11.2. Світ, відповідний темпераменту філософа

Чуттєвість – це "ядро" нашої екзистенції. Людина, котра відчуває снагу життя, випромінює її на інших людей та на цілий світ. Кожен вчинок її маніфестує ту властивість, яку Сковорода влучно іменував "вдячною волею", не менш влучно пов'язавши її зі "спорідненістю" способу самореалізації конкретної неповторної особистості.

Мотив "вдячної волі" як осереддя "світлого смислу" людських діянь живив чимало світоглядно-антропологічних пошуків у світовій філософії.

Вельми своєрідно втілився цей мотив у філософії американського прагматизму.

"Не бійтеся життя, вірте, що жити варто, й, завдячуючи вашій вірі, це буде справді так". Із такими словами філософ та психолог Вільям Джеймс часто звертався до своїх слухачів і читачів. Жити варто, позаяк життя з моральнісної точки зору є таким, яким ми його витворюємо, а ми рішуче зважились робити його вдалим. Звичайно, коли ми чогось прагнемо, що-небудь витворюємо або виробляємо, – вся наша життєва енергія спирається на можливості. Будь-яке поривання може виявитися й помилкою. Ми живемо день у день, увесь час

217

ризикуючи собою, і часто саме наша віра в невірогідний результат стає тим завдячуючи чому такий результат збувається. Якщо ж ми не впевнені перед відчайдушним, але необхідним стрибком, ми знесилюємося і летимо у прірву.

...Як часто бракує нам таких слів у мить душевного сум'яття, у мить роз-узгоджености зі світом, коли він, здається, втратив стійкість і ми опинилися віч-на-віч зі своїми негараздами. Трапляються ситуації, коли така порада потрібна не тільки окремим людям, але й цілому народові...

Чільний представник американського прагматизму був, як ми щойно побачили, щедрим на оптимізм, прагнув налаштувати нас, аби ми почувалися "у всесвіті як вдома".

Маю попередити, що оптимістичне світовідчування обстоює не улюбленець долі, позбавлений життєвих негараздів, а чоловік, який, переповідають, замолоду страждав на важке нервове захворювання. Цитовані вище міркування з'явилися в одній зі статей, написаних швидше за все під впливом глибокої душевної кризи, тривалої депресії, спричиненої поширеними тоді твердженнями багатьох відомих природознавців, ніби-то людина, її діяння та пізнавання нічого не важать у світових подіях. Мабуть, зовсім не випадково підбірка статей, зроблених у цей час, отримала назву "Залежність віри від волі".

Ці роздуми стали своєрідним етапом у переході її автора від власне психологічних пошуків до філософсько-світоглядних. Вони поєднують матеріали, що тяжіють то до однієї, то до іншої з названих галузей знань, їм передують фундаментальні психологічні студії, поєднані із принциповими філософськими спостереженнями. Осереддям їх є переконаність щодо потужної екзистен-ційної значущості вольового зусилля людини; переконаність та маніфестує критичне ставлення У. Джеймса і до природничонаукового матеріалізму, і до панраціонального "інтелектуалізму". "Неозорий світ пропонує нам найрізноманітніші запитання, всіляко нас випробовує, на якісь питання ми знаходимо відповіді, у деяких випробуваннях легко стаємо переможцями, проте на найважливіше питання життя у нас відповіді немає: у мить моральнісних випробувань ми мовчки напружуємо волю, немовби кажучи: "А все ж буде по моєму"..."Чи волієш ти аби щось було так або отак?" – це питання ми щоразу ставимо як у теорії, так і на практиці, на поворотних етапах життя і з приводу наймізерніших повсякденних дрібниць. Відповідаємо на нього не словами, а вчинками, вдаючись або ні до певних дій". Ось чому зусилля волі, на переконання У. Джеймса, є потаємною сутністю нашої духовної природи, мірилом, яким оцінюємо достоїнство людини; а вияв такого зусилля є єдиною властивою нашому духові особливістю, яка не залежить від довколишнього світу" [І].

