9.1. "Онто-" та "психологіка" ресентименту

Зовсім протилежним є світовідчування, позбавлене певності його суб'єкта у собі, або в разі неможливості для нього ту певність ствердити. Кожен з нас стикається з такою колізією у "переломні" моменти подорожі по житєвому шляху, особливо – вікові, ситуативно-несприятливі, пов'язані зі зміною стану здоров'я тощо. Часто віч-на-віч з нею опиняються людські спільноти та епохи: приміром, "розпад зв'язки часів", з найбільшою силою відчутий ще В. Шекс-піром і відбитий у його трагедіях.

Сильні людські натури долають ту світоглядову колізію, слабких же натур долає вона, витворюючи певні характерологічні типи, позбавлені шляхетності, але переповнені заздрістю щодо тих, у кого вона є.

"Шляхетна людина" обдарована ціннісними орієнтирами з самого початку свого існування, підкреслює М. Шелер, вона не вишукує їх, порівнюючи себе з іншими, більш або менш шляхетними, співіснуючи з останніми (Цит. пр. – С. 29). Така нешляхетність є, на думку засновника філософської антропології, підлістю, бо вона стосується відсутності цінності, яку неможливо набути, – цінність конкретної особистості. Вона є, по суті, відразою щодо "індивідуальної сутності та буття іншої особистості", а відтак – "екзистенційною заздрістю" (Там само. – С. 25).

Суб'єкт такої заздрості здатен тільки "міряти себе" іншими, намагаючись перевершити їх – якщо він є сильною натурою – і роз'ятрюючи екзистенційну заздрість у разі своєї слабкості (Там само. – С 25). У першому разі він стає принаймні позірно шляхетним, у другому – агресивним щодо позірних, і щодо справжніх виявів даної властивості людського.

...Трохи забігаючи наперед, привернемо увагу читача до того, що у романі Ф. Достоєвського "Підліток" виокремлено три різновиди цієї властивості: підлість наївна, носії якої упевнені, що їхня підлість – то найвища шляхетність; підлість, котра соромиться сама себе; нарешті – просто підлість, чистокров-

180

_иа підлість (Достоевский Φ.Μ. Поли. собр. соч: В 30 т. – Т. 13. – Ленинград, 1975.-С. 49).

Додамо до сказаного, що неоковитість посутніх властивостей людини, належних до царини негативних, може обернутися їх забороною (самозаборо-ною). Проте систематична заборона на виявлення певних душевних афектів, які належать до основного змісту людської натури (імпульс помсти, ненависть, злоба, заздрість, ворожість, підступність), провокує схильність до певних ціннісних ілюзій та відповідних оцінок, обертається свого роду самоотруєнням душі.

Душевний стан такого штибу М. Шелер кваліфікує як явище ресентименту: прихованої образи, почуття неприязні, неусвідомленої заздрості (ворожості) тощо. Палітра негативних емоцій, що їх обіймає, це, на думку М. Шелера, космічне начало, протилежне любові (або, у термінології Г. Сковороди, "вдячній волі"), безмірне, бо ресентимент спричинюється реальною чи уявною загрозою наріжній умові людського самоствердження у світі – гідності. Якщо гідність зневажена, а її суб'єкт через ті або інші причини позбавлений можливості своєчасно її поновити, таке поновлення зазнає тривалої відстрочки та витіснення. Воно набуває "заміщеної форми", поступово "ірадіюючи" з одних предметних виявів на інші, а згодом взагалі вивільнюючись од предметної пов'язаності й переростаючи у безпредметну огиду людини щодо світу та самої себе.

Відомий німецький письменник і філософ Еліас Канетті наводить таке принципове антропорефлексивне спостереження. Знецінення власної особистості ятрить людську душу все життя, якщо не пощастить перекинути його на когось іншого. Люди намагаються знайти когось такого, хто означає ще менше, ніж самі вони, кого можна зневажати так само, як зневажали їх самих. Людям потрібен динамічний процес приниження, і цей процес намагаються підтримувати доти, доки об'єкт зрештою дійде до стану цілковитої мізерності (Канетті Е. Маса і влада. – К., 2001. – С 155).

