Лекції 18-20. Філософія держави і влади (4 год).
Філософія влади та владних відносин.
Філософське осмислення поняття “держава”.
Філософське обґрунтування понять “суверенітет” та “легітимність”. (Поняття суверенітету у політичній філософії).
Теорія правової держави як можливість узгодження понять “всезагального права” та “держава”.
Література:
Болл Т. Власть. // Полис. – 1993. - № 5. – с. 36-42.
Дегтярев А.А. Политическая власть как регулятивный механизм социального общения. // Полис. – 1996. - № 3. – с. 108-120.
Демидов А.И. Ценностные измерения власти. // Полис. – 1996. - № 3. – с. 121-128.
Ильин М.В., Мельвиль А.Ю. Власть. // Полис. – 1997. - № 6. – с. 146-163.
Ледяев В.Г. Власть: концептуальный анализ. // Полис. – 2000. - № 1. – с. 97-107.
Ледяев В.Г. Формы власти: типологический анализ. // Полис. – 2000. – № 2. – с. 6-18.
Сичивиця О. Ідея нового розподілу влад і меритократія. // Студії політологічного центру “Генеза”. – 1998. - № 1. – с. 7-14.
1. Влада й панування - це базові характеристики будь-якого людського співтовариства. Поряд з цим, найбільш адекватне вираження поняття влади знаходить у політичній сфері. Більшість дослідників дотримується думки, що лише влада, здійснювана державою, її інститутами й посадовими особами, є політичною владою. Вона відрізняється досконалістю внутрішньої організації й ступенем підпорядкування собі керованих. Специфічна особливість державної влади полягає в тому, що вона здійснюється єдиною системою спеціальних центральних, або вищих, і місцевих, або нижчестоящих, органів, взаємозалежних по вертикалі й горизонталі.
Хоча влада й наділяється деякими загальними, універсальними значеннями, у різних соціокультурних системах вона може розумітися по-різному, мати особливі відтінки, включатися в різні системи координат ідеального. Але завжди влада передбачає людей - суб'єктів владних відносин, і з цього погляду вона є соціальний інститут. Тому цілком природно, що її трактування пов'язані із суб'єктивними позиціями різних соціальних груп або організацій, що виражають їх інтереси.
Як соціально-політичний феномен влада становить антитезу стану безвладдя, відсутності влади. Початку "архе" (грецьке слово – означає першооснова, початок, влада) у якості символу організованого порядку в співтоваристві людей, регульованого певним комплексом загальнообов'язкових норм і правил, протиставлявся початок "анархе" (безвладдя) у якості символу суспільного устрою, у якім відсутня будь-яка влада, панування й примус. Ксенофан називав "анархією" час без Архона, тобто без вищого правителя держави. Ідеал такого суспільства, що одержав пізніше більшу популярність, на рубежі нашої ери римський поет Овідій назвав "золотим століттям", "коли люди без усяких суддів самі, по власній волі дотримують чесності й справедливість".
Грецьке слово "анархе", що означає "свободу від панування" або "стан свободи", так само як і прикметник "анархос", зберігає своє значення майже в незмінному виді із часів Гомера й Геродота. Причому ще з античних часів це слово вживалося з негативним оціночним відтінком. Для переважної більшості античних мислителів самоочевидним був факт, що людське співтовариство завжди потребує "архе", тобто владного початку, покликаного приборкати стихійні імпульси людей і забезпечити порядок у суспільстві.
Аналіз історичних форм співтовариств людей показує, що різні ідеї про колись існуючі вільні суспільства, без примусу й панування, відносяться до жанру політичних утопій, але аж ніяк не до реальної історії. Те ж саме вірно й стосовно різних варіантів анархізму, які, на відміну від більшості традиційних утопій, що пропонували моделі справедливої влади, заміняють їх (у всякому разі в ідеалі) ідеєю свободи від будь-яких форм влади.
