Розділ перший. Загальні питання фтизіатрії історичний нарис вчення про туберкульоз

Туберкульоз (від лат. tuberculum - горбок + osis) - інфекційне захворювання, яке викликається мікобактеріями туберкульозу. Наука про туберкульоз називається фтизіатрією (від грец. phthisis - сухоти та iatreia - лікування).

Захворювання на туберкульоз було відоме давно. Леманн і Молліссон установили наявність спондиліту в людини до часів палеоліту. Бартельс під час розкопок поблизу Гейдельберга виявив ознаки спондиліту в скелеті людини кам'яного віку.

З джерел "Веди", які належать до III тис. до н. є., можна одержати деякі відомості про характер перебігу туберкульозного процесу. У Вавилонських "Законах Хаммурапі" (біля 1760 р. до н.е.) регламентувалось право на розлучення з жінкою, хворою на туберкульоз, а в Давній Індії (закони Ману) заборонялось одружуватися з такою жінкою. Відомості про туберкульоз є також у старокитайських рукописах.

У пізніші часи грецький лікар Гіппократ (460 - 377 pp. до н.е.) описав загальні ознаки легеневого туберкульозу. Проте причину і патогенез туберкульозу він розумів неправильно - зводив усе до змішування слизу в головному мозку, який, на його думку, потрапляє в легені і запалюється. Гіппократ помилково вважав, що туберкульоз є спадковим захворюванням.

Опис клініки туберкульозу є також у роботах К. Галена (131 - 201 або 210). Крім опису симптоматики туберкульозу, Гален, так само як і Аристотель (384 - 322 pp. до н.е.), висловлював думку про контагіозність туберкульозного захворювання.

Важливу роль відіграли роботи Авіценни (980 - 1037), який надавав великого значення впливу навколишнього середовища на розвиток і перебіг туберкульозу, а також вказував на зв'язок плевриту з туберкульозом легень. Авіценна вважав туберкульоз заразною хворобою і вірив у можливість вилікування хворих.

У древніх руських літописах неодноразово згадується туберкульоз периферичних лімфатичних вузлів, який на ті часи лікували хірургічним методом і припалюванням. Саме так лікували великого князя Київського Святослава Ярославовича у 1076 р.

Відомості про туберкульоз давніх часів неповні та не систематизовані. Тільки з другої половини XVII ст. наука про туберкульоз почала активно розвиватись. Так, Т. Віллізій (1621 - 1675) під час розтину померлих від туберкульозу виявив характерні зміни в їхніх органах, а Ф. Сільвій (1614 - 1672) назвав ці зміни горбками і вважав їх збільшеними лімфатичними вузлами. Згодом М. Бейллі (1761 - 1821) довів, що горбок є не тільки морфологічним проявом туберкульозу, а й основою розвитку всіх наступних форм цього захворювання.

Ідею М. Бейллі детально розробляв і захищав Р. Лаеннек (1781 - 1826) (рис. 1.1), який обґрунтував спільність походження різноманітних форм туберкульозу легень і вперше ввів термін "туберкульоз".

Вчення Р. Лаеннека про єдину причину розвитку різних форм туберкульозу повністю поділяв Г. І. Сокольський (1807 - 1886), який у 1838 р. опублікував книгу "Учение о грудных болезнях". У цій книзі він описав горбок і каверну, шум тертя плеври, а також клініку інфільтративної, кавернозної і дисемінованої форм туберкульозу. Г. І. Сокольський описав механізм загоєння каверни і виклав епідеміологію туберкульозу, вказуючи на тісний взаємозв'язок між поширеністю туберкульозу і соціальними умовами життя людей.

Істотну роль в історії вчення про туберкульоз мають відкриття українських видатних лікарів. Можливо, не всі їхні праці прямо стосувалися вчення про туберкульоз, але вони стали підґрунтям для подальших наукових пошуків і розробок щодо різних аспектів туберкульозу.