Для окресленого типу людини буття й світ мимоволі "знецінюються", позаяк для того, чию гідність зневажено, сама людська "сутність", її буття та явленість в інших стають "докором" – "мовчазним", "невисловленим" (Шелер М. Ресентимент в структуре моралей. – СПб., 1999. – Гл. 1). Засаднича особливість окресленого типу людського світовідношення – та, що воно постає у нерефле-ктованій формі підсвідомого психологічного настановлення, через що вкрай важко піддається впливам, набуваючи все нових заміщень, перевтілень.

Ресентиментне світовідчування пов'язане із загостренням (часто хворобливим) переживанням одно-єдиності власного існування, відокремленості від "загалу".

Саме такою відокремленістю, випаданням із "усімства", позначені персонажі творів письменника Федора Достоєвського. Особливої модифікації набу-

181

ває вона у світосприйманні зневажених "паріїв" суспільства, часто постаючи для них єдиною (хоча й порожньою) ознакою їх самості.

Тут впадає в око надзвичайна спостережливість письменника щодо двоїстої перспективи таких персонажів. І втілюється та спостережливість у творах, які з дивною послідовністю відтворюють характерологічну неспівмірність зображених типів людини. Упродовж одного року (1845) написані "Бідні люди" та чимала частина "Двійника", через півтора десятиліття (1861) "Зневажені і скривджені" та ще трьома роками поготів "Нотатки з підпілля". Обидві пари творів – то свого роду бінарні характерологічні опозиції протилежних світо-глядових настановлень. Якщо у головного героя "Бідних людей" – зневаженого й затюканого всіма – є перспективи людини з великим серцем, здатної до відродження, то герой "Двійника" – свого роду "людина-штафірка" (рос. "че-ловек-ветошка", яка розіп'ята на скрижалях протилежності поміж, за проникливим спостереженням М. Добролюбова "несміливою прямотою вчинків і платонічним прагненням інтриги" – "роздвоєння, під тягарем котрого скрушу-ється нарешті розсудок сіромахи".

Нотатки письменника щодо "Двійника" у його записних книжках містять чи не першу згадку про таку особливість зневажених і скривджених, як комплекс Наполеона (Достоевский Φ. Μ. Поли. собр. соч. в 30 т. – Т. 1. – Ленинград, 1972. – С. 485). Цей мотив отримає продовження пізніш – у "Зневажених і скривджених", – де прихильному ставленню до останніх протистоїть радикально-егоїстична "теоретична" світоорієнтація М. Штирнера, викладена ним у праці "Єдиний та його власність", а поєднання тієї "теорії"' з учинковою практикою зробить згодом Родіон Роскольніков.

У вступній частині щойнозгаданої штарнерової праці сформульовано три засадничих принципи радикальної версії "одно-єдиності".

Перший – "Для Мене не існує нічого вищого від Мене".

Другий: "Я ніщо не у сенсі порожнечі: я творче ніщо, те, з котрого я сам яко творець витворю все".

Третій – Творення з ніщо чиниться за межами критеріїв добра та зла. "І те, й інше позбавлені для мене сенсу" (Штирнер М. Единственный и его собственность. – Харьков, 1994. – С. 9).

Кожен з наведених світоглядових постулатів стає предметом драматичних роздумів героїв Ф. Достоєвського.

Особливо – коли місце героя посідає, за влучним висловлюванням самого письменника – "антигерой". Саме таке і трапилося у "Нотатках з підпілля"і (Достоевский Φ.Μ. Поли. собр. соч. – Т. 5. – Ленинград. – С. 178).

