Глава 20. Від моносутності до полісутності

Генезу спроб критичного перегляду есенціалістської налаштованості людинознавчих розмірковувань можна представити через п'ять примітних етапів.

20.1. Етап тяжіння до "найпершосутності"

Не претендуючи на вичерпність, назвемо хоча б такі його вияви.

1. "Лиш один є найсправжній гріш – то розум, лишень в обмін на нього можна все віддавати", читаємо у платонівському "Федоні" (Платон. Соч. – T. 2. – M., 1970.-С. 28).

2. У сучасних rasio-утопіях ця кваліфікація набуває вигляду Homo inteligentus (Масуда). Запречення сутнісної значущості прямоходіння, трудової діяльності тощо "проектується" не тільки на майбутнє, а й на минуле виду Homo: сутнісними залишаються лише мозок та відставлений великий палець руки.

3. Погляд, згідно з яким Homo faber первинніше, ніж Homo sapiens.

4. 1819 року з красномовним епіграфом "Sors de l'enfanse, ami, revelle-toi" – "Прощайся із дитинством, друже, гей, проснись", гегелівському Світовому Розуму було протиставлено Світову волю (програмна праця А. Шопенга-уера).

5. Ф. Ніцше згодом витлумачує шопенгауеровий концепт як волю до влади та панування.

6. Homo politucus (від zoo politucus Аристотеля і до сучасної політичної філософії).

7. Homo oeconomicus – економічна істота.

8. Homo cultura – істота, недостатня від природи, але компенсуюча те культуротворчістю (сучасна культурантропологія).

9. Homo natura, обличчя котрої одвічно ховається за homo cultura (так характеризує представник екзистенціального психоаналізу Людвіг Бінсвангер концепцію 3. Фройда).

10. У антропологізмі Л. Фейербаха визначальною сутнісною властивістю людини стає любов, хоча й висувається як програмне завдання – "орозумнення серця". Щоправда, згодом Ніцше висловить у "Генеалогії моралі" погляд на любов (принаймні у її християнському змісті), як на "крону" дерева, "корінням" котрого є ненависть.

11. Тяжінням до найпершосутності позначене уявлення про Homo coitus (sexuaeis) – людина як істота сексуальна.

12. Від давніх кініків бере свій початок огляд на людину як істоту, котра маструбує. Ця здатність розглядається як умова емансипації. У сучасній філо-

351

софії є думка, що лібідозно маструбація "означає те саме, що в духовному – саморефлексія".

13. Сутнісної значущості набула в німецькіому екзистенціалізмі така властивість людини, як смертність.

14. На думку Жоржа Батая, людину можна характеризувати як Homo antimoril ( "На рівні житейської мудрості наш світогляд завжди зводиться до бажання продовжитися" (Батай Ж. Литература и зло. – M., 1994. – С. 52). До намагання протистояти смерті долучається прагнення збільшити інтенсивність життя.

15. У Альбера Камю людина постає як істота бунтівна. Цей бунт має не тільки негативну, але й позитивну цінність.

16. У Федора Достоєвського "людина-штафірочка" заклопотана: а перед ким би ото схилитися аби потім йому ж "показати язика".

17. Водночас Homo – єдина істота, котрій властиве прямоходіння та вертикальна конструкція.

18. Сутнісною значущою ознакою Homo вважають мову, а нещодавно на вітчизняних теренах з'явилося дослідження, де – на матеріалі творчості вже згаданого на початку даного розділу В. Набокова – обстоюється погляд на людину як істоту, котра читає. Так само є сенс віднести до метафізично-сутніс-них визначень людини Homo scribens – істота, що пише (зокрема, див. Нобелівську промову поета Й. Бродського).

19. У одного з засновників філософської антропології X. Плеснера притулком справжньої природи людини постає сміх.

20. У німецького феноменолога Ейгена Фінка читаємо, що гра – не менш визначальна, ніж праця, панування, любов та смерть, влада й політика.

Позитивну іпостась цієї визначальності переконливо розкрив Й. Гейзінка негативна ж постає нині у різновиявах перевтілених форм людського світовідношення, його симулякрів, внаслідок чого реальність обертається для сучасної людини грою у реальність (Ж. Бодрійяр).

21. В. Соловйов характеризував людину як єдину істоту, здатну соромитися.