Уже при первісно-общинному ладі існували системи нормування й регулювання соціальних відносин, М. Вебер називав це "регульованою анархією". Уже первісна община, очевидно, була немислима без конкретних обов'язкових норм, правил і табу, що передбачали широку гаму покарань, у тому числі й насильницьких.
Більше того, владний імператив найтіснішим чином пов'язаний з першоосновами людської історії. Розглянуту в якості інструмента контролю поведінки людей влада лише з певними застереженнями можна назвати історичним феноменом. Справа в тому, що влада міститься в самій природі людини як суспільної істоти. У цьому випадку мова йде не тільки й не стільки про природну схильність людини підкоряти собі інших людей, прагнути до більш високого положення в статусній ієрархії або ніцшеанській волі до влади і т.д., скільки про те, що без влади не може бути й самої людини й людського суспільства.
Саме владний початок зіграв якщо не визначальну, то принаймні одну з важливих ролей у процесі відділення людину зі стада. Саме виникнення людини, її вихід із тваринного або стадного стану найтіснішим чином пов'язаний із придушенням окремих природних задатків. Необхідність у цьому була викликана потребами людського суспільства, що формувалося, підкорити егоїстично-індивідуалістичні й агресивні устремління окремо взятого індивіда імперативам соціальному життя, що формувалося, інтересам громади, колективу в особі роду або племені. Очевидно, в основі влади, особливо на первісних етапах, лежав скоріше негативний, ніж позитивний початок. Не випадково, що табу й донині має заборонний сенс.
Рудиментарні елементи влади спочатку виникли у формі окремих табу, або заборон, на ті або інші дії або акти, що вважалися очевидними в стадному стані. Або, інакше кажучи, спочатку влада містилася в табу. Першим владним актом, очевидно, потрібно вважати саме перше табу, тобто заборону, або наказ, людині робити, або ж не робити що-небудь. Очевидно, першого, хто вимовив сакраментальне вираження "Ти не повинен...", можна вважати засновником влади й закону. Без таких табу неможливо собі уявити перехід людей від стану безвладдя й уседозволеності, або „анархэ”, до стану „архэ", коли людині під погрозою покарання, у тому числі й фізичного, не дозволялось що-небудь робити.
Сама сутність людини визначається насамперед соціальним початком. Оскільки становлення людини є процес формування її сутності, антропогенез являє собою одночасно і соціогенез. Інакше кажучи, антропогенез і соціогенез найтіснішим чином зв'язані між собою, і становлять дві сторони єдиного процесу антропосоціогенезу (написати на дошці, що б переписати у словник і розкрити значення!!!!). Процес становлення людини й людського суспільства - це процес формування механізмів приборкання, обмеження, придушення зоологічних інстинктів і спонукань, таких як харчова й статева, і постановки їх під " контроль суспільства, уведення в певні соціальні рамки. Інакше кажучи, імперативи олюднення диктували необхідність формування зовнішніх механізмів підпорядкування людини нормам людського співтовариства. Більше того нові соціальні потреби, що виникали у процесі антропогенезу, були одночасно потребами в обмеженні біологічних потреб.
Одним з важливих таких механізмів і було табу. Воно як штучне людське утворення лежить у джерел влади й позитивного закону або права. Інакше кажучи, влада так ж стара (літня леді), як і сам людський вид. У цьому смислі процес табуізації по суті збігався із процесом формування влади.
Таким чином, влада виникла не на певному етапі людської історії, а разом із самою людиною, виникнення влади невіддільне від виникнення самої людини. Не випадково, що давньогрецьке слово "архе" означає одночасно "влада", "верховенство", "початок" або "першооснова". Аристотель повідомляє, що Фалес (древнегреческийф философ и математик), уважаючи першоосновою всіх речей воду, іменував цю першооснову словом "архе".
Зі сказаного можна зробити висновок, що влада й людське суспільство виникли одночасно й разом пройшли тривалий шлях розвитку. Увесь історичний досвід переконливо показує, що влада - необхідний елемент громадської організації, без якого неможливі життєздатність і функціонування суспільства, вона покликана регулювати взаємини між людьми, між ними, суспільством і державно-політичними інститутами. Більше того, влада є одним з головних (якщо не найголовніший) ресурсів будь-якого людського співтовариства.