Звичайно ж, цей антигерой, як і багато інших мотивів творчості Φ. Достоєвського, значною мірою також "вийшов" із "гоголівської Шинелі". Потрапивши опісля стихії народного життя на Полтавщині, пройнятого мало не язичницькою радістю існування успадкованою від козацької доби, до стихії зовсім

182

протилежної – "безродних", "штучних" людей, "гомункулів", що повискакували, як з хімічної склянки, з петровської "табелі про ранги", до стихії петербурзьких чиновників-маргіналів, які не зберегли "ніякого зв'язку зі своїм родом, народом, землею", себто – зі своїм "тілом", своєю "одвічною природою" (Мережковский Д.С. Гоголь и черт // В тихом омуте: Статьи и исследования разных лет. – 1991. – С. 217, 261). Гоголь вперше звернув увагу на те, що домінантою трагічності подібного типу екзистенції є якраз... відсутність всього трагічного.

Досить порівняти його бачення трагізму із шекспірівським, аби переконатися у справедливості пушкінської кваліфікації М. Гоголя яко "трагіка людської пошлості". Сам письменник вважав, що лиш О. Пушкін вловив головну суть його особистісного погляду на світ – дар з небаченою силою вияскравлювати пошлість життя: побачити (порівняймо з "богопесовою" здатністю бачити першим світлом у М. Пруста або у М. Мерло-Понті) й відтворити цю пошлість з такою ясністю, аби "вся та дрібнота", яка зазвичай для більшості "не впадає в око" – "сяйнула би блискавкою межи очі всім " (Мережковский Д.С. Цит. пр. – С 204).

І герой "Шинелі", і герой з "Нотаток божевільного", і герой "Мертвих душ" (де сама вже назва твору вказує на якісну своєрідність "антигероя") – "знеособлені клітинки величезного державницького тіла", яке майже вщент заковтує живу людську особистість. Антигерої провалюються у порожнечу, описуючи "три різних, проте так само жахливих параболи: один – у брехні (Чичиков. – В.Т.), інший – у безумі, третій – у забобонній легенді (Там само. – С. 216).

Д. Мережковський проникливо розкрив глибинну антропологічну "схему" такої метаморфози: в усіх трьох випадках особистість відквитує своє реальне заперечення; відмовляючись од реального, вона метиться примарним, фантастичним самоствердженням. Людина намагається бути не тим, чим є, тому що не хоче, не може, не повинна бути нічим" (Там само. – Виокр. моє – В.Т.). "Ми всі жахливо відірвалися від наших одвічних елементів, пише М. Гоголь до Києва ректорові тамтешнього університету Михайлу Максимовичу. – Ціною стає сутнісна деградація людської особистості".

За спогадами М. Гоголя, масштаби її зображення у нього приголомшили О. Пушкіна після прочитання перших глав з "Мертвих душ": герої один пошліший од іншого і після ознайомлення з усією книгою "здається, ніби щойно вийшов з якогось задушливого погреба".

Фактично ми маємо в даному разі наближення до усвідомлення антропо-руйнівних можливостей "підпілля ".

Антигероя – упосліджену "підпільну" людину Ф. Достоєвського до нервових конвульсій доводить відчування того, що його натура "кишить" протилежними елементами; саме через це він не зміг упродовж цілого життя стати ні Добрим – ані злим, ні чесним – ані негідником. У мить найбільшого усвідом-

183

лення всіх тонкощів "прекрасного й піднесеного" він здатен не тільки лиш усвідомлювати, але й чинити найнеоковитіше (Там само. – С 10).