Так, військовий лікар Андрієвський Єфим (Юхим) Іванович (1840), який народився в сім'ї українського священнослужителя, працював лікарем у Преображенському, потім у Литовському полках, брав участь у Вітчизняній війні 1812 - 1814 pp., описав випадки нагноєння легенів.

Рене Лаеннек народився на Чернігівщині, закінчив медичний факультет Московського університету, захистив докторську дисертацію на тему "Diss, medico - practica de respiratine" (1794) - "Дисертація медико - практична про дихання".

Праця "Про фізіологію дихання" (1795) належить киянину, випускнику медичного факультету Московського університету, військовому лікарю Гороховському Марку Івановичу (роки життя не встановлено).

Родоначальник фізіології в Україні, перший вітчизняний професор Харківського університету Книгін (Булгаков) Іван Дмитрович (1773 - 1830) у праці "Про дихання" (1813) вперше висловив думку про те, що кров переносить кисень до тканин. Разом із П. М. Шумлянським він розробив інструкцію щодо запобігання інфекційним хворобам.

"Виклад про гарячки" («Tractatus de febribus» 1774) і перший друкований підручник із медицини в Україні "Опис хвороб" належать галичанину Анджею Крутійському (роки життя невідомі). У цих працях він приділив увагу питанню про сухоти. А. Крутійський досліджував цілющі властивості українського курорту Шкло, багато зробив для організації медичної освіти в Галичині. Завдяки йому у Львівському університеті 9 вересня 1894 р. було відкрито медичний факультет.

Старший лікар Київського польового госпіталю (з 1770 p.), організатор протичумних заходів в Україні, зокрема на Поділлі, Сила Митрофанович Митрофанов у Лейденському університеті захистив докторську дисертацію на тему "De spontaneo aeris introiu in pulmonem" - "Про самовільне входження повітря в легені" (1765).

Праця "Об зпидемической болезни" (1786 - 1801) належить Піддубику - Сушевському Петру Карповичу (1756 - 1811), який народився в м. Чернігові в сім'ї міщанина.

Понирка Денис Васильович, який народився в 1746 р. у с. Полошки Глухівської сотні Ніжинського полку (тепер Сумська область) у сім'ї козака, довів шкідливий вплив парів кіноварі (сірчаної ртуті) на легеневу тканину.

У м. Чугуєві (тепер Харківська область) у дворянській сім'ї народився Мухін Єфрем Йосипович (1766 - 1850), навчався в Харківському колегіумі, а з 1787 р. - в Єлисаветградському медико - хірургічному училищі. Отримав звання підлікаря, потім лікаря.

Займався проблемами епідеміології, запропонував використовувати хлорне вапно, яке й досі застосовують у медичній практиці, зокрема, фтизіатричній. Його учнями були М. І. Пирогов, І. В. Буяльський, І. Є. Дядьківський.

Писчеков Данило Якович (приблизно 1758 - 1825) розробив методи дезінфекції при інфекційних захворюваннях.

Син козака Тимковський Йосип Тимофійович народився в с. Княжине Миргородського повіту (тепер Полтавська область) Хорольської сотні, навчався в Києво - Могилянській академії, потім у медичній школі при Санкт - Петербурзькому адміралтейському госпіталі, Лейденському та Страсбурзькому університетах. У 1765 р. захистив дисертацію "De peripneumonia notha" - "Про несправжню пневмонію" (Лейден, 1765 р.) на ступінь доктора медицини.

Стефанович - Донцов Михайло Якович (1753 - 1833) працював над проблемою бронхо - легеневих нориць. До фтизіатрії має відношення його праця "О груднем свище" (1786 - 1801).

Автором праць про процеси загоєння гнійних плевритів є Стефанович - Донцов Яків Васильович (1752 - 1829), який у 1779 р. написав працю "Об эмпиеме". Помер у м. Могильові (тепер Могилів - Подільський).