Привабливість влади з даної точки зору полягає в тому, що владні важелі дають можливість впливати на виробництво, розподіл і споживання цих ресурсів. Очевидно, що ті, хто займає підлегле положення, будуть прагнути скинути існуючу владу й зайняти її положення. Тому боротьба між тими, хто має владні важелі, і тих, хто прагне їх побрати, становить незмінний закон людського життя. Ключ до влади лежить у здатності її суб'єкта контролювати поведінку інших людей і маніпулювати соціально-політичними процесами. У даному контексті під владою розуміється здатність її суб'єкта (окремої особистості, групи людей, організації, партії, держави) нав'язувати свою волю іншим людям, розпоряджатися й управляти їхніми діями насильницькими або ненасильницькими засобами й методами. Тут мова йде про здатність суб'єкта нав'язати своє панування іншим людям, групам, класам, суспільству в цілому.
Одне з найголовніших завдань держави - це розв’язання протиріччя між необхідністю порядку й різноманітністю інтересів у суспільстві, сопряженных з конфліктами. З цього погляду держава й влада, «політичне» покликано внести порядок і раціональну організацію в соціально-політичний процес, приборкати стихію людських пристрастей.
2. На цьому, ми завершуємо розгляд першого питання, і переходимо до другого питання, а саме до проблеми філософського осмислення поняття «держава». З таким феноменом як «влада», зокрема проблемами його походження і природи ми ознайомились, певне уявлення у нас сформувалось про те що таке Влада, коли як і головне навіщо вона виникає. А тепер розглянем природу другого фундаментального феномену світу політичного, тобто держави, оскільки як цілком слушно заукважував Карл Шміт (неоднозначна постать, але однозначний політичний філософ) «саме поняття держави передбачає поняття політичного».
Отже, людське співтовариство - це не просто якась арифметична сума людей, що випадково об'єдналися для реалізації своїх цілей і інтересів, а особлива форма їх організації або самоорганізації, що характеризується у своїх буттєвих основах складністю й багатогранністю. У життєздатному суспільному організмі єдність не просто панує ззовні, а пронизує його зсередини. Інакше кажучи, ціль самоорганізації людських співтовариств, у тому числі й держави, дана зсередини, із самої природи людських відносин. Тому їх самоорганізація відбувається згідно із внутрішніми законами формування й розвитку.
Не викликає сумнівів, що системні або організаційні характеристики набуває усе те, що охоплюється поняттям політичного. Основні його компоненти, тяжіючи до центру, формуються в систему. Цей факт визначається вже в силу існування між різними компонентами світу політичного більш-менш тісних взаємин. У закордонній і вітчизняній літературі усе ще не затихають дискусії щодо змісту й сутності політичної системи.
Однак попри всі ці дискусії, безперечно, політичну самоорганізацію суспільства неможливо уявити без інституціональної інфраструктури. Різні політичні системи відрізняються насамперед наявністю або відсутністю тих або інших інститутів, характером їх конфігурації, структурних взаємин, виконуваних ними функцій і т.д.
Політична система являє собою комплекс інститутів і організацій, що в сукупності складають політичну самоорганізацію суспільства. Це насамперед інститути й органи керування, керівництва й координації політичного життя країни. Але основним центральним елементом політичної системи безперечно є держава.
Без держави немає політичної системи, і, природно, що вона, будучи концентрованим втіленням ідеї політичного, виступає в якості центрального, осьового елемента політичної системи, навколо якої групуються інші інститути. Крім держави й виключно державних інститутів, вона включає політичні партії, різні суспільно-політичні організації, комітети політичної дії, різноманітні інститути й механізми прийняття рішень і т.д.
Держава й влада є тими ключовими елементами, навколо яких об’єднуються всі інші складові світу політичного. Хоча саме визначення сутнісних характеристик держави й влади сполучене із чималими труднощами. Як вірно зазначав М. Вебер, будь-яке визначення держави існує винятково з методологічною (пізнавальною) метою.