Ущербність такої занепалої людини в тому, що вона постійно "пасує"' перед людиною самодостатньою, саме принижуючи себе до статусу миші або комахи, але біда тієї миші – в посиленому усвідомленні свого життя. "Приміром, вона ображена (а вона майже завжди буває ображена)... Бажаннячко відплатити кривдникові... шкребеться в ній... Доходить, нарешті, до самого акту помсти. Нещасна миша, окрім однієї найпершої гидоти, встигла вже нагородити довкіл себе, під виглядом запитань і сумнівів, стільки інших гидот; до одного питання долучила стільки нерозв'язних питань, що мимовільно біля неї збирається якась фатальна бурда, якийсь смердючий бруд – суміш її сумнівів, хвилювань та ще плюваків, якими засипають її безпосередні діячі, що губляться врочисто довкіл... і регочуть над нею на всю здорову горлянку. Звісно, їй залишається махнути на все своєю лапкою і з посмішкою вдаваного презирства ганебно майнути у свою щічину. Там, у своєму мерзотному, смердючому підпіллі, наша скривджена, прибита й висміяна миша миттєво впадає в холодну, отруйну, і, головне, віковічну злостивість" (Там само. – С. 104. – Виокр. моє – В.Т.). Чи не маємо тут детально виписаної "онто-" та "психологіки ресе-нтименту" ущербної особистості?

У примітці, яка започатковує "Нотатки з підпілля", попереджаючи читача, що і автор їх (оповідь робиться від першої особи) і самі "Нотатки" – вигадані, втім тут же знаходимо уточнення: такі характери "не тільки можуть, але й повинні існувати в нашому суспільстві" (Там само. – С. 99). Переконливе підтвердження того – більшість персонажів творів письменника, явлених нам після "Нотаток з підпілля".

Є також ще деякі прямі авторські висловлювання. У чернетці "Для передмови" роману "Підліток", відмітаючи нарікання критиків щодо нетиповості персонажів цього твору, письменник знову згадує про своє відкриття потворної й трагічної суті "підпілля": "Я пишаюся, що вперше вивів справжню людину російської більшості", "вивів трагізм підпілля, який полягає в стражданні, в самостраті, у свідомості кращого й у неможливості сягнути його, а головне, у яскравій переконаності цих нещасних, що і всі є такими самими, а відтак, не варто й виправлятися" (Достоевский Φ.Μ. Поли. собр. соч. – Т. 16. – Ленинград, 1972. – С. 329).

Лев Шестов дотепно зауважив з цього приводу, що "Раскольнікови, Івани Карамазови, Кирилови та інші діючі особи романів Достоєвського... то лишень нова форма примітки до "Нотаток з підпілля" (Шестов Л. Достоевский и Ницше // Шестов Л. Избр. соч. – М., 1993. – С. 174. – Виокр. моє – В.Т.). Чи не йдеться про те, що ущербна підпільна людина допомогла письменникові збагнути щось вельми істотне також: для людини неущербної?

184

Тенденція заглиблюватися у нетрі "серцевих печер" людини почала набирати обертів навіть незалежно від намірів письменників, а то й усупереч їм. Так було, до речі, і в самого Ф. Достоєвського. Посилаючись на післямову до "Підлітка", Л. Шестов слушно привертає увагу до того, що Ф. Достоєвський мріяв про творчість гомерівськи-толстовського штибу. "Краса й довершеність толстовських образів заполонює Достоєвського. Йому також хотілось би визначеності, ясності й повноти життя; але він мусить зізнатися, що ...сучасна людина може тільки згадувати про минувшину, якої вже не повернути. Покірна долі, вона прямує до своїх усамітнених та мізантропічних диваків" (Там само. – С 201). Проте, як з'ясовується, і для Л. Толстого ясність та визначеність світовідношення були, скоріш, проблемою, аніж безумовною даністю. Тут мала місце, радше, свого роду сублімація. Хоча він і наполягає на тому, що П'єр Безухов, Наташа, Микола Ростов, княгиня Марія – недавно віджилі типи, змушені поступитись місцем новій усамітненій та мізантропічній, себто підпільній людині, – "він наполягає на тому, що всі вони герої сьогодення", зауважує Л. Шестов.

Наполягає, щоправда, інколи перебільшено, різко ~ і цим у певному розумінні викриває себе. Річ у тім, що вже "Війна і мир" є, на думку Л. Шестова, витвором людини, якій потрібно не тільки багато про що згадати й розповісти, але також про щось забути й дещицю замовчати. Л. Толстой, як і Ф. Достоєвський, – також психолог, "себто він таки дошукується коріння, але ж усе коріння глибоко під землею, отже, і... Толстому знайома глуха, підземна, підпільна робота. Тієї гомерівської, патріархальної наївності, що її йому приписують, він не досягає, хоча й прагне до неї всіма силами" (Цит. пр. – Там само).