Докторська дисертація "О крьімской народной болезни (проказа)" була захищена в 1792 р. Яковом Тимофійовичем Сандул - Стурдза (1756 - після 1810) - уродженцем с. Козацьке Козелецького повіту (тепер Бобровицький район) Чернігівської губернії. Батько його був парафіяльним священиком. "Описание проказы в Уральске" (1796) здійснив у своїй праці Симонтовський Петро Семенович (1747 - 1815), який народився в м. Суми в сім'ї священика Сумського полку. Він був одним із перших дослідників лепри в Криму та на півдні України.

Багато дослідників вивчали безпосередньо туберкульоз. До них належить Смілівський Іван Андрійович (1767 - 1808). Він народився в Україні, навчався в Харківському колегіумі та Києво - Могилянській академії. У 1788 р. вступив до медико - хірургічної школи при Санкт - Петербурзькому адміралтейському госпіталі, закінчивши яку в 1790 p., отримав звання лікаря. Служив в армії, брав участь у війні зі Швецією.

У 1796 р. І.А. Смілівського було затверджено ад'юнктом кафедри патології і терапії Санкт - Петербурзького медико - хірургічного училища, і того самого року за наукову працю "Елементи практичної медицини" він дістав звання штаб - лікаря. 1796 р. темою пробної лекції він обрав проблему виникнення сухот та лікування хворих на сухоти: "Про хворобливі причини взагалі і про сухоти", яку виголосив 5 квітня в присутності Медичної колегії. Це перша оригінальна праця українського вченого з фтизіатрії.

У Києві народився Василь Павлович Різенко (1784 - 1827), випускник медичного факультету Московського університету. Він переклав із німецької чудову працю - "О существенныхъ свойствахъ золотушной болезни и о средствахъ узнавать и пользовать оную" X. Гуфеланда.

У 1823 р. захистив докторську дисертацію "De haemopthysi" - "Кровохаркання при туберкульозі" ад'юнкт - професор клінічної терапії та ординатор Санкт - Петербурзького військового сухопутного госпіталю Чаруковський Прохір Олексійович (1790 - 1842). Він народився в с. Пологи Переяславського повіту Полтавської губернії в сім'ї священика.

Освіту здобув у Чернігівській семінарії (1802 - 1810). У 1812 р. вступив до Санкт - Петербурзької медико - хірургічної академії та закінчив її у 1816 р. із золотою медаллю. Був залишений в академії ад'юнктом математики і фізики. У 1818 - 1822 p.p. за кордоном вивчав фізіологію, патологію і терапію. Повернувшись до Санкт - Петербурга у 1822 p., працював ад'юнкт - професором клінічної терапії та ординатором військового сухопутного госпіталю. З 1824 р. працював викладачем семіотики Санкт - Петербурзької медико - хірургічної академії, потім професором терапевтичних клінік.

Продовжуючи вчення М.Я. Мудрова, П.О. Чаруковський детально описав стетоскоп та метод перкусії ("Стетоскопъ и его приложеніе"). Він є автором першого вітчизняного посібника з пропедевтики внутрішніх хвороб "Загальна патологічна семіотика, або Вчення про ознаки хвороби взагалі" (1825).

Першим у Російській імперії застосував методи обстеження хворого - перкусію та аускультацію - професор Саполович Яків Йосипович (1760 - 1830), який народився в с. Срібне Прилуцького повіту Київської губернії (тепер Чернігівської області) у родині козака.

Заслуговує на увагу й праця Івана Мартиновича Міндерера "Об очищений воздуха в театрах" (1803), яка дала поштовх до створення профілактичного напряму у фтизіатрії. Отже, вклад українських вчених у розвиток вчення про туберкульоз досить значний. До вивчення туберкульозу доклали зусиль фізіолог М. Гороховський, хірурги П. С. Симонтовський, П. Піддубик, М. Стефанович - Донцов, терапевт Орлай де Кобро, лепрологи Я. Т. Сандул - Стурдза, П. С. Симонтовський, епідеміологи П. 3. Кондоїді, Д. С. Самойлович, С. С. Андрієвський, Н. К. Карпінський, 1.1. Вієн, гігієніст І. Мендерер. Дослідження цих вчених сприяли формуванню наукових поглядів багатьох їхніх послідовників, яким вдалося зробити вагоміші відкриття. Адже революційні відкриття в науці є результатом багаторічної праці кількох поколінь дослідників.

