрема, ситуація, описана в новелі "Санато-рія під клепсидрою", де подібну неспроможність намагаються лікувати за допомогою, здавалося б, цілющого сну. Річ у тім, що без певного змістовного наповнення ідея "повернути назад" час ущербної особистості зовсім не є для неї рятівною: людина не отримає "повновартісного", "добротного" часу, відмотаного немов би з непочатого сувою тканини – часу з пахощами новизни й свіжої фарби. "Скоріш, навпаки. То є вщент зужитий, зношений людьми час,

89

він протертий, дірявий, немов решето" (Schulz В. Sanatorium Pod Klepsydra // Ibid. – S. 252). То – даруйте, "виблюваний", "другосортний" час. І з ним не варто маніпулювати, не варто намагатися закрастися з тилу в його механізм, доторкнутися до його дражливої таїни. Досить із нас простору, тут можемо буяти, скільки влізе, перекидатися, стрибати з однієї зірки на іншу, але на милість Божу не чіпаймо часу! – закликає Шульц.

Є, проте, і "зворотній час" неушербної особистості – його письменник змалює двома новелами поспіль "Санаторії..." (де намагалися сном вилікувати його батька).

Такий, антропосприятливий час уможливлений тим, що осіння пора людської екзистенції знає також дні, ласкавіші щодо неї, дні, сповнені спокою й задуми. Ті ситуації без сонця, але теплі, імлисті, немов би бурштинові на далеких окраїнах. У проміжку між будинками раптом вікривається вид углиб, смужка небес сходить низесенько, сягаючи аж найостаннішої розвіяної жовтизни найдальніших горизонтів. І людський позір плине в ці залишкові глибини дня "неначе в календарні архіви", віднаходячи в них "нескінченні реєстратури часу, які збігають шпалерами в жовту і ясну вічність" (Schulz В. Emeryt. – S. 281). На жаль, рідко хто підносить позір до далеких стеляжів того манливого календаря. Похилені до землі, всі кудись прагнуть, нетерпляче обганяють одне одного, і кожна залюднена вулиця, увесь шлях людський покреслений траєкторіями цих устремлінь та обминань...

Дуже схожий образ такої людської коловерті знаходимо у програмному метафізичному різновидові "в'їдливої діалектики" Теодора Адорно: "Людство у своєму рухові нагадує нескінченний потік істот – зібганих, похилених, скутих безліччю ланцюгів, – немов у скульптурах Барлаха або у прозі Кафки: вони просто не у змозі розігнутися, підняти голову..." (Адорно Т. В. Негативная диалектика. – M., 2003. – С. 308). До речі, хоча цитований маніфест "в'їдливої діалектики" писався з 1959 по 1966 pp., до третьої його частини увійшли мотиви доповіді, виголошеної Т. Адорно 1932 року в Кантівському товаристві, отже, не виключено, що цей образ уперше спалахнув тоді ж, коли й Шульцевий).

Але Шульцевому герою щастить позбутися такої марноти й "зачепити" безпритульність та ницість свою "за щось живе й тепле". – 1 вічне...

Таким вічним виявляється дитинство. І герой-пенсіонер стає... школярем-першокласником. Він кидається у вир дитячої екзистенції – з її інстинктивно-тваринною живою радістю тут-буття, нестримною й стихійною.

...І тоді осінь стає ...передднем ранніх заморозків та зими. Припиняються набридлі дощі, земля підсихає, дихаючи бадьорістю й здоровим холодом. Світлішає понурий краєвид, небо випрозорюється. Шкільні уроки розпочинаються рано, школярики сходяться на них, тримаючися у передранішній темряві за стіни будинків, випадково натикаючися рукою на обличчя товариша – скільки тут сміху, впізнавань та несподіванок. Перший урок ще при свічках, під пар-

90

тами глибока пітьма – школярики пірнають у неї, блукають рачки, обнюхуючись, як звірята, й пошепки змовляючись щодо різних "трансакцій" (Ibid. – S. 290). – Чим тобі не школярська ситуація, по-рубенсівськи змальована згодом у фільмі "Амаркорд" ("Я пригадую") Федерико Феліні – насправді захована у найглибших дитячих споминах кожного з нас! А з рубенсівського буйнок-віття буття Б. Шульц видобуває світовідчування, прояснене немовби на ремб-рандтівських грав'юрах, де можна чітко вгледіти найвіддаленіший, наймікроскопічніший "горизонт", якого досі ніколи б не розпізнав – немов би він "випірнув з іншої епохи й іншого часу", немов явлений намить знудженому людству "обітній край" (Ibid. – S. 290)...