Термін “держава” є відносно новим терміном і одним з перших його використав (запитати хто, дати підказку) Н. Макіавеллі. Адже греки використовували термін “polis”, „politea” римляни – «res publica”, «societas civilis”. Під якими сьогодні можна розуміти „політичне співтовариство”, „громадянське суспільство”, держава”) (Цікавим є те що і в період античності, і в період Риму і навіть середньовіччя всі ці поняття виступали в якості синонімів і взаємозаміняємих термінів. Вираз “status rei publicae” (Выражение же status rei publicae означает состояние, устройство государства, то есть его конституцию. Именно его использовал Цицерон для перевода греческой polite…a как обобщенный термин для обозначения государственных форм (демократии, аристократии, монархии). Соответственно, выражение optimus status rei publicae означает у него идеальное государственное устройство, наилучшую конституцию) у період середньовіччя був трансформований до поняття “держава” (stato, staat, etat, state). Тобто у більшості англо-саксонських та романських мовах термін “держава” походить від приватно-правового терміну “статус”, який означає “стан”, “впорядкованість”. Саме таке етимологічне походження терміну пояснює ту реалію, що в Європі, розпочинаючи з періоду середньовіччя здійснювався чіткий розподіл між публічною владою “державного володаря” і його приватною власністю (Російська традиція: московська держава була необмеженим власником землі, людей та матеріального майна). Нічого дивного, оскільки ми з вами знаємо, що ні в період античності, ні у період Середньовіччя не було розмежування між суспільством і державою. Розуміння єдності та неподільності суспільства та держави зберігся аж до Нового часу (до 17 ст.).
М. Дюверже підмітив, во поняття “держава” використовується у двох значеннях:
сукупність інститутів чи посадових осіб, які складають систему управління (наприклад: “втручання держави у економічне життя”);
організовані нації, які володіють суверенітетом (наприклад, Україна є державою).
Безперечно, що ці значення є взаємопов’язаними. Ми навіть можемо стверджувати, що держава у першому значенні управляє державою у другому значенні.
Виникнення держави завжди є пов’язаним із виникненням політичних відносин у суспільстві (хоча у випадку протодержав, альтернативних механізмів соціального контролю, виникнення політичних відносин передує виникненню державт). Політичні відносини – це відносини інтенсивної конфліктності інтересів, заради узгодження яких (досягнення консенсусу) і є необхідним незалежний суддя – держава.
Призначенням держави є організація задоволення загальносуспільних потреб, що нездатна здійснити жодна інша політична організація. Це пояснює “консенсусну” місію держави. Якщо ця місія здійснюється, то держава виступає виразником не певної соціальної групи, а всього суспільства. Хоча абсолютизуючи це твердження, ми конечно же лукавим.
Держава організує й формалізує світ політичного. Держава є носієм політичної влади, яка знаходиться в інституалізованій формі й у цій якості відіграє визначальну роль у реалізації відносин влади. Держава являє собою базисну структуру правління й порядку в суспільстві. Це - інститут, покликаний колективно обмежувати індивідуальні інтереси й пристрасті й тим самим забезпечувати контрольовану й упорядковану свободу перед можливим зловживанням силою, хаосом і безладдями. Вона тісно пов'язана з такими поняттями, як механізми, структури, установи, юрисдикція, влада й владні відносини, права, комплекс систематизованих відносин, механізм керування суспільством і т.д.
Місія держави полягає у колективному обмеженні індивідуальних інтересів, які існують у суспільстві, і забезпеченні контрольованої свободи перед загрозою хаосу.
Державна ідея є комплексом формалізованих, догматизованих політико-правових норм, правил, установок. Можна погодитися з Г. Алмондом, як характеризував державу як нормативний центр політичної системи, її межу й виправдання. При такому підході політику можна було б визначити як державне здійснення загального блага. Досить часто держава не без підстав розглядається як інституціональний аспект політичної взаємодії людей, що становлять суспільство.