Значний внесок у розвиток науки про туберкульоз зробили й інші вчені того часу. Так, П. В. Постников запропонував кумисолікування. М. І. Пирогов (1810 - 1881) (рис. 1.2) уперше описав тифоїдну форму міліарного туберкульозу, вивчав туберкульоз яєчка, кісток

і суглобів. Він детально описав гістологічну будову горбка і виявив у ньому гігантські багатоядерні клітини.

Поряд з вивченням патоморфології і клініки туберкульозу протягом багатьох століть висловлювалось припущення про інфекційну природу цього захворювання.

Історія вчення про туберкульоз як інфекційне захворювання досить цікава.

У глибоку давнину заразність туберкульозу, очевидно, не була відома. Правда, за законами Ману (Індія) сухоти вважались нечистою хворобою, і браміни не мали права одружуватись з дівчатами, предки яких хворіли на туберкульоз.

Перші свідчення про інфекційну природу туберкульозу зустрічаються у греків і римлян. За Геродотом, у Персії ізолювали прокажених, сухотних і золотушних хворих, їм заборонялось жити в містах і спілкуватися У Греції родичі іноді втікали від тяжко хворого на туберкульоз і залишали його напризволяще. Збереглись дані про судовий процес у Афінах, коли сусід хворого, який помер від туберкульозу, претендував на частину його спадку, бо він доглядав за хворим, не дивлячись на небезпеку зараження, тоді як діти хворого покинули його і втекли. У знайдених записках цього прецеденту, який належить до IV століття н.е., говориться: "Мої друзі, що відвідували мене, співчували, дивлячись, що я гину разом з ним; більшість людей, які доглядають за хворими на цю недугу, стають її жертвами".

У 1546 році вийшла в світ книга відомого італійського лікаря Джироламо Фракасторо (1478 - 1553) "Про заразні хвороби", одна з глав якої присвячена туберкульозу. Із чудовим для свого часу передбаченням вчений писав, що фтиза так само заразна, як і віспа, що здорова людина може захворіти при спільному проживанні з хворим і що заражений туберкульозом одяг небезпечний протягом 2 років.

Вчення Дж. Фракасторо зустріло живий відгук серед лікарів різних країн Європи. Впевненість у заразності туберкульозу особливо закріпилась у XVII - XVIII ст. Французькі автори підкреслювали частоту сімейного і подружнього туберкульозу, вказуючи, що діти, батьки яких хворі на туберкульоз, хворіють не тільки внаслідок обтяжливої спадковості, але і внаслідок частих контактів із хворими людьми.

Сприйняте представниками медичної науки вчення про заразність туберкульозу мало практичні наслідки. Починаючи з середини XVIII ст. в деяких країнах Європи почався період суворих заходів стосовно хворих на туберкульоз. Укази надходили від світської і церковної влади, вони ґрунтувались на тому положенні, що кожен хворий на туберкульоз є суспільно небезпечним. Так, у 1750 р. на центральній площі м. Нансі (Франція) був публічно спалений одяг жінки, померлої від туберкульозу.

У 1751 р. в Іспанії був виданий наказ короля Фердинанда VI про боротьбу із заразними хворобами. В цьому наказі містилась вказівка на необхідність обов'язкового повідомлення про туберкульоз (як про випадки захворювання, так і смерті) під страхом штрафу або вислання для лікарів, в'язниці або каторги для сиділок і членів сім'ї захворілих. Ця потреба мотивувалась небезпекою використання білизни, меблів та інших предметів, якими користувались хворі на сухоти.

