Глава 12. Від межової ієрархії до гетерархії сутностей: антропологічна "подорож" р. Музиля, а. Платонова та ін.

Кожен із розглянутих у попередніх главах представників філософії чи красного письменства зробив чимало для з'ясування сутнісного розмаїття людини і світу. Водночас у тридцяті роки минулої доби у європейській літературі з'являється твір, в якому буквально кожен етап "феноменології шляху" головного персонажа стає "художнім доказом" відносності його сутнісних характеристик. Опиняється він у своїй родинній атмосфері – вони одні. Опиняється на державній службі – інші. Опиняється на високопоставленому прийомі, де точаться політичні дебати – ще інші (а тут діапазон – од військовиків та громадянських політиків і урядовців до їхніх дружин та куртизанок), спостерігає за взаємостосунками потворного карлика-слуги та дебелої служниці – тут своя сутність, відвідує божевільню – ще більше, зіставляє факти людської історії, зміни пристрастей і настроїв – те саме...

Йдеться, звісно, про вже згадуваний нами роман Роберта Музиля (1880— 1942) "Людина без властивостей". Мотиви антропологічної толерантності межують тут із мотивами поблажливості. І на те є надто вагомі причини.

Наріжною дихотомією щойнонаведеної кваліфікації людини стали, як і в Ж. Батая, Ф. Ніцше, Ф. Достоєвського та інших мислителів, поняття добра і зла. Співвідношення їх у людині уявлялися письменникові таким, що коливається немов стрілка найвідчутніших вагів (з есея 1921 р. "Нація як ідеал і яко дійсність"). Але якраз ця майже безформність людського слугувала Р. Музилю застереженням супроти антропологічного ригоризму. Попри ясне бачення величезного спектру альтернативних людських можливостей, письменник не погоджувався зі шпенглерівським висновком щодо "перезрілості" носія цих можливостей, а залишався перконаним у його "недозрілості". На додачу до цього Д. Затонський слушно наводить у передмові до Музилевого роману ще й суто філософський факт світоглядової розважливості: письменник був категорично проти того, щоби мистецтво навіть декадентського часу (такої темпо-ральної властивості він взагалі-то не визнавав, вбачаючи за кожним "декаденс-твом" – перехід з одного стану в інший) було доконечно декадентським.

Таким умонастоєм наснажена та "подорож" головного персонажа роману-епопеї "Людина без властивостей", упродовж якої він випробовує на собі й на інших найрізноманітніші сутнісні можливості, не претендуючи на їхню субординацію, уніфікацію, на будь-яку ієрархію.

Успішній реалізації захоплюючої подорожі сторінками Книги індивідуальної екзистенції сприяв тут відчутно автобіографічний вибір центральної постаті оповіді. Це – пересічний чоловік, який просто, починаючи з юнацького віку, пишучи шкільний твір на патріотичну тему, дозволяв собі думати, а не

239

хвалити "своє", ганячи "чуже". Несхильність вважати своє найкращим приводить юнака до аналогічного висновку щодо світоустрою загалом: мабуть, і Бог витворюючи світ, дозволяв собі дивитися на нього в доконаному способі, яий припускав можливість інших варіантів (Музіль. Человек без свойств. Кн. 1 С. 41).

Отже, людська екзистенція – суцільна можливість. Людина як істота в чомусь самодостатня, а в чомусь несамодостатня, у чомусь спроможна, а в чомусь – ні, тому ущербна здебільшого частково. Світ – як, на переконання головного героя, гігантський дослідницький центр, де випробовуються й витворюються наново кращі людські типи.

Епічна панорама "Людина без властивостей" залишилася незавершеною через низку обставин, зокрема ту, що після "аншлюзу" Австрії до Німеччини стала неможливою публікація нових розділів. Проте справжня причина незавершеності – нонфінітність художньо-антропологічного задуму Роберта Музи-ля та його "денотата".