2.3. Ще десять паралелей між поетикою та феноменологією

Світоглядно-теоретичні, літературознавчі розмірковування Й. Бродського містять, окрім вже згаданих, такі суголосі феноменології вагомі антропологічні спостереження.

1. Про інтерсуб'єктивну, діалогічну природу літератури. Роман або вірш, зауважує він у Нобелівській промові, – "не монолог, а розмова письменника з читачем", до того ж розмова "вкрай приватна". Упродовж цієї розмови письменник "рівний читачеві", як, утім, і навпаки, незалежно від того, великий він письменник чи ні. "Ця рівність – рівність свідомості, і вона залишається з людиною на все життя у вигляді пам'яті, смутної або виразної, і рано чи пізно, доречно чи недоречно вона визначає поведінку індивіда" (Бродский И. Соч. – T. l.-СПб., 2001.-C. 10, 11).

2. Про те, що різновид інтерсуб'єктивності, народжений спілкуванням літератора з читачем через книгу, є особливим. Інтерсуб'єктивність виникає тут як "продукт взаємної самотності письменника й читача" (Там само. – С. 11).

За умов популяційного вибуху й пов'язаної з ним щобільшої атомізації суспільства (відповідно, щобільшої ізоляції індивідуума) даний різновид інтерсуб'єктивності є, на думку Бродського, вкрай потрібним. Наведене розмірковування корелятивне тезам з "Картезіанських роздумів" Е. Гуссерля щодо "ego як конкретної монади" та щодо можливості осягнення нами досвіду інших суб'єктів через "вчування".

3) Про значущість літературного твору для збагачення інтерсуб'єктивного досвіду. У тій же Нобелівський промові Бродський пропонує дуже влучний образ – концептуальний погляд на це явище: "Книга є засіб переміщення у

64

просторі досвіду зі швидкістю перегортання сторінки" (У "Поезії та абстрактній думці" Поля Валері схожа думка обґрунтовується таким прикладом: написання навіть вкрай короткого вірша може тривати роками, між тим як вплив його на читача чиниться миттєво; у цю мить спресовано наслідок довгих пошуків, чекання, терпіння та нетерпіння). До того ж подібне переміщення ін-терсуб'єктивного досвіду обертається втечею від "спільного знаменника" – у бік "незагального виразу обличчя", у бік особистісного.

4. Відтак же йдеться: про індивідуально-неповторну іпостась інтерсуб'єктивності та різновиду досвіду, формованого спілкуванням із літературніш твором. Хоча б через те, що насущним хлібом літератури є якраз "людська неповторність та потворність" (мовою оригіналу – "разнообразие и безобразие"), література – надійний запобігач будь-яким – відомим і майбутнім – спробам "тотального, масового розв'язання проблем людського існування" (Там само. – С. 11-12). Вона здатна хоч якось вгамовувати антропоцентричну зарозумілість техногенної цивілізації.

5. Дуже важливим, з огляду на ситуацію людини у сучасному світі, є антигіперактивістське спостереження Й. Бродського щодо провокованого спілкуванням з літературою принципу "утримання від діяння". Час, присвячений читанню книги, зазначає він, – "то час, викрадений у діяння; а у світі, заселеному так густо, як наш, чим менше ми діємо, тим краще" (Бродский И. Писатель в тюрьме // Соч. – T. VII. – СПб., 2001. – С. 219). Зрештою, література є вельми своєрідна екзистенційна хроніка – "хроніка того, як накопичуються неприємності і як людина протистоїть їм", – скаже Й. Бродський у доповіді на ювілейнім Нобелівськім симпозіумі (1991 p.).

Щодо себе особисто, він підкреслює: задля того, аби почуватися завжди цілком вільним, "Я намагався розвинути в собі щось, можливо дуже маленьке, але й дуже міцне, пропорційно величезному тискові згори (Бродский И. Гений в изгнании // Бродский И. Большая книга интервью. – М., 2000. – С. 313). Тим самим поет стверджує пріоритет не "фанфарно-парадної", святешно-піднесеної, а буденної сутності Homo.