Практично закони, що мали на меті боротьбу з туберкульозом як заразним захворюванням, вилились у боротьбу з туберкульозними хворими, які жорстоко переслідувались. Відомі тяжкі переживання знаменитого композитора Шопена (1810 - 1849), який, хворіючи на тяжку форму туберкульозу, намагався лікуватись в Італії, але не міг влаштуватись у жодному з населених міст внаслідок подібних законів. З острова Майорка (Іспанія) він зміг виїхати тільки за великі гроші на баржі, що перевозила свиней, тому що жоден власник пасажирських суден не брав його на борт. У Барселоні, в готелі, у нього виникло кровохаркання, після чого він був примушений віддати останні гроші для сплати вартості ліжка, яке потім було спалене, та заміни шпалер у кімнаті, де він переночував.

Такі заходи в подальшому були відмінені. З часом з'ясувалось, що подібні драконівські закони неефективні і не приводять до зменшення захворюваності на туберкульоз.

Вперше експериментально інфекційну природу туберкульозу довів Вільмен (1827 - 1892) у 1865 році. Йому вдалося заразити тварин і викликати у них розвиток туберкульозу. Його роботи не були визнані, але пошуки збудника туберкульозу тривали.

24 березня 1882 р. німецький вчений Р. Кох (1843 - 1910) (рис. 1.3, 1.4) зробив своє повідомлення про збудник туберкульозу. Відкриття збудника страшної недуги знаменувало собою початок нової епохи у фтизіатрії, але потрібні були зусилля багатьох вчених, щоб глибше вивчити властивості цього мікроба і спростувати деякі помилкові погляди Р. Коха. Так, всупереч даним Р. Коха, було доведено можливість зараження і захворювання людини бичачим видом мікобактерії туберкульозу (Берінг і Марі), а потім установлено, що збудник туберкульозу може потрапляти в організм не тільки аерогенним, але й аліментарним шляхом (Берінг, А. Д. Павловський).

Рис. 1.3. Роберт Кох

Рис. 1.4. Пам'ятна листівка випущена на честь відкриття Р. Кохом мікобактерії туберкульозу (XIX ст.)

У 1882 р. Карло Форланіні запропонував лікувати хворих на легеневий туберкульоз шляхом штучного пневмотораксу. Р Філіп (1887) відкрив перший протитуберкульозний диспансер, а О. Зоріні (1955) розробив методику хіміопрофілактики.

У розробці методів діагностики туберкульозу історичною віхою стало відкриття К. В. Рентгеном (1843 - 1923) Х - проміння, але першовідкривачем цих променів був талановитий український вчений Іван Пулюй (1845 - 1918). Ще у 1877 р. І. П. Пулюй опублікував у "Віснику" Віденської академії наук власну концепцію катодної трубки, а через 2 роки в тому - таки "Віснику" - матеріали щодо її вдосконалення. Вже тоді він довів, що в трубці є геометрична точка, з якої виходить іонізуюче випромінювання. За винахід і конструкцію вакуумної трубки (трубки Пулюя) галичанин у 1881 р. одержав срібну медаль на світовій електротехнічній виставці в Парижі, тобто на 14 років раніше від відкриття Х - променів К. Рентгеном. Перший знімок скелета людини зробив І. П. Пулюй. За 1880 - 1882 pp. І. П. Пулюй опублікував понад 100 сторінок праць, присвячених Х - променям, і всі статті його з цих питань у 1883 р. було перевидано окремою збіркою і згодом перекладено на англійську мову. Тому дуже важко повірити в те, що К. Рентген не знав про існування праць І. П. Пулюя. Тим більше незрозуміло, чому К. Рентген у своїй доповіді про Х - промені приховав цей факт і не вказав ні імені винахідника І. П. Пулюя, ні назву його трубки?! Не зрозуміло також, чому К. Рентген заповів після своєї смерті спалити весь науковий архів, що й було зроблено. Архівну документацію І. П. Пулюя було передано до музею в м. Львові, де вона зберігалася до 1941 р. З початку війни архів потрапив до родини Барвінських, членів якої після війни було або знищено або депортовано до Сибіру та Казахстану. Архів конфісковано НКВС, доля його на сьогодні невідома.