Більше того, держава є найбільш високоорганізована форма політичного співтовариства. Вона покликана забезпечити цілісність і єдність інститутів і агентств, що виконують різноманітні функції керування. Держава представляє все суспільство в сукупності, нею і від її імені ухвалюються всі без винятку владні рішення, що стосуються всіх громадян суспільства й обов'язкові для виконання всіма ними. Тому усередині держави, навколо держави й між державами розгортається більша частина політичних процесів.
Крім того, слід зазначити, що держава, будучи формою самоорганізації людських співтовариств, сама, у свою чергу, стала фактором формування й інституціоналізації безлічі, якщо не всіх соціальних феноменів.
На жаль, на цьому ми повинні завершити розгляд цього питання. Але не переживайте, ми ще неодноразово будемо повертатись до цієї теми. Але я сподіваюсь вже навіть після сьогоднішньої лекції знову ж таки певне уявлення в цілому про ідею держави, її „глубочайшую” роль в жизни общества ви сформували (у вас склалось).
3. Осьовим елементом теорії національної держави є ідея суверенітету. Інакше й бути не може, оскільки вона торкається таких ключових питань, як джерела й природа верховної влади. Важко встановити джерело суверенітету держави. Але проте це - реальний феномен. Проблема суверенітету торкається не тільки ієрархії владних структур у рамках держави, але й місце самої держави серед людських співтовариств, союзів, колективів. Коли говорять про суверенітет держави, то мають на увазі, що всі інші колективи: громади, родини, асоціації, провінції, товариства і т.д. - займають підлегле у відношенні до неї положення.
Теорія національного або державного суверенітету формувалася разом з ідеєю національної держави. Ще Ж. Боден підкреслював, що неможлива держава без суверенітету. Суверенітет становить одну з основних сутнісних характеристик держави, тим більше сучасної національної держави. Значимість і універсальність її полягає в тому, що державі цілком належить верховна влада над усіма іншими її конкретними формами й проявами на всій території, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Суверенна влада не залежить від якої-небудь іншої влади, навпаки, усе інше залежить від неї, бере свою легітимність від неї. Держава може бути тільки суверенною. Суверенітет - основний критерій держави. Він визначає саме буття держави, покликаний забезпечити уніфікацію, єднання, самовизначення й функціонування владної системи й служить критерієм розрізнення держави від додержавного стану.
Інтерес представляє питання про джерела суверенітету. За панування ідей божественного походження влади джерелом верховної влади в державі вважалася божественна воля. Поступово сформувалася теорія договірного походження держави й, відповідно, влади. До них сходить теорія народного суверенітету, згідно з якою влада корениться у волі народу. Звертає на себе увага і те, що вже із часів античності усе наполегливіше пробивала собі дорогу думка про те, що влада й держава повинні служити народу, а не навпаки. Так, ще Аристотель говорив, що родина як суспільна структурна одиниця первинна стосовно держави. Не родина й інші найпростіші людські реальності повинні пристосовуватися до держави, а, навпаки, держава повинна пристосовуватися до них.
Така постановка питання одержала подальший розвиток у Новий час. З праць мислителів цього періоду, таких як Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є й ін., випливає наступне припущення вчення про народний суверенітет: оскільки всяка влада походить від народу, за нею не можна визнати більшої божественності, ніж за самим народом, що є єдиним джерелом цієї влади. Ця теза стала азбучною істиною майже всіх сучасних ліберально-демократичних теорій політики й політичних систем.
Суверенітет означає, що юрисдикція держави поширюється на всю його територію й на всіх людей, що проживають на цій території. У силу суверенітету держава має право встановлювати зв'язки з іншими державами, захищати й реалізовувати свої інтереси. Таким чином, суверенна держава являє собою територіальне утворення, що контролює населення, а також організації й групи, асоційовані з даною територією. Отже запишемо, Суверенітет (з фр. – “верховна влада”) – незалежне від будь-яких сил, обставин і осіб верховенство; незалежність держави у зовнішніх та внутрішніх справах.