6. Виокремивши у двадцятому столітті шість чільних літературних постатей (Марсель Пруст, Франц Кафка, Роберт Музіль, Вільям Фолкнер, Андрій Платонов та Семюел Беккет), він застерігає, що кожен із згаданих письменників по-своєму описує таку фундаментальну особливість життя, як невпевненість. Постійно збільшуваний радіус цієї неупевненості зумовлює стилістичне новаторство кожного з виокремлених авторів. "Що спільного було, мабуть, у всіх шести (і що, до речі, наближає до них самого Бродського – В. Т.) – переважання стилю над сюжетною лінією (курсив мій – Авт.)" (Бродский И. По ком звонит осыпающаяся колокольня // Соч. – Т. VII. – СПб., 2001. – С. 161-162). Будь яке ж зло, особливо політичне, проникливо сказав поет у Нобелівській промові, – завжди поганий стиліст.

65

7. Щодо панування мови над оповіддю як визначальної риси кращих зразків сучасної літератури. Мова в уявленні Й. Бродського має свою власну динаміку, яка надає душевному досвідові прискорення, значно більшого, ніж мовець передбачав, починаючи певний мовленнєвий акт. Мова "виштовхує поета у сфери, до яких він би інакше не долучився" і робить вона те з надзвичайною швидкістю, котра перевершує швидкість уяви чи досвіду, – "зі швидкістю звуку" (Бродский И. Об одном стихотворении // Соч. – T. V. – СПб., 2001. – С. 147).

8. Надто близькою до питань, порушених нами у першій частині статті, є теза "врешті-решт кожен літератор прагне одного й того самого: наздогнати й утримати втрачений або плинний час" (курсив мій – Авт.). Бродський слушно акцентує увагу на найбільшій потузі щодо цього прагнення віршованого рядка, позаяк на кожне слово у ній, часто – на кожен склад, випадає подвійне або потрійне семантичне навантаження. Множинність же смислів передбачає відповідну кількість спроб осмислити, себто множину разів – "а що є раз як не одиниця Часу?" (Бродский И. Поэт и проза // Там же. – С. 131).

9. І, нарешті, принципове розмірковування щодо "відкидання зайвого" як "перший крик поезії"' – початок переважання звуку над дійсністю, сутності над існуванням. У зв'язку з цим Бродський кваліфікує поезію як найвищу форму існування мови. Доведене до рівня інстинкту таке відкидання зайвого провокує на лінгвістичне за природою прагнення точності висловлювання, котре "зовні дуже нагадує прагнення до Істини" (Бродский И. Об одном стихотворении. – С. 137). Відтак, ми упритул наблизилися із царини поезії до царини філософії. Зокрема, що найістотніше – до притаманного їй погляду на "Шлях до мови", як найдовший з усіх шляхів, котрі можна помислити, та ще й оточений перешкодами, що йдуть од самої мови. Шлях до мови у її власній "посутійно-сті"(Хайдеггер М. Время и бытие. – M., 1993. – С. 259, 270).

10. У розмові Йосипа Бродського з англійським поетом Дереком Уолкон-том постало питання про вже згаданий нами "оновлюючий" погляд поезії на реальність. Особливості поетичного пізнання Й. Бродський схарактеризував як поглиблення уявлень про "сродність " різних складових буття.

Він наводить такий промовистий приклад. Коли ми рифмуемо дві речі, які досі не були у парі, між ними "розвивається певна сродність". Приміром, рядок закінчується словом "moon" (місяць"). Ти починаєш вглядатися в мову, шукаючи рифми чи відповідності й залучаєш слово "spoon" ("ложка"). Здається – якийсь між ними зв'язок усе ж існує? Передусім, обидві речі не одушев-лені, у обох металеве сяйво і т. д. й т. п. Ти встановлюєш поміж ними зв'язок, що провокує приголомшуюче прискорення. Він допомагає тобі щось збагнути в природі речей, у природі місяця й ложки. Згодом усвідомлюєш, що тут було задіяно зовсім інший шлях пізнання, ніж у будь-якій іншій сфері. Особливість окресленої пізнавальної ситуації в тім, що в ній поєднано всі три відомі людині методи осягнення реальності:

66

1) аналітичний процес;

2) процес інтуїтивної синтези;

3) одкровення.

Іншими словами, ми чинимо у подібному разі як згідно із західним методом – аналітично, так і згідно зі східним – інтуїтивно. Ці шляхи в даному разі збігаються.

