15.3. Частково-ущербна "протоісторія". Материнська ресентиментність і батьківська компенсація

У жодному з відомих нам спогадів герой цієї протоісторії практично не зображає матері: невротичне ставлення до світу оберталося в неї жорстокістю щодо дітей – аж до систематичного фізичного побиття.

Зате атмосферу, створювану батьком, письменник Іван Шмельов увіковіч-нює назвою повісті "Літо Господнє" з трьома розділами "Свята", "Радощі", "Скорботи" (хвороба і передчасна смерть батька). Батьківська посмішка постійно зігрівала сина, пахощі його тіла, вправність в одежі та домашньому господарюванні, талановитість у будівельних справах, вимогливе й водночас діяльно-співчутливе ставлення до інших – аж до найубогіших, стійкі ціннісні орієнтації, часто всупереч власному зискові, – кожна така особливість запала в дитячу душу назавжди. Словом, батько ставав і матір'ю...

Батьківська домівка була, фактично, і контора й майстерня, тут укладалися підряди на різні будівельні роботи – від господарчих до святково-прикрашальних (розважальні заклади тощо). Тут було також місце для серйозних дитячих ігор під турботливим та ласкавим оком колишнього батьківського помічника, який зістарився.

Тут, у цьому дворі з'являлися й закарбовувалися у пам'ять найперші й найсильніші світоглядні враження диниства. Постійна трудова коловерть: тес-

288

лярі, цеглярі, маляри, виготовляють і розмальовують щити для ілюмінації. У кладовки напхано силу чудесних декорацій з балаганів. Бруно-Шульцовим захопленням віє від Івано-Шмельовських спостережень за тим, як художники з хитрового ринку хоробро мастять величезні полотнища, витворюючи дивовижний світ чудищ та строкатих боїв. Були тут моря з китами й крокодилами, і дарошіави, і предивні квіти, і люди зі звірячими головами. Цей двір, згадує головний персонаж, "був першою прочитаною мною книгою – книгою живого, задерикуватого и барвистого слова" (Цит. за Михайловою. Иван Сергеевич Шмелев // Шмелев И.С. Лето Господне. – М., 1991. – С. 8. – Виокр. моє – В. Т.) (Русск. литература. – 1973. – №4. – С. 142).

Прихильні до дитини майстрові давали їй рубанка, пилку, сокиру, молоток, навчаючи, як "притрафлятися" на дошках поміж смолистих стружок; пригощали нехитрою сільською їжею; міцні руки візників тягнули її на конюшню, садовили на конячі спини, гладили ласкаво по голові. Тут головний персонаж пізнав пахощі робочого поту, дьогтю, міцної махорки; тут він уперше відчув тугу російської душі в пісні. "Тут я отримав найперше й найважливіше знання життя... Багато слів, багато невизначених почувань та досвіду... Тисячі поштовхів для думки. І все, що тепло тріпоче в душі, що понуджує до жалю й обурення, мислити й почувати, я отримав від сотень простих людей з мозолистими руками" (Цит. пр. – С 143).

Перші подорожі за межі домівки.

Найяскраввіші спогади – про поїздки на Москву-ріку, де у різні пори року на святки влаштовувалися гуляння, або відбувалися цілоденні полоскання білизни, або взимку різали й закладали у погреби лід для літніх господарчих потреб. Поїздки для закупівлі яблук. Поїздки на моління до Троїцько-Сергієвої лаври.

Самі засоби пересування опоетизировані дитячими спогадами: від звичайнісінького воза й саней до парадних бричок. ... Весна. З бричок стягнули величезні парусинові чохли, під котрими вони спали зиму, вони прокинулися, мерехтять лаком і пахтять, чудесно весело пахтять чимось новим і таким раді-сно-заманним! Та чим же це вони пахтять? Цього і не збагнеш – чимось таким привітно-новим, дачею, весною, дорогою, зеленими полями і чимось міцним, радісною гіркотою якоюсь, котра... – ні, то не лак. Пахнуть кучером Гаврилою, колісною маззю, парфумами – спиртом, сідлом, конякою Кавказкою й усім, що було із радощів. І ось ці радощі прокинулись. Прокинулись – і запахтіли, нагадалися: копитною маззю, шкірою, особливою, ароматною, під чорнослив із винною ягодою. Заманним та тривким скипидаром, – так би оце все дихав і нюхав!... І все те сплуталося – змішалося в радість. Я вилажу на м'яко-пружне сидіння, яке виграє, похитуючись мерехтливо, нюхаю-нюхаю-вдихаю... Зіскакую, обхожу і нюхаю, вглядаюсь, мов у люстро, у вигнутий лаковий задок. Ну звичайно ж, вона – жива, дихає, наша парадна "ільїнка". Кращої за неї і нема... (Цит. пр.-С. 516-517).

289

Не випадково, вигнаний трагічними обставинами пореволюційної пори з батьківщини до еміграції, В. Шмельов так і не зміг тут прижитися, шукаючи порятунку у подорожі душі до оніричного образу дитинства і в такий спосіб компенсуючи частково-ресентиментну ущербність ередовища, в якому закладалися найпотаємніші світо – й самоорієнтації.