Державний суверенітет включає такі основні принципи, як єдність і неподільність території, недоторканність територіальних границь і невтручання у внутрішні справи. Якщо якась іноземна держава або зовнішня сила безкарно порушує границі даної держави або змушує її керівників ухвалювати рішення, що не відповідає національним інтересам її народу, то можна говорити про порушення державного суверенітету. А це очевидна ознака слабкості даної держави та її нездатності забезпечити власний суверенітет і національно-державні інтереси. Розрізняють суверенітет внутрішній і зовнішній. Внутрішній суверенітет - це право й повноваження управляти усіма людьми, що живуть на національній території, як громадянами даної держави, так і негромадянами. Зовнішній суверенітет покликаний забезпечити територіальну цілісність і невтручання зовнішніх сил у внутрішні справи країни. Говорячи про цей другий аспект С, зазначимо, що суверенітет і взаємозалежність держав, як учасників міжнародного процесу, аж ніяк не є антагоністичними категоріями. Суверенітет держави означає лише те, що вона сама для себе вирішує, як вирішувати свої внутрішні й зовнішні проблеми, включаючи й проблеми пошуку союзників і допомоги ззовні, тим самим обмежуючи власну волю. "Незалежність - це не що інше, як уміння розпорядитися своєю залежністю", - справедливо підкреслював такий рішучий прихильник незалежності й величі Франції, як Ш. ДЕ Голль.
Легітимність Я думаю, що вам, і в силу вже власного досвіду, ви дорослі люди, і в силу професії, яку ви здобуваєте, відомо, що стійкість і життєздатність будь-якої соціально-політичної системи або форми правління залежать від готовності її суб'єктів або складових жити у відповідності до певних законів і правових норм. А це, у свою чергу, залежить значною мірою від поваги до влади й закону з боку якщо не всіх, то принаймні більшості громадян, визнання ними законності, або легітимності цієї системи, ніж від страху застосування до них тих або інших санкцій.
Забезпечення легітимності, або легітимізація, - це форма обґрунтування, яка покликана інтегрувати розрізнені інститути, відносини, процеси, підсистеми і т.д., надаючи смисл усьому соціальному порядку. Політична легітимізація - це визнання щонайменше більшістю суспільства правомірності панування політичного режиму, що діє в даний конкретний період.
Навіть найбільш тиранічні режими минулого й наших днів претендують на легітимність своєї влади й вважають за потрібне усіляко її підкреслювати. Як показує історичний досвід, таку легітимність не можна забезпечити одними тільки насильницькими засобами. До прикладу, Римська імперія ґрунтувалася не тільки на силі й страсі застосування примусових санкцій, але й на згоді, добрій волі й повазі її підданих. Очевидно, якщо це загублене, презумпції законності режиму й справедливості його законів кидається виклик.
Симптоматично, що ще Конфуцій надавав великого значення довірі й повазі народу до правителів. Так, відповідаючи на запитання одного зі своїх учнів - Цзи Гуна про сутність справжнього керування, він говорив, що в добре керованій державі повинне бути достатньо провіанту, озброєння й народ повинен вірити правителям. Причому, стверджував він, у випадку крайньої необхідності можна відмовитися від озброєння, провіанту, але не від довіри народу, оскільки "без довіри [народу] держава не зможе встояти".
Багато могутніх світових держав, які здавалися вічними й непорушними, розпадалися й ставали надбанням історії саме внаслідок втрати більшістю громадян віри в здатність забезпечити їхню безпеку, благополуччя й справедливість (Згадаємо, історію Веймарської республіки, або Радянського Союзу).
Інакше кажучи, законна влада - це та, яку весь народ, у всякому разі більшість, визнає владою. Деякі автори (наприклад, М. Дюверже) навіть вважають, що примус силою, фізичною, економічною або іншою, не можна називати владою. Про владу можна говорити лише в тому випадку, коли той, хто підкоряється вірить у те, що, підкоряючись велінням влади, він вчиняє правильно, справедливо й на законних підставах. Таким чином, влада припускає не тільки фізичний примус, але й віру в законність такого примусу.
