Глава 8. Феномен "антропологічного підпілля" у г. Сковороди

Початок нового тисячоліття позначений розмаїттям виявів того, що іменують "антропологічною кризою". Вона обіймає і екстравертні й, не менщою мірою, інтравертні аспекти людського. Першим властива більш виразна мінливість, залежна від особливостей різних відтинків історії, другим – архетиповість, аналіз котрої може, на наш погляд, багато що пояснити також у царині екстравертного.

Справді, якою є та найзагальніша й найскладніша особливість, якою можна охарактеризувати стан сучасної масової свідомості (а ще більше – підсвідомості)? Французький постмодерніст Жан Бодрійяр вбачає її у свого роду несхильності реагувати на смислові впливи. Будь-які культурні, історичні, державницькі смислові утворення немовби поглинаються й нейтралізуються, стають максимально "імплозивними", коли наштовхуються на ту "чорну діру", котра нещадно викривляє всі енергетичні струми, "вгинаючи" їх усередину самих себе й згортаючи в ніщо (Батай Ж. Гегель, смерть и жертвоприношение // Танатография Эроса: Жорж Батай и французская мысль середины XX века. – СПб., 1994. – С. 7-14). Таким само викривленим постає, у зображенні Бодрійя-ра, також сприймання цілеспрямованих смислових впливів індивідуальною свідомістю: "провідником смислу" кожен індивід стає тільки від випадку до випадку, по суті ж, він залишається "масою" – з властивою їй смислонейтралізуючою "імплозією".

Наводячи ці спостереження, ми далекі від намагання кваліфікувати "оніщоєння" смислів лише як вияв "занепаду" – ситуація набагато складніша. Не випадково, посилаючись на екзистенціального неогегельянця А. Кожева, Жорж Батай вважає наріжною гегелівською антропологемою тезу про темний характер людяності: "Людина є ніч, порожнє ніщо, яке містить усе в своїй неподільній простоті..." (Батай Ж. Гегель, смерть и жертвоприношение // Танатография Эроса: Жорж Батай и французская мысль середины XX века. – СПб., 1994. – С. 247). "Ніщо, яке містить усе", – чи не означає воно постійно відкритої перспективи самовибудовування кожної людини? Відтак і негативне ставлення до смислових впливів може мати позитивний зміст. Проте – за умови достатньої інтравертної розвинутості індивіда.

Європейська культурна традиція своїм чи не найважливішим витоком має наростаюче самоусвідомлення людської суб'єктивності. Таке зростання, на наш погляд, є не що інше, як осердя фундаментального духовного досвіду, котрий сучасною філософсько-педагогічною мовою поіменовують "практиками себе", що і сприяють зміні способу існування суб'єкта. Йдеться про специфічний тип світовідношення, заснований на принципі вже згаданої нами на

162

початку розділу "турботи". Остання постає як нероз'єднаність ставлення суб'єкта до світу довкіл себе та до самого себе. Таке ставлення обов'язково передбачає певний спосіб дій, які чинить суб'єкт щодо самого себе і метою яких є самоочищення, самовдосконалення. Задля цього, зауважує Мішель Фуко, необхідна сукупність практичних навичок, що їх набувають за допомогою "великої кількості вправ, які матимуть в історії західної культури, філософії, моралі й духовного життя довготривалу перспективу" (йдеться про техніки медитації, вивчення свідомості, контролю за будь-якими уявленнями в міру їх появи у свідомості). Йдеться, відтак, про свого роду техніку спасіння – не через якісь драматичні події, а протягом усього життя певного суб'єкта. Завдяки такому самопіклуванню людина стає невразливою (або менш вразливою) шодо нещасть, тривог, всього, що може потрапити в душу через всілякі життєві негаразди. "Людина порятовує себе заради самої себе й через посередництво самої себе з тим, аби здобути саму себе" (Фуко M. Герменевтика субъекта // Социо-Логос. – М., 1991. – С 3, 285, 300).