Глава 11. Спроба альтернативи "глухим кутам" європейської антропологічної рефлексії: американський прагматизм (брати у. Та г. Джеймси, р. Рорті)

Серед безлічі уявних або реальних мандрівок Homo y пошуках себе, які робилися упродовж історії, безумовно найграндіознішою й сутнісно наснаженою стало масове переселення мешканців так званого Старого Світу – у так званий Новий Світ, себто відкриття та неозалюднення Америки.

Можна назвати велику кількість антропокреативних складових цієї "мандрівки". По-перше, ефект несподіваності, непередбаченості. По-друге, спонукальний, а часто й понуджуючий вплив даної мандрівки до нової світоорієнта-ції: адже переселялися люди, яким стало "затісно" за більш-менш усталених умов Старого Світу, його традицій, дозволів та заборон тощо – то якими мають бути умови світу, не обтяженого ще традиціями, дозволами й заборонами, певними ціннісними ієрархіями тощо? По-третє, зустріч на новому місці з чужою реальністю, яка чинить спротив, долаючи котрий, я демонструю собі й іншим, ким я є насправді.

"Подорожування" до Америки небачено розширило та радикально ускладнило архітектоніку такого сутнісного явища, як свобода.

З боку світоглядно-психологічного Homo опинявся тут у ситуації, яка багато в чому нагадувала ту, що в ній опинилася старогрецька цивілізація, коли чинилося переосмислення традиційної міфології та космогонії. Та доба подарувала людству початок осягнення феномена раціональності у всіх сферах життя, передусім, сфері політичній. Новий світ ніс із собою початок осягнення операціональності, себто архітектоніки практичних дій людини, спрямованих на максимально успішне досягнення певного результату.

11.1. "Новий світ" – нова філософія...

Переселення через Атлантику було, за влучним порівнянням сучасного культуролога Георгія Гачева, рівнозначне перетинові Лети в ладье Харона: смерть та нове народження (тому така істотна роль в американській символіці таких образів, як Левіафан, Іона у череві кита, кит Мобі Дік, "Пароплав дурнів" – фільм Стенлі Крамера, де також "кожної тварі по парі", та й пліт Гека Фінна – свого роду ковчег). Символіку Нового Світу та "чистого аркуша" убачає в переселенні до Америки одного зі своїх прадідів герой "Центрально-східної ревізії" Юрія Андруховича, син якого, що залишився в Старому Світі, підрісши, почав розшукувати шлях до Америки. Одного дня він потрапив на берег ріки. Не бачивши досі у своєму малому і тісному житті таких великих плес, він сприймав її як океан, за яким – Америка. То був Дунай, але підліткові

214

лежало все, що збудеться (і не збудеться) згодом він марився як світ, за котрим (Адрухович Ю. Назв, праця. – С 11).

Яке теоретичне обґрунтування могло отримати світовідношення, що зіштовхнулося з цілим континентом, який ще тільки підлягав освоєнню прибульцями (аборигени-індіанці не бралися до уваги), яку філософію могло воно живити? – Не будемо поспішати з відповіддю на користь емпіризму та прагматизму, не забуваймо про романтизм. Проте для останнього самого по собі Новосвітовий цивілізаційний експеримент виявився занадто кризовим. Настояний на Європейському критицизмові романтизм досить швидко опинявся у силовому полі протиставлення архаїчного, але сповненого відчуття співпричетності людини до Буття – механічному.

Така доля спіткала, зокрема, яскравий романтичний спалах ранньо-американського письменника й мислителя Фенімора Купера. Зачарований справді гідними того побутом та звичаями американських аборигенів-індіанців, він почав жорстко протиставляти його "штучній цивілізації" Нового Світу.

Але "штучна цивілізація" настійно вимагала "своєї філософії", рівнопо-тужної тим завданням, які вона мусила розв'язувати. Такою філософією і став прагматизм. Став, мабуть, не в останню чергу тому, що замахнувся на спробу видозмінити стосовно нової світоглядової ситуації славнозвісну Кантову дилему "знання (максимально практизоване) – віра". Відповідно, і розвивався американський прагматизм не тільки у своїх спрощених формах, але у певній співпраці з романтизмом, здіймаючись нерідко від профанності до сакрально-сті – принаймні таким був зміст власне філософсько-світоглядних уподобань одного із засновників прагматизму Вільяма Джеймса, а також його стосунки із вкрай романтизованим прагматизмом його рідного брата, відомого американського літератора, палкого шанувальника І. Тургенева та інших європейських романтиків Генрі Джеймса. Ці дві постаті філософа та письменника витворили вельми строкате й плідне смислове поле, на котрому саморозгорталося оригінальне американське світовідчування – тотальний реконструктивізм та операціоналізм.

Новий Світ став для Homo не Матір'ю-Батьківщиною чадам своїм, як це було зазвичай у Старому Світі, а свого роду праце-індивідуальною факторією своїм життям. Вони, за висловом Г. Гачева, не світ, котрий натурально виріс із матерії) Природини, як усі культури народів Євразії, а світ штучно витворений прибульцями.

