4.3. Пам'ять як спосіб "вивищення" окремого індивіда (ю. Андрухович – м. Пруст)

Завершальний роман М. Пруста "У пошуках утраченого часу" містить принципову антропологорефлексивну настанову щодо необхідності витворення цілісного уявлення про людину, враховуючи як її характерологічну неусталеність, що доходить до потворності, – так і здатність обертати свою "малість " на щось величезне (Віднайдений час. – С 323).

Урівноваженням обох окреслених посутніх характеристик Homo просякнута Андруховичева "Московіада" та "Центрально-східна ревізія". Людська "малість" долається тут завдячуючи інтенсивній взаємодії складових темпоральності людської екзистенції – теперішнього, минулого й майбутнього. "Повнота часів" долає і просторову обмеженість окремішнього індивіда, позаяк вона, як вже зазначалось, стає простором співіснування часу та вічності.

Таке співіснування має не тільки надхмарно-метафізичну іпостась, але й профанну, буденну, втілену у стосунках конкретних індивідів, передусім – родинних (можливо, саме через це російський філософ В. Розанов кваліфікував сім'ю як найшляхетнішу людську спільноту).

Найповнішим виявом такої шляхетності є, мабуть, феномен пам'яті. Справді, можна відшукати чимало вульгарно-прагматичних спонук нашої тур-

109

ботливості щодо живих, але, що понуджує нас згадувати, пам'ятати померлих? Можливо, якраз робимо це задля того, аби подолати нашу самотність, окремішність, безпорадність у кризових екзистенційних ситуаціях.

"Срібний перстень з ініціалами Μ. Α., декілька фотографій та остання перед смертю фраза ("Гівно вони мені зроблять". – В.Т.) – от, власне кажучи і все, що лишилося мені від діда... Я ніколи не бачив діда живим, бо смерть прийшла до нього за шістнадцять років перед моїм народженням. Ми розминулися в масивах часу... Насправді ж я бачу його тільки живим... Навесні сорок четвертого року, в поїзді евакуйованих українців... Він відчинив вікно і навіть висунувся назовні... Літаки проносилися зовсім низько... Швидкість літака превищила швидкість гальмуючого поїзда, краще впалити короткими.

Дід уже бачив над собою тінь цього крила. "Пане коменданте, вважайте, відійдіть від вікон! – заволав на нього ординарець (срібний перстень М.А. і цю історію згодом принесе саме він). "Гівна вони мені зроблять", – рівним голосом сказав дід, після чого впав розшматований кулеметною чергою...

У своєму житті дід мав усе, чого забажав, – дві війни (він жадав бути військовим – В.Т.), кількох подруг, родину, дітей, гірські краєвиди, раптову смерть з неба. Крім того, вмів... жартувати, здебільшого непристойно й солонувато. Його любов до лихослів'я з часом озивається в мені – саме в такі моменти я знаходжу "найпотрібнішу формулу порозуміння зі світом ". Чому саме ці останні слова запали в душу його нащадкові? – "Я повторюю їх щоразу, коли мене атакують. Мені від них легше, я відчуваю за собою Когось Більшого, Його тепер уже неземну силу і підтримку. Гівно вони мені зроблять, – кажу я собі самому і так завжди стається. Це майже як срібний перстень – захисне кільце, нас поєднано, ми не самі" (Андрухович Ю. Центрально-східна ревізія. – С 16, 17). Наше минуле, відтак, йде попереду нас, воно прагне нас багато про що попередити, часом йому це вдається.

Антропорятівна функція минулого, яка спонукає нас пам'ятати померлих, полягає ще й у тому, що померлий прямий предок робить нас відповідальними. Навіть у разі, коли успадкований від предків досвід є, з нашого сьогоднішнього погляду, негативним. Ж.-П. Сартр неодноразово наполягає: "Ми не можемо змінити минулого; єдине, що ми можемо зробити – дати йому інше продовження ".

У цьому переконує нас і творчсть Ю. Андруховича та М. Пруста.

У останнього, зокрема, знаходимо прикметне спостереження, що цілісне уявлення про людину – завдання чимраз важче, бо навіть її просторова обмеженість компенсується не "протяжністю" її тіла, а довжиною років, що їй передували, і що їх вона мусить "волочити" за собою скрізь, куди скерує свої кроки. Ці роки "спливають на поверхню" у найнесподіваніші миттєвості індивідуального життя. Спливають найчастіше у спогадах про найближчих пращурів: наші уявлення про Час, що вже здимів, невіддільні від наших особистос-

110

тей. M. Пруст увиразнює наведену тезу аргументом, суголосим Андруховичевим спогадам – через багато років після того, коли він у дитинстві з нетерпінням чекав, поки мати зайде в його кімнату поцілувати його на ніч, а вона чомусь затримувалася, він "чув іще кроки своїх батька-матері, коли вони проводжали пана Сванна, чув бренькіт брязкучого залізного, невтомного, голосистого і невсипущого дзвоника, який звітував, що Сванн, урешті, пішов і що мама прийде нагору. Чув, як сьогодні, хоча ці звуки жили в далекій минувшині" (Пруст М. Віднайдений час. – С. 324). – Переконливий приклад того, що Пам'ять про предків нагадує нам ми, малим створінням, займаємо в Часі щораз розлогіше місце.

