14.4. Інші вияви родової окремішності, споріднені зі статевою

Батько – Батьківщина, безбатченки тощо. Мати – Материзна, Деметра, затишна домівка, "magna mater" (добра земля), мати-природа тощо... Спорідненість наведених виразів – не позірна, а глибинно-сутнісна.

Для сучасної антропологічної рефлексії дуже важливою рисою і людини, й світу загалом, є принцип нетотожності. Обмежуватися тільки розмірковуваннями над сферою загальнолюдського – це, хочемо ми чи ні, залишатися у царині ідеальної абстракції. Загальнолюдське, відзначає Олександр Кульчиць-кий, завше репрезентовано конкретними постатями національними та епохальними (пов'язаними з історичною добою) типів, формування яких зумовлене національними та епохальними ("історичночасовими") психічними структурами. Вони докладно розглянуті у прикінцевій главі його "Основ філософії і філософічних наук".

"Національні Космо-Психо-Логоси " – так поіменував Георгій Гачев одну з наріжних "макроокремішностей" людського способу буття. Саме завдячуючи їм кожний народ по-своєму бачить світ. Це – та "мережа координат", що завдячуючи їй кожен із репрезентантів даного етносу "вловлює" світ. Перед його

280

очима вибудовується космос, певний світопорядок. "Цей особливий "поворот", в якому постає буття перед даним народом, – і витворює національний образ світу" (Гачев Г. Национальные образы мира. – С. 44).

Розмаїття людського – то кара ("Вавілонське стовковисько" чи привілей? – Розмірковуючи над цим, Г. Гачев резонно зауважує, що таке розмаїття прирікає кожний народ розвиватися на свій страх і ризик, кожен народ стає свого роду Колумбом, першовідкривачем світобудови. Закинутий у певне природне середовище, він пристосовується, обживається, прилаштовуючи водночас до себе природу, розвиває самобутню, строго відповідну даному різновиду природи, матеріальну та духовну культуру. Відтак, розмаїття людського стає найпотужнішим креативным збудником для виду Homo.

Водночас належність до певного етнічного ареалу робить ситуацію кожної людини у світі більш певною, стабільною, якоюсь мірою повертаючи те відчуття захищеності, що існує у дитини в разі нормального спілкування з матір'ю. Тому ставлення до кожного "чужого" "Космо-Психо-Логосу" має бути неупередженим, толерантним: адже, як і у разі статевої бівалентності, ми цей "Космо-Психо-Логос" не вибираємо – ми народжуємося в ньому. Рідко коли ми можемо його також "подолати", повністю "унезалежнитися" від нього (а якщо вдається, то якою душевною ціною!), і чи не нагадує таке бажання "уне-залежнення" спроби барона Мюнхаузена подолати гравітацію "витяганням себе за волосся"?

Відтак теоретична рефлексія над етнонаціональним, як і над феноменом статі, потрапляє у певне "антрополого-герменевтичне коло": розуміння елементів людської ситуації зумовлене загальним усвідомленням цієї ситуації навпаки, оскільки і саме загальне розуміння визначається з'ясуванням його компонентів. Мені здається, що тільки у "силовому полі" окресленого "кола" можливе об'ємне й вірогіднісне уявлення про сутність Homo.

Екзистенціальне розмаїття людського, на відміну від статевого, переносить нас із царини родової бівалентності до царини родової полівалентності. Родова бівалентність є для людини збудником бінарного членування буття, родова полівалентність націлює на "мультарне" його членування. Бінарність народжує діалог, "мультарність" – полілог.

281