17.3. Ставлення до страждання на різних вікових етапах

Справедливості заради, слід сказати що апеляція одного зі щойнонаведе-них учасників солженіцинського діалогу до письменника-інваліда Миколи Островського має свій сенс, попри ідеологічну заангажованість. Але сенс той є вельми специфічним. Річ у тім, що М. Островський маніфестує тип світовід-ношення, властивий дитячому або юнацькому вікові.

У світовій літературі є варіант оптимістичного дискурсу стосовно страждання, який можна віднести до антропології дитинства. Це – автобіографічна повість-трилогія австралійського письменника Аллана Маршалла "Я вмію стрибати через калюжі", "Це трава", "В серці моїм" – оповідь про його перемогу над дитячим паралічем, яким він захворів тільки-но пішовши до школи.

Оповідь-подорож А. Маршалла переконливо демонструє, наскільки відмінним є ставлення до страждання, хвороби, смерті в контексті посутніх особливостей дитинства.

Наведемо фрагмент, особливо прикметний із цього погляду.

...Я сприймав життя (після того як став інвалідом) як то властиво нормальній дитині, і мої спотворені ноги не могли цього змінити. Але зі мною поводилися як з істотою, відмінною від моїх товаришів по іграх, – і в мені розвинулась протидія цим впливам іззовні, які могли скалічити мою душу.

Світовідчування дитини-каліки таке саме, як у здорової дитини. Діти, кульгаючи на милицях, оступаючись і падаючи, діти, які машинально задію-ють руки, аби з їхньою допомогою поворухнути паралізованою ногою, зовсім не впадають у відчай і горе і не розмірковують щодо труднощів пересування – ні, вони опікуються тільки тим, аби їм дістатися туди, куди їм потрібно.

Дитина не страждає від того, що вона каліка – страждання випадають на долю тих дорослих, які спостерігають за нею... (Маршалл А. Избранное. – M., 1986.-С. 105).

Звичайно, і в цьому віці бувають хвилини відчаю, якщо біль є довготривалим, але дитина надзвичайно винахідлива у способах подолання цього болю. Ось оповідь щодо ситуації, яка склалася у головного персонажа тетралогії невдовзі після операції.

"...Через тиждень злість, котра допомагала мені переносити муки, поступилася відчаю, навіть страх, що мене матимуть за маминого синочка, перестав Мене стримувати: я плакав усе частіш. Плакав мовчки, втупившись широко

317

відкритими очима крізь сьози, які їх застилали, у високу білу стелю наді мною. Мені хотілося померти, і в смерті я не бачив страшного зникнення життя, а всього лиш сон без болю. Знову й знову я повторював про себе в якомусь уривистому ритмі: "Я хочу померти, я хочу померти, я хочу померти".

Але через кілька днів головний герой підмітив, що рухаючи головою з боку на бік у такт повторюваним словам, може заставити себе забути про біль. Зазвичай він вдавався до такого засобу тамування болю вночі, але, якщо біль ставав нестерпним, робив це і вдень, коли нікого з доглядачок не було в кімнаті... (Там само. – С 86-88).

Ну й, звісно ж, смак до життя вибухав у нього тоді, коли наступало певне полегшення і він коляскою міг виїхати з палати назовні – "у променистий світ". Світовідчування героя А. Маршалла дуже нагадує тут мистецькі світові-зії Б. Шульца, описані нами у третій главі.

"...Коли ми виїздили з дверей, що вели в сад, свіже повітря й сонячне світло звалилися на мене і затопили могутнім потоком. Я випрямився в кріслі, зустрічаючи цю блакить, це сяйво і запашний вітер, немов здобувач перлин (перлів), щойно випірнувший з морських глибин.

Адже цілих три місяці я не бачив ні разу хмар і не відчував дотику сонячних променів. Тепер усе це вернулося до мене, народившись заново, воно стало ще кращим, виблискуючи й сяючи, збагатилося новими якостями, що їх я раніш не помічав.

Я ніяк не міг збагнути, що сталося зі світом, поки я хворів і чому він так змінився. Дивився на собаку, трусившу вулицею, потойбіч високого решто-виння – ніколи ще не бачив такого чудового пса, як мені хотілося його погладити, як приємно було повозитися з ним. Ось подав голос сірий дрізд, це був подарунок мені. Я вдивлявся у гравій під колесами крісла: кожна зернинка мала свій колір, і тут їх було мільйони, вони витворювали чудернацькі горбочки й рівчаки. Деякі зернятка загубилися в траві, що оповила доріжку, й над ними ніжно нахилились стебельця трави.