На думку М. Пруста, дана обставина вимагає докладного розтлумачення. Що ми маємо якесь місце у Часі, розуміє всяк, але пересічна людина визначає це місце десь так, як вона визначала наше місце у просторі. Приміром, вік (кількість років від народження) вона вприймає як щось вимірне.

Проте мірою тут є не тільки календарна кількість років і не так вона, мірою є наш внутрішній світ. Бо ж саме там бринить, не вгаваючи, отой дзвін або від вхідних дверей, що його герой М. Пруста з дитинства носить у собі. А між тим дзвінком (чи спогадом про прогулянку з батьком сонячної днини, як у Ю. Андруховича) і миттю, що я тут-тепер оце переживаю, бринить особливе минуле – воно розгортається у нескінченність (М Пруст. Цит. пр. – С. 324).

Звідси – важливий антропорефлексивний висновок, який пояснює можливість умасштабнення "малості" людини. Наше минуле є, за Прустовим уявленням, немовби живі диби, на яких ми ходимо. Вони стають дедалі цибатішими, часто вищими за дзвінницю, від чого ходіння стає справою морочливою й небезпечною, коли так і дивись, гримнеш на землю. Саме так і перетворюється просторова та календарно-часова обмеженість конкретного індивіда – на безмір.

Таким вивищувальним щодо Homo акордом завершується феноменологічно-екзистенціальне витлумачення сучасною літературою проблеми людської сутності.

Відтак будь-яка феноменологічно-мистецька спроба "мовити про світ через речі", будь-яке намагання "повернення до самих предметів" передбачає поновлення тих засадничих схем світосприймання, котрі притаманні кожному основоположнику певної мистецької традиції і котрі поступово слабшають мірою усталення такої традиції?

Хоча слід визнати, що і за умов такого послаблення – а за тоталітарних режимів воно культивується "охоронною" ідеологією, нетрадиційні схеми світосприймання, немов трава крізь асфальт, проростають. Воістину, як у вже начебто вгамованого Павла Тичини: "Щоб жить, ні в кого права не питаюсь. / Щоб жить, я всі кайдани розірву.../ Бо я живу..."

111

У сучасного закарпатського поета, не дисидента, наскільки нам відомо, за минулої радянської доби, якраз у ті часи виник вельми симптоматичний і показовий, спадкоємний щодо Павла Тичини образ-концепт "розрив-трави" – казкового зілля, котре має чарівну силу вивільняти з неволі.

Пам'ятаю, як я був уражений, коли в часи дрімотного "застою", у понад тристасторінковій книжці видавництва "Карпати", ідеологічно відшліфованій, прочитав вірша, який започатковував ту підбірку і фактично перекреслював відшліфованість наступних творів (за незначним винятком, про який скажемо пізніше):

Де жили повір'я, там без них живу. / Та почутв од гір я / про розрив-траву. // Десь росте, забута, десь росте, мала. / А бувало, пута / рознести могла /Десь росте несміла, /десь росте ламка. / А звільнити вміла / правду з-під замка. / Вже було: про мене / не рости й трава. /А вона, зелена, / діяла дива. / Ех, легенди давні – / все воно пусте: /Аз веління травня / зерня проросте. //I тодішню втому / сірий смуток свій / віднеси додому, / по землі не сій. / Про свої нпасті / не кажи землі. /Є розгадка щастя / в кожному зелі. /I краса поблідне, / що я не зірву: / Чи в цвіту столітник, /Чи розрив-траву // Але трав опашність / вийде з голови – / бо чи нам лишатись / нижчими трави..." (Скунць П. Де жили повір'я..." // Скунць П.М. Розрив-трава: Карпати, 1979. – С 5-6). Завдячуючи цій траві-свободі, "цій траві розрив", як твердить поет, "множаться дива на світі.

Одне з таких див проривається назовні у віршеві "Весілля в Ізі" (село в Карпатах). Тут на повну потугу виплескується те стихійне начало, про котре ми говорили, торкаючись Г. Державина та І. Котляревського. Звернімо увагу: скільки сутнісних перевтілень здатне зафіксувати споглядання весільного дійства поглядом, наділеним задатками "божого пса":

Проступіться, хто боїться – гуляє голота! А весілля – не дозвілля, весілля – робота.

Та загусляй, гуслярику,

в струну тоненьку,

та беру я танцювати дівку молоденьку.

Ой гуляла дівка біла,

гуляла, гуляла,

прогуляла свою долю

бо її не мала.

112

Як ня любиш, білявочко,

люби ня самого,

не позирай через плечо на цімбору мого.

Ой, п'ємо-гуляємо,

та бог знає, цімборику,

ци завтра будемо.

Де п'ють – там і ллють. Де ллють – там і лють. Де лють – там і б'ють.

Трах-бах! –

по зубах!

Не вдалося? –

за волосся!

Далі звитися вужем!

Далі штрикнути ножем! '

Плачте, гуслі, смійся, бубне, кума кум зарізав! Аж до Хуста

чути буде, як гуляє Іза.

