19.1. Редукціоністський синдром

Образ людини, який переважав донедавна, можна порівняти з міркуваннями Остапа Бендера щодо того, кого люблять жінки. їх ваблять, казав він, "молоді, довгоногі, політично грамотні". Позаяк філософія, а в її межах філософсько-антропологічна рефлексія, належать до жіночої статі, вони підпадають під окреслене тяжіння до антропологічного ідеалу. Філософський образ людини дуже часто нагадував подібний ідеал. Якщо ж перейти від жарту до тієї "частки правди", котра міститься у кожнім жарті, то традиційні уявлення про людську сутність здебільшого зводилися до такого собі усереднення: доросла (але не стара), фізична здорова, діяльно-активна, характерологічно одновимірна (а відтак, позбавлена ендотимних засад), етнокультурно нейтральна істота невизначеної (читай – чоловічої) статі.

Чи не найбільшою мірою те усереднення заторкнуло марксистське уявлення про людину, яке опісля ніщивної критики гегелівських намагань понудити людську сутність діяти "саму по собі" – замість того, аби вона діяла у реальному людському існуванні, – обернулося соціологічним схематизмом, що у його річищі навіть месіаністська постать робітника переставала бути реальною істотою, котра змінюється разом зі світом, а ставала натомість (за влучною характеристикою Ж.-П. Сартра) якоюсь платонівською ідеєю. Реальна подія, у якій самоздійснюється людська істота, перетворюється на повчальний міф, реальне діяння людське – на символічне вираження певної "одвічної сутності (essense éternelle)" (Sartre G.-P. Questions de méthode. – P., 1960. – P. 175).

Реальне ж людське співжиття суперечило такому баченню. Приміром, кримінологічні порівняльні дані за півтораста останніх років засвідчили, що в різний час і у різних країнах більшість злочинів скоювали особи чоловічої статі та підлітки. Американці китайського або японського походження вчинили менше кримінальних діянь, ніж решта американців, нефи ж, складаючи лише восьму частину від усього населення, 1980 року дали половину від усіх арештів за вбивство, зґвалтування й розбій (Готтфредсон М., Герші Т. Загальна теорія злочину. – Харків, 2000). Як тут залишитися у річищі "людина загалом"?!

Зараз цей образ людини доводиться переглядати. Вагомі підставі поява феноменологічної та аналітичної тенденцій у сучасній філософії, здобутки класичного та посткласичного психоаналізу, вікової психології, характерології, етнологічні й етнополітичні дослідження, валеологія, філософія статі та гендерні розробки тощо.

Якщо відштовхуватися від погляду на сутність як внутрішній аспект буття, а існування – зовнішній його аспект (а такий підхід зазвичай переважає й посьогодні, принаймні у вітчизняних уявленнях), то все екзистенційне опиняється на боці явищ. Скільки не присягайся при цьому, що сутність та явише переходять одне в одне, що "сутність являється", а "явище суттєве" – залиша-

340

_ється неподоланим дуалізм сутності та існування, есенції та екзистенції. Друге репрезентує щось неутаєне, перше ж, навпаки, вимагає вишуканих "технік розтаємнення".

Буденний наслідок подібного погляду Ричард Рорті убачає в тому, що ми перестаємо думати про наших друзів та сусідів як про людей, і починаємо думати про них як про "оболонки, котрі оточують таємничу річ, що її можуть описати тільки, мабуть, філософи-професіонали" (Рорти Р. Философия и зеркало природы. – Новосибирск, 1997. – С. 80).

Радикальні сумніви щодо окресленого підходу пов'язані із феноменологічною впевненості в тому, що екзистенційне може репрезентуватися тут не явищем, а феноменом, котрому властиве саморозкриття.

Найрельєфніше відмова від дуалізму буття і феномена, феномена і сутності обґрунтована Сартром у Вступі до праці "Буття і ніщо". Йдеться передусім про "монізм феномена". "У першу чергу ми, звичайно, повинні позбутися того дуалізму, який протиставляє в існуючому внутрішнє зовнішньому, – наполягає Сартр. – Для існуючого більше немає зовнішнього, якщо під цим розуміти поверхневу оболонку, що приховує від погляду справжню природу об'єкта. А ця істинна природа, у свою чергу, якщо це має бути утаєна реальність речі, яку можна передчувати або передбачати, але якої годі досягти... – така природа більше не існує. Феномени, що маніфестують існуюче, не є ні зовнішніми, ні внутрішніми, всі вони рівноцінні і співвідносяться з іншими феноменами, жоден із них не є переважаючим". У такий спосіб філософи позбувалися дуалізму, який у сущому протиставляє внутрішнє зовнішньому. "У сущого більше не існує зовнішнього, якщо під цим розуміти поверхову оболонку, що приховувала б від погляду справжню природу об'єкта. А ця істинна природа, своєю чергою, якщо це має бути затаєна реальність речі, яку можна передчувати або передбачати, але якої годі досягти, оскільки це – "внутрішнє" об'єкта, що досліджується, – така природа більше не існує. Феномени, що репрезентують суще, ані зовнішні, ані внутрішні, вони рівноцінні і на рівних співвідносяться з іншими феноменами, жоден із них не переважає (Сартр Ж.-П. Буття і ніщо. – 2001. – С. 7). Як бачимо, подолання сутнісно-явищного дуалізму націлює антрополога також на подолання жорстко-субординативних уявлень про сутнісні властивості людини.

Феноменальне буття у розглядуваному випадкові проявляє саме себе – як з боку своєї сутності, так і з боку існування. Феномен постає як "відносно-абсолютне утворення", що безумовно вказує тільки на самого себе й на цілісну серію власних проявів. Відкидаючи дуалізм видимості й сутності, Сартр розглядає сутність існуючого хіба що як "закон прояву", котрий панує над послідовністю даних проявів.

Але цій методологічній переорієнтації загальнофілософських та антропологічних розмірковувань передували чимало потужних спроб відкорегувати

341

традиційні сутнісні уявлення. На деяких найвідмітніших етапах цих спроб ми зосередимо увагу далі.

Найпершим уроком кризи традиційних уявлень про сутнісні властивості людини стала переконаність у тому, що вихід із цієї кризи можна знайти на шляхах звертання до багатовимірності людського. "Широка людина, надто широка. Я б звузив", – казав один з героїв Ф. Достоєвського. Здавалося, досить відмовитися від такого звуження, і проблему буде розв'язано. Проте згодом з'ясувалося, що тут на людинознавця чатує "пастка багатовимірності", кількість складових котрої безупинно зростає. І найприкметніше, що зростає вона далебі не тільки за рахунок сутнісних ознак, які традиційно зараховувалися до чеснот, але й їх антиподів.