У подібних ситуаціях "свобідна воля" зраджує людині, котра хоче віри, а чинить перевірку, яка ту віру вбиває. Тільки своєму колосальному художньому обдаруванню Л. Толстой зобов'язаний тим, що масовий читач не відчуває, скільки "штуки" (за І. Франком=мистецтва), аби не сказати "штучності", знадо билося для тієї сублімації письменникові. Не тільки творчість, все життя його несе на собі відбиток напруженої боротьби з "психологією". Його письменницька діяльність – то безупинне прагнення так або інак – силою, хитрістю, обманом – "перемогти впертого ворога, що риє самі підвалини можливості щасливого й світлого існування". Л. Толстой, вважає Л. Шестов, платить свою данину підпіллю – постійну данину, але завжди з таким виглядом, ніби то й не данина, а добровільне дарування, дозволені "розумом і совістю" (Цит. пр. – С 202).

Зрештою, якщо придивитися до вже згаданого В. Шекспіра, то вся безконечна реальність людського світу стає у кризові епохи суцільним підпіллям: як визнають дослідники середньовічної трагедії, остання переконливо засвідчила, Що цю безконечну реальність неможливо зібрати у вузол одного конфлікту в

185

критичну мить напруги та розв'язання. Така кризовість невичерпна, можна лишень епічно-неквапно вислідковувати наростання кризи, виявляючи його у всьому розмаїтті життєвих форм. Трагізм В. Шекспіра обіймає собою все – як і сама дійсність, а передусім – особистість героя, яка внутрішньо відкрита, визначена до кінця, здатна до змін, навіть карколомних (А. Михайлов). Споріднений із шекспірівським трагізм у Л. Толстого – попри все неприйняття другим першого.

Можна сприймати окреслений трагізм невротично: через суцільні "раптовості" (одна з наріжних антропологем Ф. Достоєвського, яка відбиває важ-копрогнозованість людського єства).

Чи не тому душевне підпілля у В. Шекспіра та Л. Толстого – не всуціль ресентиментне, де править бал тільки ущербна особистість? "У Достоєвського підпільна людина, збагнувши лжу свого життя, жахається й одразу рве з усім своїм минулим (себто фактично опиняється у "вакуумі" – В. Т.). У... Толстого його герої ніколи не перестають вірити у "прекрасне" й "піднесене" – навіть у ті хвилини, коли перед ними оприявнюється в усій повноті невідповідність дійсності ідеалам: вони дозволяють дійсності увійти в свої права, але не перестають шанувати ідеали" (Там само). До кінця життя бореться Л. Толстой зі страшною примарою безнадійності та людської неспроможності. Він прагне, хай би що там не було – "приборкати" тих скажених звірів, котрі іномовно іменуються: скептицизм та песимізм" (Там само. – С. 217), не уникаючи різного штибу апріорних суджень, до яких був такий прихильний класичний філософський ідеалізм.

У Ф. Достоєвського ж Дмитро Карамазов за одну ніч пересвідчується, що жодне апріорі не витримує критики. Але письменник все одно хоче боротися зі злом. Тільки чиниться така боротьба вельми своєрідним способом: він висуває на користь зла такі аргументи, про які воно ніколи не наважувалося навіть мріяти. "Сама совість взяла на себе справу зла!.. Думка, покладена в основу статті Раскольникова, розвинута докладно й у іншій формі у Ніцше в його Zur jenealogie der Moral і ще раніш в "Menschliches Allzumenschliches" (Цит. пр. – С. 233). Чому так?

Сама дихотомія "добро-зло " поступається тут місцем дихотомії "звичне – незвичне". А ця остання – нестримно рухається до відомої Ніцшевої формули "потойбіч добра і зла".