22. З інтенсивним внадженням у людську життєдіяльність комп'ютеріd з'явилося визначення людини як Homo gamer (істоти, що розважається). "На них (комп'ютерні ігри) ніхто не чекав... Обчислювальна техніка асоціювалася з ідеєю математики, логіки, раціональності. Уявлення, що більшість людей почне використовувати їх у зовсім ірраціональних цілях (для ігор), здавалося абсурдним – як словосполучення "комп'ютерна гра" (Бурлаков И. Homo Gamer. Психология компьютерных игр. – M., 2000. – Цит. за: Новый мир. – 2001.-№2.-С. 233).

Наведені характеристики людини можна поповнити деякими з тих, які розглянуто у праці В. Войтенка "Феномен людини: Дванадцять джеркал" (К., 1999).

352

23. Homo astheticus – істота, котра тяжіє до краси.

24. Homo pasionaris – істота, схильна до екстатичної творчості й лідерства.

25. Homo sosialis – суспільна істота.

26. Homo patiens – стражденна ыстота, схильна до душевних мук.

27. Homo religiolis – істота релігійна.

28. Homo suicidalis – істота, схильна до самогубства.

29. І навіть Homo bicerebralis – '"двоголова" істота, мозок котрої складається із двох півкуль.

30. М. Булатов додає до наявних визначень суті людського погляд на неї як на злочинну істоту, позаяк лише людина може розрізняти добро і зло та свідомо творити останнє.

31. Видавець періодичного "журналу словесної агресії" під назвою "Маіаdicta", який певний час виходив на Заході, обстоював тезу, що засновником цивілізації була людина, котра вперше вилаяла свого супротивника, замість вдарити його. Дана теза близька до концепції сублімативної агресивності Homo Конрада Лоренца.

32. Лоренц же пропонує цікавий погляд на людину, яка успадкувала агресивність від хижаків, але без елементу агресії неможлива ніяка людська творчість.

33. Письменниця Лідія Гінзбург у своїй пізній прозі витворює образ людини як суму її брехні – собі й оточуючим. Свою особисту позицію авторка уявляє як систему послідовних викриттів та самовикриттів (навіть щодо таких "здирачів масок", як Толстой чи Ахматова). Відтак, можливим є і визначення людини не тільки як "істоти, котра вміє обіцяти" (Ніцше), а й як істоти, котра бреше.

Це, до речі, зробив Марсель Пруст у шостому рооманові-епопеї про пошуки втраченого часу. Лжа постає тут як основна людська риса, народжена прагненням до насолоди та намаганням водночас зберегти свою гідність. "Люди брешуть, аби убезпечити свою насолоду, свою честь, якщо поголос про отримувану нами насолоду її зачіпає. Люди брешуть все життя, брешуть – навіть брешуть особливо – а можливо, тільки тим, хто їх любить. Тільки ці останні примушують нас боятися за нашу насолоду й викликають бажання заслужити їхню прихильність" (Пруст М. В поисках утраченного времени: Беглянка, 1993. – С. 168). Щоправда, тут потрібно також враховувати толерантну людинознавчу настанову, котра міститься у "Антрополоії з прагматичної точки зору" І. Канта – щодо "дозволеної моральної позірності".

34. На думку Е. Фінка, серед усіх живих істот людина найбільшою мірою здатна до мімікрії.

Відповідно, світ – театр, а люди в ній актори (В. Шекспір). Але грають вони дуже небезпечну драму – драму власного життя.

353

35. Сутнісну значущість має така, здавалось би, "допоміжна" властивість людської істоти, як одоративність – здатність відчувати та випромінювати запахи. Як засвідчують антропологи, ця здатність зазнала чи не найбільшої деградації упродовж еволюції, поступаючись зоровим відчуттям та свідомості, уяві тощо. Деградація одоративної основи світовідношення сприяла появі у нім вельми істотних зміщень, зокрема, небаченому зростанню випадків сексуальної агресивності.

Вкрай спотворену форму останньої зображено сучасним німецьким письменником Патріком Зюскіндом у романі "Парфумер", головний герой якого – істота, позбавлена власного запаху, через що його жахаються оточуючі та й сам він себе жахається. Запах стає тут синонімом сутності, його відсутність означає абсолютну фрустрацію. Гренуй присвячує все своє життя тому, аби видобувати із тіл убитих ним цнотливих дівчат "ольфакторну есенцію" Всесвітньої сексуальної любові.