Значущість такого збігання надзвичайно масштабна. Адже, користуючись раціональним методом, ми звіряємося всій царині раціонального: всю західну цивілізацію, право людини й таке інше. Якщо ж ми чинимо на східний манер, процес синтези стає самозреченням, відмовою від будь-якої практичної мети в житті, чимось, уособлюваним Буддою. Відтак, ми поєднуємо Христа й Будду, іншими словами – оперуємо "всіма можливостями людського існування" (Власть поэзии // Бродский И. Большая книга интервью. – С. 634).

З усього, про що мовилося, випливає висновок: взаємозв'язок феноменологічно зорієнтованої філософії (не тільки у її "чисто феноменологічних" варіантах, але й у тому заломленні, котрого вона набула у екзистенціалізмові, філософській антропології тощо) з літературою, є виявом глибинних інтенцій кожного з цих способів людського самовизначення у світі. Від цього взаємозв'язку виграє література: вона щоглибше відчуває метафізичну природу мови – яко "домівки буття", оберігаючи істину котрої, людина належить останній (Гайдеггер). Не може не вигравати також і філософія, позаяк її виражальні засоби поєднують теоретичну строгість та образно-метафоричну влучність, а також обсяговість.

Переконливим взірцем такого поєднання стала дотичність метафізично-літературних уподобань Йосипа Бродського та Мераба Мамардашвілі. Перший ще 1963 року пише "Велику елегію Джону Донну" (освоюючи поетику англійських метафізиків XVII століття). Лейтмотивом елегії стає "заснулість" опісля смерті Дж. Донна цілого світу, котрий набув єдності у його поезисі, у "братерстві віршів" (влучність наведеної думки-метафори вражає: ще В. Маяковський у "Як робити вірші?" відмітив, що поезію започатковує смутне передчування певного ритму – він стає "енергією вірша", а С. Ейзенштейн у "Небайдужій природі" наполягав, що мистецтво виростає взагалі із відчування універсальної ритміки буття). М. Мамардашвілі через два десятиліття передпосилає своїм "Картезіанським роздумам" промовисті рядки Дж. Донна: "До цього єдиного включено всю науку /поводження і мужності, щоб людина /зусиллям поєдналася з Всесвітом; щоб /розмірила частку із цілим, щоб тривати /нарівні з ним, не висмикуючи з цілого ма – /лу свою дещицю і не впадаючи у вузькість /або в ніщо..." (Мамардашвілі М. К. Картезіанські роздуми. – К., 2000. – С 9).

Не випадково органічним продовженням феноменологічно-літературної еволюції М. Мамардашвілі, що про неї ми вели мову у першій частині цієї статті, стало ґрунтовне зіставлення класичного та некласичного ідеалів раціонально-

67

сті (книжка вийшла у Тбілісі 1984 року), де суто філософську потугу поняття "феномен" вияскравлено на репрезентативних здобутках сучасного природознавства та людинознавства. Феномен, на відміну од класичного "явища" постає у своїй онтологічній значущості (класична відмінність явища від сутності – та, що онтологічні характеристики пов'язувались із сутністю). Водночас феномен-утворення, яке є неподільним і багатошаровим континіумом "буття-свідомості", спільною основою причинових просторово-часових термінів та термінів свідомих смислів побудови людських розмірковувань про події й процеси, які відбуваються у світі. Тим самим феноменологічна налаштованість пізнання уможливлює врахування унікальності явищ, свого роду індивідуацію світових подій (що досі була прерогативою мистецтва) та появу завдяки усім щойно згаданим переорієнтаціям "розширеноїраціональності", напружені пошуки котрої стали чи не найболючішою точкою сучасної філософії та культури.

Наступним яскравим сплеском феноменологізму стала книжка М. Мамар-дашвілі та О. П'ятигорського "Символ і свідомість", де зреалізовано унікальну стратегію філософського аналізу свідомості поза будь-якою "приуроченістю", будь-яким уподібненням її чи то об'єктові, чи навіть суб'єктові – себто з точки відліку, незалежної від предметних розокремлень на гносеологічний, психологічний, соціологічний, етичний тощо підходи до свідомості.