Рембрандтівська яснота світобачення часто з'являється у стані сну. Б. Шульц кваліфікує таке спання як тотальну регресію – "відступ у глибини" нашої екзистенції, "зворотній шлях до коріння" цієї екзистенції" (Schulz В. Wiosna//Ibid.-S. 153).

Але ж коріння – у темряві, в ямі, погребі, могилі, десь у "прабезодні"? – А придивись но до тієї темряви пильніш, радить Шульц, приліпи очі, немов п'явки, "до найчорнішої темряви", "трохи їх зґвалтуй", "протиснись через непроникне", "проштовхнись наскрізь через глухий грунт" – і опинишся потойбіч звичних речей. Тоді й побачиш, що тут зовсім не так темно, як здавалося, навпаки, ті надра пульсують скрізь світлом. То є "внутрішнє кореневе світло", "блукаюче світоносне мерехтіння субстанцій" (Ibid.) Спускаємося ще нижче – і опиняємося біля Праматері. Тут величезні "інкубатори історії", "фабулістичні фабрики", де все майбутнє виростає на минулому, всі події, всі долі, всі хроніки – все те, що колись зачуте або що маячиться нам з дитинства, все воно тут. Інакше звідкіля б письменники брали свої концепції, звідкіля б отримали відвагу для вимисла, якби не відчували за собою (чи під собою) резерв тих капіталів, тих стократ сплачуваних рахунків, що ними вібрує прабезодня (Ibid. – S. 156).

Саме заради такої ясноти світобачення "Книгу буття ", за переконанням Б. Шульца, слід читати вкрай уважно.

Порівняємо: у дев'ятому розділі "віднайденого часу" М. Пруст кваліфікує подібну темпоральну метаморфозу як миттєвості людського життя, вивільнені од часового перебігу. Саме завдячуючи їм "вивільнюється зазвичай прихована одвічна сутність речей" і водночас наше "я" розбуджується від – деколи занадто тривалого – мертвого забуття. Ми "повертаємо" втрачений час, бо пам'ять раптово наповнює наші легені найчистішим повітрям, яким ми дихали колись. Відчування свіжості, сяючого світла, блаженства від таких воскреслих миттє-востей життя спричинює радість, здатну переважити навіть страх смерті.

І, мабуть, не випадково смисловою домінантою завершального тому Пру-стової темпоральної епопеї стає запитання, чи не домінантне для надривних "Квітів зла" Шарля Бодлера: повернуться коли-небуть світлосяйні дні нашого дитинства:

91

Як з хлані, чужої людині,

Знов юні піднімуться в небо сонця,

В морській перемиті пучині?

(Пруст М. Віднайдений час. – С 64).

До речі, сам Ш. Бодлер – поет з величезними малярськими здібностями. Він ще не застав імпресіонізму, але передчував його появу, слушно зауважуючи, зокрема, що талант пейзажистів романтичного спрямування виявлявся переважно "у невтомному поклонінні видимому світові в усіх його аспектах та подробицях" (Бодлер Ш. О пейзажах // Бодлер Ш. Об искусстве. – M., 1986. – С. 115). Як "величезну симфонію дня" сприймає він колористичні коливання, властиві пейзажеві, "де всі предмети, пофарбовані найрізноманітнішим чином згідно зі своєю молекулярною будовою, щомиті змінюються через зміну світла й тіні і приводяться в рух незримими струмами внутрішнього теплообміну, безперервно вібруючи, через що контури їх безнастанно коливаються, зливаючися з одвічним рухом всесвіту" (Бодлер Ш. О колорите // Там само. – С 67).

Але чи не опиняємося ми в цьому разі у царині якоїсь романтичної теплофізики, ліричного "опірмату" або... феноменологічної Космогонії?

Потужні зразки такої космогонії продемонструє невдовзі після Б. Шульца французький методолог науки й естетик Гастон Башляр. Помноживши базову хімічну освіту на поетичне світосприймання як "метафізику миттєвості", він витворює цикл праць, присвячених поетиці стихій: вогню, землі, води, повітря. Перша з них – "Психоаналіз вогню" побачила світ через рік опісля шульцових новел (1938 p.).