З точки зору досліджуваної нами проблеми, цікавими є спостереження людинознавців щодо спорідненості винятково духовної цнотливості Софії у Вол. Соловйова ("сакральне кохання") – та "сучасної, сексуальної парадигми Духу Любові" у П. Зюскінда (докладно про це: Климова СМ. Эссенция и экзистенция любви: "Дух" и "Запах" // Человек. – 2002. – №4). Недарма мовиться, що крайнощі збігаються.

Наведений перелік "есенціалій" не є повним, деякі визначення будуть згадуватись ще у наступній частині розділу.

36. "Людина-подорожній, або "людина, яка мандрує" – назва оприлюдненої 1944 року книжки Габріеля Марселя. Прикметний підзаголовок її, який також "тягне" на сутнісне визначеня "Вступ до метафізики надії", себто:

37. Людина – істота, якій завжди властива надія. Зміст її може бути варіативним, потреба в ній – інваріантна.

Сюди одична також contra spem spero нашої Лесі Українки.

38. Особливе місце серед "першосутнісних" уявлень про людину посідає філософія Ернста Кассірера. Осмислюючи під феноменологічним кутом зору розмаїття того світу людини, яким стала для неї культура, Кассірер переглядає визначення Homo sapiens на користь Homo simbolicum. Ця першосутність має своєю основоположною властивістю здатність розгортатися у специфічну мережу конститутивних принципів людського досвіду, за допомогою яких людина тільки й долучається до реальності (Кассирер Э. Опыт о человеке // Человек. – 1990. – №3. – С. 96).

Націленість на розмаїття людського досвіду (лінгвістичні форми, художні образи, міфологічні символи, релігійні ритуали) стала істотним кроком на шляху від есенціальних до екзистенціальних уявлень про сутнісні властивості людини.

39. Примітною ціхою окресленого руху стала також молодомарксистська конкретизація принципу практичної життєдіяльності, зокрема, намагання вза-

354

ємоузгодити такі її фундаментальні характеристики як усезагальність – та безпосередність, унікальність. Саме у її руслі ще в семидесяті роки тільки-но минулого століття була розроблена феноменологічна концепція людського досвіду як особливої суб'єктивної форми освоєння світу, визначальною властивістю котрої є здатність асимиювати явища буття як факти власної життєдіяльності (Вадим Іванов). Культурно-історичний досвід має своєю передумовою не тільки належність, але й відношення індивіда до роду. Різнячись універсальністю, досвід водночас є унікальним, індивідуальним та неповторним, позаяк інтегрує життєвий світ "цього" конкретного суб'єкта. Якими б схожими не були діяння різних суб'єктів, досвід зберігає їх неповторну траєкторію, відтак він репрезентує той своєрідний рівень, що на ньому людська індивідуальність віднаходить свою усезагальність безпосередньо – як внутрішню здатність до людського способу чинення. Будь-які реальності (дійсні чи уявні) стають тут інгредієнтами актуального життєвого досвіту конкретного суб'єкта. Відтак, цей досвід втілює у собі суб'єктивний потенціал культуротворчої діяльності людини.

40. У руслі західної феноменологічно-екзистенціалістської традиції продуктивну версію досвіду запропоновано ще у середині минулого століття Мо-рісом Мерло-Понті. Застерігаючи супроти нехтування екзистенціальною само-цінністю живого тіла (завдячуючи котрому я освоюю єднісне й водночас одне-єдине, дійсне й наявне буття, осягаючи щедрі "розсипи Я", співіснуючі у світі), він загострив увагу на тому, що саме "досвід тіла" (а не "універсальна консти-туююча свідомість") є витоком смислопокладання. Тіло постає тут як свого роду сигніфікативне ядро, котре є водночас і загальною функцією і конкретною стражденою екзистенцією. Саме у тілі взаємопереплетені людська сутність та існування (Мерло-Понти М. Феноменология восприятия. – СПб., 1999.-С. 197).

41. Ну і, звісно, на завершення згадаємо Homo-Hidens? людина, як істота, котра ховається (поет Й. Бродський).

Якщо поєднати молодомарке бачення досвіду, розроблене в руслі Київської школи, та щойнонаведене бачення Мерло-Понті, отримуємо прикметний симбіоз культурно-діяльнісних та тілесно-соматичних інтенцій.