Система легітимізації влади пройшла тривалий і складний шлях формування й еволюції. Протягом усієї історії людства аж до Нового часу визначальними щодо цього були міфологія й релігія. Їхня роль і функції полягали в обґрунтуванні ідеї божественного походження влади взагалі й влади того або іншого князя, царя, імператора, династії зокрема.
Ця "божественна ідея" пройшла через історію майже всіх існуючих на Землі народів, сприяючи їх консолідації в самі важкі для них часи. Більше того, багато ідей, цінностей, установок, пов'язаних з міфологією й релігією, становили саму інфраструктуру суспільної свідомості різних співтовариств людей, племен і народів.
Більшість міфів прадавніх народів наполегливо підкреслювали божественний характер влади верховних правителів. Не ставилось під сумнів, що царі, фараони, імператори, королі прадавнього миру одержували владу як би прямо з рук богів або ж вони самі оголошували себе верховними божествами. Згадаємо історію Єгипту, де владу фараони одержували з рук богині Маат, стародавнього Вавилону і бога Шамаша (Хамурапі: «По велению Шамаша, великого судии набес и земли»), древньокитайський міф про божественнее походження влади зосереджену в руках імператора Піднебесної, і навіть закони єврейського народу отримані Моісеєм прямо від Бога.
Як не пародоксально, І в наші дні формування тієї або іншої націй, її вступ на суспільно-історичну арену нерідко обґрунтовується посиланнями на якесь божественне провидіння. Історія надає нам безліч свідчень того, що ідея величі й богоизбранности була властива чи не кожному великому народу, особливо в період його сходження.
Легітимність влади нерідко досягалася - і цей спосіб аж ніяк не став надбанням історії - шляхом її персоніфікації. Тут особистість носія влади в очах підданих стає втіленням влади й навіть самою владою, людина ототожнюється з владою, він сам по собі як би здобуває атрибути влади. Цей феномен, зокрема, проявляється в такій ознаці, як прихильність харизматичному лідерові, - ознаці, яку Г. Алмонд уважав надбанням суспільств, де панує доіндустріальна або змішана політико-культурна традиція.
Мова йде про те, що особа, наділена владою або, що домагається її, обґрунтовує свої домагання власними здібностями, такими як мужність, хоробрість, героїзм у бої, рішучість у діях, мудрість і знання в прийнятті важливих рішень, якісь фізичні або духовні якості і т.д. Нерідко саме особисті якості давали можливість їх носіям піднестися до вершин влади й, більше того, назавжди прописатися в якості головних героїв в аналах історії. Це перші племінні вожді, воїни, "засновники" націй, міст- держав, імперій, релігій, "рятівники батьківщини" і ін. Це, зокрема, люди, подібні Цезарю, солдатські імператори в пізній Римській імперії періоду занепаду, Наполеон і т.д.
Не потрібно особливих зусиль для доведення того, що харизматичність у різних її нових формах і модифікаціях зберігає актуальність і в сучасному світі. Більше того, харизматичні лідери й харизма як фактор, що визначає симпатії й/або антипатії виборців і, відповідно, їхній вибір, стали найважливішими елементами політичної культури всіх типів в епоху інформаційної революції й електронних засобів масової інформації. Що стосується тоталітарного типу політичної культури, то харизма в крайніх формах поклоніння вождеві - фюреру також є його невід'ємною складовою частиною.
Складна система легітимізації є в сучасному світі. Вона склалась в процесі виникнення й інституціоналізації сучасної світської національної держави з усіма її атрибутами й сутнісними характеристиками, такими як суверенітет, конституціоналізм, парламентаризм, правовий початок, поділ влади й ін.
Великий інтерес із даної точки зору представляють типи легітимізації, запропоновані М. Вебером. Він уважався, що правителі можуть претендувати на легітимність свого правління, а керовані - прийняти його законність на наступних трьох підставах.