До мене доносились крики дітей, що гралися, й клацання кіньських копит. Загавкала собака і над затихлими будинками почувся далекий гудок поїзда.

Листя дубів звисало, мов нерозчесане волосся, і крізь нього я міг бачити небо. Листя евкаліптів сяяло, відлунюючи сонячні зайчики.

Я опустив голову, закрив очі, і сонце оповилось довкіл мене, немов чиїсь руки..." (Там само. – С 92-93).

Колоритно змальовує А. Маршалл також ті специфічні проблеми, ті "хитрощі практичного розуму", до яких вдається людина-інвалід, намагаючись полегшити собі життя.

"...Коли я почав ходити в школу, я спізнав, що то є смертельна втома-постійна біда усіх калік. Я завжди намагався йти навпростець, зрізав кути, шукав найкоротший шлях. Я йшов напролом через колючі кущі, аби не зробити

318

кілька зайвих кроків, обходячі їх, ліз через паркан, аби уникнути невеликого крюка, хоча до хвіртки було півліктя... (Там само. – С. 130).

Герой став менше читали, футболісти, боксери, велогонщики викликали в нього більшу зацікавленість, аніж митці та вчені. Майже увесь час думав про звірів і птахів, політ яких діяв на нього, як музика.

"...Я не розумів тоді, що поклоняючись перед будь-яким діянням, що втілювало силу й спритність, я немов би скомпенсовував свою власну нездатність до діянь такого штибу. Я знав лишень, що подібне видовище наповнює мене захопленням..." (Там само. – С 131).

Ось де на повну силу "запрцювала" башлярівська формула про людину як істоту не тільки мислячу чи діючу, а і як істоту мріючу.

Почуваючися скутим у своєму зголоднілому ставленні до світу, герой А. Маршалла витворює собі світ мрії, в якому може досхочу подорожувати, не пов'язаний путами неслухняного тіла.

"...Опісля чаю, перед тим, як лягати спати, я у повній утаємничості темряві, коли жаби на болоті заводили свою музику і перший опоссум виглядав із дупла, виходив до хвіртки і довго стояв, дивлячись крізь жердини на ліс, що непорушно завмер у чеканні ночі. Позаду нього гора Туралла в ці так облюбовані мною вечори затуляла місяць, що сходив, і її крута вершина чітко викарбовувалась на тлі світлого неба.

Дослухаючися до квакання жаби та скрекотіння опоссума, я мисленно кидався бігти в ніч, не оглядаючись, я мчав галопом на карачках, тикаючися носом в землю, аби вчути пахощі кроля або кенгуру. Ким я уявляв себе в ці миттєвості – дінго чи звичайнісіньким псом, який живе самотньо у хащах, – не знаю, але я ні на мить не відокремлював себе від лісу, по якому шугав невтомно великими стрибками. Я був часткою оцих хащів і все, що вони могли дати, було моїм.

У цій втечі від дійсності, пов'язаній для мене передусім із трудністю пересування, я пізнавав швидкість, що не знала втоми, мені давалися стрибки і скачки, що не вимагали зусиль, і я повертав собі ту грацію рухів, які підмічав у спритних, сильних людях, та в бігаючих собаках чи конях. Я носився над буревієм та ручаями, то вибігаючи на місячне світло, то ховаючись у тінь, / всі м 'язи пружнішали в моєму тілі, воно було сповнене енергії, що вселяла силу і радість... (Там само. – С 132-133).

Тоді чинилися справжнє олюднення світу та натуралізація людини, обидва світи (дійсний та уявний) були рівною мірою доступні героєві. Кожен із них по своєму понуджував його прагнути до іншого. Світ дійсності виховував героя, у світі ж мрії він сам був ковалем" (С. 133).

Звичайно ж, багато описаних тут "хитрощів світоставлення" інваліда знайомі кожній спостережливій дорослій людині, яка щойно одужала після тяжкої хвороби. Автор цих рядків упродовж двох останній років на власному досвіді

319

відчув, наскільки важче компенсувати раптову втрату фізичної вправності у десятки разів людині похилого віку (хай навіть із добре збереженими дитячими рисами).

У збірникові "Вимоги біоетики" М. Саламань, вивчивши справи певної кількості пацієнтів, доходить красномовного висновку, що для трьох чвертей причиною їх звертання за допомогою був погано регульований біль з психологічними ускладненнями. Це засвідчує, якою мірою страждання на схилі життя є не симптомом, а хворобою як такою, його завжди супроводить афективний розлад (Саламань М. Цит. пр. – С 60).