20.2. Антиномійні першосутності

1. Уявлення про людину як "мислячу очеретинку", "славу й покидька Всесвіту" (Паскаль).

2. Три основні антропологічні закони, сформульовані Г. Плесснером:

– природна штучність,

– опосредекована безпосередність,

– утопічне місцерозташування.

3. Амбівалентність людини як "сторожа ніщо" й "пастуха буття" у M Гай-деггера (її докладно розкриває А. Глкжсман у "Одинадцятій заповіді" – С. 167).

355

4. Змістовний розвиток цієї антиномійної антропологами знаходимо у С. Кримського: "Навіть стоячи обличчам до Бога, людина спиною відчуває холод небуття. З цієї різниці температур народжується історія".

5. Свого роду підсумком критичного подолання есенціалізму, котрий тяжів до раціоцентризму, уявляється нам погляд на людину як "розумно-нерозумну", а то й "розумно-безумну" істоту (Едгар Морен). Обгрунтований у другій половині двадцятого століття, він немов би підсумовує той досвід осмислення кордонів розуму у Ф. Ніцше, М. Фуко та інших сучасних мислен-ників, який здіймається до принципового висновку, зробленого ще у першій чверті минулого століття Карлом Ясперсом: "Екзистенція шизофренійного світу належить до суттєвих... реалій нашого буття" (Ясперс К. Стриндберг и Ван Гог. Опыт сравнительного патографического анализа... – M., 1999. – С. 225).

З огляду на наведену онтологічну констатацію виглядають цілком умотивованими наступні людинознавчі метаморфози.

20.3. Відмова від першосутності на користь існування, котре передує сутності

Цю екзистенційну переорієнтацію людинознавства зазвичай пов'язують з уявленнями Ж.-П. Сартра, де її було чи найвиразніше запрокламовано. Насправді ж її передумови закорінені ще в традиційній теорії соціоантропогенези. Якщо "читати" провідні постулати цієї теорії з урахуванням деяких фройдистських постулатів, вимальовується доволі своєрідна картина конституювання сутнісних ознак людини внаслідок радикальної зміни кровнородинних стосунків – соціальними. Приборкання вогню могло докорінно змінити життя наших пращурів, котрі у пору верхнього палеоліту жили в єдинокровних групах (прайдах). Якийсь Випадок уможливи проживання різних прайдів біля одного вогнища, по-сімейному. Принципом, що сприяв цьому, стало встановлення усередині єдинокровних груп заборони на інцест (кровозмішування). Передавання самок, що досягли статевої зрілості, з рідного прайду до сусіднього руйнувала єдинокровні групи й привела до утворення родів, котрі складалися з кількох полігамних пропосімей. У зв'язку з цим можлива гіпотеза, що "сім'я, котра згодом стала фундуючою основою будь-якої етнічної культури, виявилася тим унікальним середовищем, у якому склалася двоєдина біосимволічна людська сутність, що і призвело до утворення на нашій планеті специфічного виду тварин – animale simbolicus, чиє феноменальне існування на кілька тисячоліть випередило виникнення її сутності" (Фомин В.А. О структурной лингвистике и специфической человеческой сущности // Человек. – 2002. – №4. – С. 175). Позаяк у єдинокровній групі (роді) всі самки виявилися поділені стосовно самців на "своїх" та "чужих", коло можливих сексуальних партнерів у кожного індивіда було строго обмежене. Уможливилися регулярні сексуальні взаємини з постійними партнерами задля отримання задоволення. Водночас почали ви-

356

никати сексуальні потяги до "чужих" партнерів. Проте загроза фізичної розправи з боку вожаків, які підтримували встановлений порядок, змушувала пригнічувати подібні потяги. Внаслідок регулярного витіснення їх у наших пращурів почала накопичуватись невикористана енергія (лібідо), завдячуючи чому розпочинається перерозподіл накопиченої енергії витіснених потягів на задоволення несексуальних потреб, зокрема – символічних, що сприяло розвиткові локалізованого у лівій півкулі головного мозку центру уяви, безпосередньо пов'язаного з центром кодування індивідуальної мови тощо.

Чи не полягає своєрідність окресленого витлумачення процесу соціоантропогенези в тому, що символотворча здатність людини маніфестувала вивільнення свого носія від жорсткої детермінації, себто – появу фактора свободи.

У праці "Екзистенціалізм – то гуманізм" Ж.-П. Сартр обґрунтовує тезу: людина стає такою, якою вона себе робить. Відтак сутнісного значення набуває свобода. Вкрай важливою є Сартрова націленість на розкриття того, як ця свобода з перших кроків свого існування розкривається у ставленні дитини до "символічних форм", зокрема, мовних ("Проблема методу" – про найперші дитячі "повстання" та "Ідіота в сім'ї" – про особливості освоєння дитиною мовного середовища).