До важливих відкриттів у галузі фтизіатрії слід віднести також вчення про алергію, створене К. Пірке (1874 - 1929) у 1903 - 1907 pp. (рис. 1.5). У зв'язку з цим виникло нове розуміння деяких проявів туберкульозної інфекції в макроорганізмі.

Важливе значення в розробці питань клініки і лікування хворих на туберкульоз мали роботи С. П. Боткіна (1832— 1889) і Г. А. Захар"їна (1829 - 1897). Так, С. П. Боткін (рис.1.6) започаткував кліматотерапію туберкульозу в Криму і надавав важливого значення правильному харчуванню хворих на туберкульоз. Крім того, в його роботах було встановлено зв'язок лишаю золотушних і плевриту з туберкульозом легень.

Г. А. Захар'їн (рис. 1.7) описав ступені компенсації туберкульозного процесу, клініку інфільтрату і підкреслив роль режиму і харчування під час лікування хворих на туберкульоз.

Важливе значення мали також роботи О. О. Остроумова (1844 - 1908), в яких підкреслювалось велике значення нервової системи і вплив позитивних емоційних чинників на організм хворого, цілющі властивості клімату високогірних місцевостей. Якщо О. О. Остроумов і С. П. Боткін надавали великого значення кліматичному лікуванню, то Г. А. Захар'їн обгрунтував лікування хворих у санаторіях на місцях. Особливе місце серед фтизіатрів України займає академік Ф. Г. Яновський (1860 - 1928) (рис. 1.8). Лікарська діяльність його почалася у 1883 р. Він глибоко розумів соціальні аспекти туберкульозу, значення спадкових чинників і супутніх захворювань, створив першу бактеріологічну лабораторію в м. Києві та перші протитуберкульозні санаторії на його околицях, удосконалив клінічні методи діагностики. Вміле використання обмежених терапевтичних можливостей, які були на той час, дозволяло Ф. Г. Яновському успішно лікувати багатьох хворих. Його іменем названо інститут фтизіатрії і пульмонології в м. Києві.

Київський педіатр О. А. Кисіль (1859 - 1938) довів важливу роль лімфатичної системи в патогенезі туберкульозу і можливість первинної локалізації туберкульозного ураження у внутрішньогрудних лімфатичних вузлах, створив учення про хронічну туберкульозну інтоксикацію. Ці ідеї розвинуті також у працях Б. М. Хмельницького (1885 - 1959, м. Харків) і стосуються первинного туберкульозу у дорослих і взаємозв'язку між первинною інфекцією, перенесеною в дитинстві, та вторинним туберкульозом у дорослих.

Засновником школи патоморфологів туберкульозу був видатний російський патологоанатом О. І. Абрикосов (1875 - 1955), який вивчив анатомічні зміни на перших стадіях розвитку туберкульозу легень (рис. 1.9). На його думку, туберкульозне запалення починається у внутрішньочасточковому бронху - в ділянці переходу бронхіол в альвеоли. Також О. І. Абрикосов вважав, що можливе і первинне ураження лімфатичних вузлів, після чого інфекція з током лімфи поширюється в легені. Він описав свіжі вогнища на верхівках легень при вторинному туберкульозі (вогнища Абрикосова). Його послідовник А. І. Струков вивчав особливості клініко - морфологічних проявів різних форм туберкульозу легень і позалегеневих форм.

Внаслідок творчого розвитку ідей О. Г. Полотебнова (1838 - 1907), В.А. Манассеїна (1841 - 1901) та І. І. Мечникова про антибіотики (1845 - 1916), у 1943 р. Зелману Абрахаму Ваксману (1888 - 1973) (рис. 1.10), вдалось отримати стрептоміцин, який виявився високоефективним засобом щодо збудника туберкульозу. У 1952 p. 3.A. Ваксман, який народився на Вінниччині, за відкриття першого протитуберкульозного препарату був нагороджений Нобелівською премією. Слід, однак, зазначити, що задовго до цього М. В. Країнський (1914), а потім А. І. Кореняко і М. О. Красильников (1896 - 1973) вивчали променисті гриби і встановили їхню антибіотичну властивість, у тому числі й до збудника туберкульозу.