Наша Іза –

із заліза,

веселиться

наша Іза,

наша Іза,

веселиться,

най не лізе,

хто боїться.

Гей гудаче, чом затих?!

Або гроші вертай,

або грай – на весь край!

Танець молодих!

113

Ніщо вам ся, легіники, на дівчині биби, кого схоче, того буде дівчина любити.

Пропили-сьме дівка біла,

пропили, пролили,

як хочемо подивити,

ци-сьме не втопили.

Я від свого чоловіка

доста синців ношу, ще ся один не загоїть, а вже десять прошу.

Свекор у ня дуже добрий, свекра предобренька. Гуляй, гуляй, невісточко, док-ись молоденька.

Урвалася тота струна,

що май файно (Май файно – найкраше – діал. – Ред.) гула,

віддалася тота дівка,

що май файна була.

То потім! –

сімейні незгоди,

а може життєві негоди.

То потім! –

примхливі діти,

а може, народжені біди

То потім! –

старечі поклони,

а може, безбожні прокльони.

І в струни впивалися болі, звивалися струни в танець, зливалися сірі далі в барвистий живий вінець.

114

І люди любили

страшно.

І люди прощались

просто,

вбиваючи горе вчорашнє,

нові зустрічали –

тостом.

Ця частина вірша присвячена, так би мовити, антиномійної онтології "життєвого світу" людини. Наступна його частина – вже про "митця-гно-сеолога", який здатен ту онтологію збагнути, більше того – він не може не робити цього.

О люди,

хваліте шлюби,

м'ясниці

й зорівку-мед,

лише не зважайте, люди,

що поруч із вами поет.

Бо сп'яну не буде прощено, якщо він весільну не склав. А серце – як скло. Потрощено – й немає прозорості скла.

Поет – як розумна дитина, або – як наївний дід. Коли у родині гостина, згадає вдовицин обід.

Бо що таке бути поетом? Жбурнути журбу під тост, та знати, що завтра все то повинен прибрати хтось.

Обняти безжурну дівчину, а зморшки її уявити. Побачити бабу скалічену, а давню красу вловити.

115

Явитися чортом –

добрим,

явитися ангелом –

злим.

Тягнути з душі, як із торби,

усе, що ви потай несли.

В пушинці розради збагнути закони земної ваги. Титанського зросту сягнути, упасти до рівня слуги.

За всіх відмовчати,

коли всі кричать!

За всіх прокричати,

коли всі мовчать!

Образом поета як "розумної дитини" – або як "наївного діда, що відчуває принципову сутнісну відкритість та нонфінітність людини, багатство "речовинної насиченості ії способу буття, "зв'язок часів" цього буття, ми і завершимо цю главу.

У наведеній раніш кваліфікації Г. Башляром поезії яко "миттєвої метафізики", котра в лаконічній формі виражає певне бачення Всесвіту й таємниць людської душі, бачення органічної взаємопов'язаності людської особистості й предмета, належного до життєвого світу Homo, справедливо наголошується на перевагах свого роду одночасності, яку, зрештою, стверджує поезія.

"Дибаючи тільки за часом життя – вона буде меншою, ніж життя. Тільки зупиняючи життя, тільки проживаючи цьогомиттєву діалектику радості й страждання, поезія може перевернути життя. Відтак, вона є втіленням самої одночасності, коли найрозшматованіше буття знову набуває цільності" (Башляр Г. Мгновение поэтическое и мгновение метафизическое. – С. 347).

З погляду розглянутих нами кваліфікацій поезії видається цілком умотивованим потрактування сучасними літературознавцями філософської лірики як такої, що робить предметом свого зображення "родові, сутнісні особливості людини" (Р. Співак, Е. Соловей). Я б тільки додав, зважаючи на сучасні літературні практики, – "у індивідуальному заломленні цих родових особливостей"...

Чому наполягаю на цьому уточненні? – На прикладі мистецько-антропологічних пошуків М. Пруста, Й. Бродського, Б. Шульца, Ю. Андрухо-вича, як і інших згаданих у попередніх главах нами літераторів, ми мали нагоду переконатися, що шлях їхніх есенційних пошуків пролягає через постійне співвіднесення альтернативних характеристик людського (життя-смерть, доб-

116

ро-зло, свобода-неволя, любов-ненависть, спроможність-неспроможність тощо). Буянням подібних антиномічних "екзистенціалій" щоразу витворюється неповторна архітектоніка буття. Чи не вона зумовлює мистецько-рефлексивний набуток кожного митця – наявність у нього "індивідуальної гіпотези буття" (Соловей Е. Українська філософська лірика. – К., 1998. – С 317).

Чи не відбиває розмаїття цих гіпотез (саме гіпотез, а не "теорій", "вчень" тощо) невичерпності буття та людини як його невід'ємного дітища?

І чи не в цьому, нарешті, евристична непідмінність тих літературних "подорожей" у пошуках посутніх властивостей людини й світу, які, починаючи з міфів, а затим – "Іліади" й "Одисеї" завжди і понад усе – феноменологічні?

117