З приводу цієї особливості американського світовідчування висловлювалось чимало критичних сентенцій, але жодна з них не може відмінити тієї величезної антропокреативної функції праці, яка полягає у здатності ставити суб'єкта праці у центрі світобудови. До речі, наведена кваліфікація праці належить зовсім не американцю, а представникові Старого Світу Г. Башляру (праця "Земля і мрії волі"). Праця сприяє поєднанню двох дуже значущих функ-

215

цій людської психіки: уявлення та волі. Homo опиняється у активному світі, який чинить спротив, що його потрібно подолати (Башляр Г. Земля и грезы воли. – С. 72). Це подолання викликає емоцію радості – навіть, якщо йдеться про уявлювану операціональну дію.

Ось чому твір відомого американського просвітника, вченого й громадського діяча Бенджаміна Франкліна, де Homo визначається як істота, що виготовляє знаряддя праці, написано не у традиціях відстороненого, а у традиції заангажованого мислення, у жанрі "науково-особистісно-художньому". Він-яскрава поетизація праці (як, до речі, багато інших його творів).

"Моя філософія", "моя релігія", "мій досвід" – застереження, що започатковують більшість його розмірковувань. Правильно зрозумілий суб'єктом сві-товідношення інтерес обов'язаково веде до правильних учинків.

Навіть своєю зовнішністю Б. Франклін випромінював спокійну впевненість у собі та в тих засадах світобачення, які він вистроював упродовж цілого життя, будучи виходцем із родини з дуже невеликим достатком, але з пуританським ставленням до праці, як найважливішого засобу самопорятунку Homo y такому мінливому непевному світі.

Наведемо, зокрема, кілька ключових тез із франклінівського "шляху до достатку":

Лінощі, немов та іржа, роз'їдають швидше, ніж праця зношує.

Якщо любиш життя, не втрачай часу марно, бо життя складається із часу. Його розтрата – найбільше мотовство.

У домівку трудівника голод заглядає, але не насмілюється увійти.

Старанність – мати вдачі, без праці немає добра.

Працюй сьогодні, бо ж хіба знаєш, що може тобі стати на заваді завтра. Одне сьогодні вартує двох завтра.

Роботи багато, а в тебе, можливо, слабкі руки, але берись за справу, і ти досягнеш багато, тому що крапля за краплею камінь точить, а терпіння і труд все перетруть (Франклін Б. Путь к изобилию, ясно указанный в предисловии к старому пенсильванскому альманаху "Бедный Ричард" // Американские просветители. Избр. произв. в 2 т. – Т. 1. – М., 1968. – С. 89-90).

Особливості феноменологічного стилю подібних праць Б. Франкліна — як занурення обстоюваних теоретичних абстракцій у ситуації й переживання повсякденного особистого життя міркувальника – тут є особливо наочними. Чому не зробити рефлексію й своє відсторонене мислення відповідальними перед собою як людиною, котра живе, екзистує? – Це не тільки для чесності думки корисно, але й для її глибини, бо підзвітна думка може проникнути у речі, що їх не зрить непідзвітна. "Як в експериментальній науці треба враховувати прилад, його облаштування й можливий вплив його вад, так і теоретичному мисленні, де "приладом" є ця жива людина з особливою траєкторією життя та складом душі й характером" – пише Г. Гачев (Гачев Г. Национальные образы

216

мира. – С. 438). Феноменолого-антропологічним наслідком такої світоосягну-вальної стратегії стає в данім разі те, що осягнення предмета й Сократове пізнання самого себе чиняться водночас.

Замість безособового мислення – повчання інших, виникає жанр особис-тісної життє-мислі, мислі-сповіді, свого роду чесно-експериментального репортажа.

Чи не наближає все щойно сказане філософію американського прагматизма – якщо не за всім її змістом, то, принаймні, за формою й тяжінням до неев-клідової рефлексивності – до феноменології, екзистенціалізму й персоналізму?

І нарешті, ще одна, далебі не другорядна, обставина, яка зумовлює доцільність розгляду прагматизму як принципово важливого етапу філософської рефлексії щодо сутності Homo. Старий Світ (Європа), потрапивши у тенета "антропологічного підпілля", здавалося, потрапив у безвихідь. На кінець XIX-початок XX століття тут залишилося вкрай мало прихильників оптимістичного погляду на людину. Ф. Ніцше висловив свій антиоптимізм вражаюче сильною метафорою про Homo як "брудний потік", "помилку природи" тощо.

Новий Світ намагався якось цьому зарадити. Можливо, його часто екзис-тенціалістська тональність і стала спробою зробити те, що Г. Башляр неодноразово радив Ж.-П. Сартрові – розглянути людину не під кутом зору споглядального існування, сповненого відчування "нудоти", відрази до "косної" матеріальності, що раз-у-раз загрожує "всмоктати" у себе її активність, її уяву, її креативність, а під кутом зору наснажливого процесу праці, який "оптимізує" людську уяву.