Услід за одержанням стрептоміцину було доведено, що ПАСК (парааміносаліцилова кислота) також специфічно діє на мікобактерії туберкульозу (І. Леман, 1946). У цьому ж році В. А. Шорін, а потім дещо пізніше Г. Г. Фокс,

Г. М. Перший і М. Н. Щукіна та інші встановили хіміотерапевтичну активність похідних гідразиду ізонікотинової кислоти щодо збудника туберкульозу.

Сьогодні вчені продовжують вивчати і удосконалювати антибактеріальну терапію хворих на туберкульоз легень.

Проте за наявності великих казеозних і старих фіброзно - кавернозних змін антибактеріальна терапія не забезпечує вилікування, і таким хворим потрібне хірургічне втручання. Основоположником вітчизняної фтизіохірургії є М. Г. Стойко (1881 - 1951), хоч і до нього окремі операції з приводу туберкульозу робили М. М. Дітеріхс (1871 - 1941), Є. В. Корчиць і К. М. Сапєжко.

Великий внесок у розвиток фтизіохірургії зробили також вітчизняні фтизіохірурги Л. К. Богуш, О. Г. Кисельов, М. М. Савич, М. М. Амосов, М. І. Герасименко, Г. Г. Горовенко та ін.

Важливою ланкою у загальному ланцюгу профілактичних заходів щодо туберкульозу є застосування одержаної у 1919 році французькими вченими А. Кальмет - том (1863 - 1933) і Гереном (1872 - 1961) вакцини БЦЖ (BCG - Bacillus Calmette, Guerin), яка використовується в нашій країні з 1925 р. Нарешті, широкого практичного застосування набуває хіміопрофілактика туберкульозу ізоніазидом у поєднанні з іншими антимікобактеріальними препаратами.

Після другої світової війни українські фтизіатри працювали над удосконаленням організаційних форм протитуберкульозної служби (О. С. Мамолат, 1910 - 1991) (рис. 1.11), антибактеріальної терапії та хірургічного лікування (М. С. Пилипчук, 1926 - 1996) (рис. 1.12). Вивченню стану серцево - судинної системи при туберкульозі легень, зокрема хронічному легеневому серцю, присвячені праці І. Т. Стукала (1892 - 1972), Ю. В. Кулачковського (1925 - 1988), проблемі туберкульозу в осіб похилого і старечого віку - Б. П. Ященка (1922 - 1989). Ці вчені, а також Д. Я. Епштейн, В. П. Рудін, О. Г. Спесивцев, Б. А. Березовський зробили значний внесок у професійну підготовку лікарів - фтизіатрів України.

Значну роль у підвищенні якості організаційно - методичної роботи, профілактики, виявленні туберкульозу і лікуванні хворих відіграли науково - дослідні інститути фтизіатрії (Київський, Харківський, Львівський, Одеський), а також з'їзди фтизіатрів України.

З 1990 року зазначається погіршення епідеміологічної ситуації з туберкульозу в Україні. У 1995 р. кількість хворих на туберкульоз перевищила 1% населення України, за критеріями ВООЗ трактується як епідемія.

Суттєві наукові здобутки в галузі фтизіатрії, такі як відкриття збудника туберкульозу, рентгенівських променів, туберкуліну, вакцини БЦЖ, антимікобактеріальних препаратів, сприяли організації ефективної боротьби з туберкульозом. У зв'язку з цим у 70 - 80 - ті роки ХХ - го століття послабилась насторога щодо туберкульозу, серед науковців існувала думка, що всі наукові та практичні питання вже вирішені, розроблялися прогнози про ліквідацію туберкульозу як поширеного захворювання, а в подальшому його ерадикацію (викорінення). Така передчасна позиція науковців загальмувала розвиток світової фтизіатричної науки, що привело до послаблення боротьби з туберкульозом, і як наслідок, до погіршення епідеміологічної ситуації в багатьох країнах світу.