Перед нами – абрис цілісної філософської програми. Не поспішаймо з висновками щодо безумовності чи вразливості її наріжних постулатів: слід пам'ятати, що формувалися вони як реакція на однобічність емпіризму та його раціоналістичних антиподів, зокрема, "філософією абсолюту", що її надхмар-

218

_нИм абстракціям, здається, ніколи не зійти до нашого приземленого побутування. (Побутувала така і в Америці, до трансценденталістів був близький батько У – Джеймса). Не поспішаймо з присудами ще й тому, що сам автор окресленої філософсько-світоглядної програми цілком відверто попереджає: його критика щойно згаданих тенденцій спрощена й кострубата, проте вона – корисна. Те саме, як переконаємося надалі, стосується також позитивної частини програми, яка нас цікавить: простота її не є простою.

Помітне тут і своєрідне прагнення постійно пов'язувати філософську рефлексію з тим, що засновник феноменології Едмунд Гуссерль називає життєвим світом людини – сферою, що її інтелектуальні сноби здебільшого віддавали на поталу буденному мисленню, як чомусь заздалегідь недолугому.

Якщо порівняти прагматистське тяжіння до повсякденного досвіду з уявленнями про ставлення людини до світу, що були на той час грунтовно розроблені у класичній німецькій філософії (особливо в її гегелівському варіанті), то з'ясується, що перед нами – заявка на новий варіант витлумачення людського світовідношення через призму принципів життя та діяльності. У прагматизмі він отримав назву "радикального емпіризму", що його особливістю є звернення до універсального досвіду як "плину свідомості", з якого людина своїм вольовим зусиллям виокремлює певні фрагменти, що набувають для неї (завдяки називанню) статусу речей. Багатозначності людського ставлення до світу, отже, має відповідати багатозначність реальності.

Такими є головні передумови прагматистського філософування. (Високо оцінюючи їх втілення у персональній філософській позиції У. Джеймса, Алф-ред Вайтгед у "Нарисах науки й філософії" слушно зауважить, що все його інтелектуальне життя "було протестом проти відмови від досвіду задля інтересів системи".)

Важливим є те, що багатозначність зв'язків людини зі світом доведена тут до його особистісної визначеності, через що не схвалюється властиве класичній філософії тяжіння до "моносуб'єктного" бачення людини. Кожен, вважав У. Джеймс, має свою філософію як певну систему перспективних ліній індивідуального світобачення. Саме тому найпотужнішою передумовою філософування (навіть у професійних його різновидах) є дещо суто особистісне. Передусім – це темперамент. Проте темперамент не є аргументом. Тому кожен філософ напружено шукає "безособових обгрунтувань". І все ж потай (несвідомо) кожен прагне світу, який би відповідав його темпераменту.

Що тут – чергове спрощення, про яке нас уже попереджали? Мабуть, ні. Недовірливого читача відсилаю до вже неодноразово згадуваного філософа, нашого сучасника Мераба Мамардашвілі, зокрема його книги про фундатора новоєвропейського раціоналізму Рене Декарта. Здається, до чого тут темперамент? Але читаємо таке: щодо екзистенційної подоби Декарта можна твердити, що його тексти не є просто викладом застиглих ідей або здобутих знань.

219

"Вони втілюють реальний медитативний досвід автора, здійснений з абсолютним відчуванням, що на кін поставлене життя", яке залежить від вивільненості мисленнєвого руху та духовних станів його носія, від його метафізичної напов-нености [2].

Який, власне, світ, відповідний своєму темпераментові, відшукав Вільям Джеймс? Одну його особливість ми вже окреслили: то є світ діяльно-оптимістичного самоствердження людини. Вибагливий читач, звичайно, зауважить, що тут присутня власне характеристика не світу, а людини, котра з ним взаємодіє. "А який же сам той світ?" – дошукувалися в У. Джеймса "прокуратори" матеріалізму й доходили висновку, що для нього існує лише одна "непорушна скеля у нашому хисткому й хаотичному досвідові" – людська особистість. Адже визнати світ таким, яким він є насправді, означає стати на позиції матеріалізму, а У. Джеймс, ввижалося прокураторам, того дуже боявся. – Не боявся він, а вирішував питання про особливості світу, в якому розгортається людська життєдіяльність, знову ж таки із властивою йому непростою простотою. Зокрема, філософ характеризує цей світ у термінах "індетерміністичного детермінізму" та "плюралістичного монізму".

Чи не еклектика? Будемо, знову-таки, обережними, адже філософія знає й інше поняття для подібних ситуацій: взаємопроникнення протилежностей.