Кількома роками пізніш, у "Апофеозі безгрунтовності" Л. Шестов скаже, що ідея Ф. Достоєвського про безнадійність людського існування має величезний антропокреативний потенціал. "Досі нам допомагали – тепер нас полишили на самих себе" (Шестов Л. Избр. соч. – С. 379). Саме цей привілей отримала "підпільна людина": привілей критичного погляду на будь-які усталені світоглядові стереотипи.

186

Як же нам встановити розумність або нерозумність кожної з подібних людських особливостей? – Ф. Достоевский пропонує не що інше, як критерій ідентичності: кожна з таких примхливих особливостей "зберігає нам найголовніше й найдорожче – себто нашу особистість та нашу індивідуальність " (Цит. праця. – С. 115).

Можливість зберегти індивідуальну автентичність є, на думку письменника, не тільки розумністю, але й найвигіднішою з усіх інших вигод.

Наведений антропологічний мотив стане провідним у художньо-літературних роздумах про людину в XX столітті.

Зокрема роман М. Пруста "В пошуках втраченого часу", до якого ми вже зверталися у першій главі, є, за кваліфікацією М. Мамардашвілі "водночас і роман шляху, на котрий потрібно стати, аби омана розсіювалася" (Мамардашвіаи М.К. Лекции о Прусте. – С. 26). Що то за омана?

Вона є дуже схожа на образ антропологічного підпілля у Ф. Достоєвського. Міститься та омана – але вона має "verwaldelte Form" (перевтілену форму) істини – у нетрях нашої душі. Уявімо собі тягар омани, яка до пори до часу лежить "на дні", і "раптом" (за контент-аналізом літературознавця Ігоря Волгіна "раптом " – антропологема, яка найчастіше вживається у Ф. Достоєв-ського) вона здіймається з місця, зривається з кітвиці і починає з гулом підійматися, пронизуючи світи нашої душі. Підпілля спливає на поверхню і починає "правити бал", роздираючи крихку плівку цивілізації. Наріжна проблема героїв Ф. Достоєвського полягає, на думку М. Мамардашвілі, в тому "аби щось – що є визнане, що є красиве, є добре, – виросло з мене самого. Тільки тоді я можу його визнати, на відміну від стану людини без коріння. А коріння, як і годиться корінню, занурюється в темряву. В ту темряву, котра в кожного своя, невидима іншим. Кожен простує з глибин власної темряви, себто того модусу, коли він відчув місце свого призначення, в якому він повинен вчинити щось, аби були доброта, краса, істина" (Цит. пр. – С. 173). З темряви волають герої Ф. Достоєвського, особливо жінка – вони передусім не хочуть здаватися тим, чим є. Через це навіть стани доброти оприявнюються в них гримасою злостивості або вчинком, протилежним справжній натурі (до речі, така поведінка жінки – чи не найяскравіший взірець ресентименту для М. Шелера). До-стоєвський показує своїх героїв переважно в таких ситуаціях, і, мабуть, саме тому в його романах стільки антропологічних відкриттів. Не забуваймо також, Що до сутнісної позірності ставився з розумінням також і І. Кант.

Відтак, антропологічне підпілля постає як засіб збереження людиною індивідуальної автентичності. У "Щоденнику" Вітольда Гомбровича міститься прикметне визнання ефективності такого засобу: людина, яка витворюється іззовні, не є автентичною, позаяк сама "форма міжлюддя" – антиіндивідуальна. А в романі "Фердидуронька" мовиться про "прокляття людства", котре полягає в тім, що "наше існування на цім світі не терпить ніякої чіткої й усталеної

187

ієрархії", навпаки – "все постійно тече, переливається, рухається, і кожен має бути відчутий та оцінений кожним", Людина змушена існувати, розіп'ята "поміж вищістю та ницістю, споріднена тому і іншому у повазу та зневазі, горда й упосліджена, здатна та нездатна – залежно від того, як складаються обставини" (Гомбрович В. Фердидурочка. – СПб., 2000. – С. 24, 26).