По-перше, "авторитет "вічно вчорашнього": авторитет нравов..., "традиційне" панування в тому виді, як його здійснювали патріарх або патримоніальний князь старого типу". Тут легітимність ґрунтується на загальноприйнятому переконанні у святість традицій і необхідність підпорядкування правителям, що здійснюють владу згідно із традиціями. Вебер розглядав це як самий універсальний і самий примітивний варіант влади. Однак і сучасні системи значною мірою черпають свою легітимність зі своїх традицій. Так, багато аспектів політичної системи Великобританії, наприклад монархія, сприймаються її громадянами в силу їх традиційності.
По-друге, виняткові особисті якості правителів, наприклад героїзм, принциповість, сміливість, рішучість і т.д., поєднувані поняттям харизми. По-третє, "панування "легальності" у силу віри в обов'язковість легального встановлення й ділової компетентності, обґрунтованої раціонально створеними правилами, тобто орієнтації на підпорядкування при виконанні встановлених правил". Тут законність влади визначається за ознаками її відповідності принципам раціональної організації, ефективності й права. Те, що робиться на законних підставах, розглядається як легітимне.
Звідси Вебер виводив наступні типи влади: традиційну, харизматичну й правову.
У сучасних системах легітимізації тією чи іншою мірою зберігають актуальність і значимість усі названі Вебером типи.
Зрозуміло, крім названих, залежно від національно-історичних, політико-культурних і інших факторів можуть бути використані також інші засоби, доводи й аргументи. Так, у легітимізації ліберальної демократії із цією метою залучаються всі її найважливіші атрибути, що служать показниками її народності і справедливості: принципи представництва, виборності, плюралізму і т.д.
4. Правова держава – це держава, обмежена в своїх діях правом, яке захищає свободу та гідність людини і підкоряє владу волі суверенного народу. Взаємовідносини між людиною і державою визначаються виключно законодавством.
Хоча до Канта термін “ПД” не використовувався, зародження ідей “ПД” розпочалося вже у період Античності. Саме ц період античності були вперше обгрнутовані ідеї природного права – ідеального, незалежного від держави права, во випливає з велінь розуму та природи людини. Платон (“закон –володар над правителями”), Аристотель (“закон повинен володарювати над усім”).
Однак, цілісну концепцію природного права (а точніше природних прав людини) обґрунтував Дж. Лок. Локк: у державі повинен верховенству вати закон, який відповідає природному праву і визначає невідємні природні права і свободи людини, а також враховує ідею розподілу влади. Англійський представник конституційного права А. Дайсі (18 ст.) обґрунтував принцип зверхності права над державою як принцип переваги звичаєвого права над принципом державного свавілля, во означає рівність перед правом і держави, і громадянина.
Руссо: ідея народного суверенітету;
Монтеск’є: теорія поділу влади.
Термін “правова держава” був вперше запропонований німецьким філософом І. Кантом. Потім він був детально розроблений у працях німецьких юристів К.Т. Велькера, Р. фон Моля, Ф.Ю. Шталя, Г. Єллінека.
Німецький брист Х. Генкель: заперечував тезу, про первинність права щодо держави, стверджуючи, що “держава – це право як діяльність, що створює норми, а право – це держава як нормативний стан”. Держава стає правовою, тому що потрапляє під владу права. “Держава – це сила, яка обслуговує право”. Держава, яка видала певний закон зобов’язана поважати цей закон до того часу, пови він існує, однак вона має право переглянути чи взагалі відмінити дію цього закону”.
Становлення теорії правової держави стало можливим лише у зв’язку з становленням теорії громадянського суспільства як частини суспільства, яка безпосередньо не охоплена державою і розвивається автономно від неї. Для регулювання відносин між ГС та Д. і є необхідним принцип апріорності права.
Два основні взаємозвязані принципи правової держави: полрядок у державі та захимщенність громадянина.
Основні ознаки правової держави: