Глава 44

лізингу, проте передбачає широкий перелік істотних умов договору, а також звертає увагу на його форму та визначає його види.

Новий ЦК України вмістив норми про договір лізингу у § 6 глави 58, зазначивши тим самим, що договір лізингу є різновидом договору найму (оренди). ЦК майже не містить норм, які стосуються безпосереднього врегулювання лізингових відносин, відсилаючи до спеціального законодавства, яким є Закон України "Про лізинг".

Договір лізингу, як і інші договори найму, може бути як реальним, так і кон-сенсуальним договором. Лізингоодержувач за договором зобов'язаний вносити періодичні платежі за користування отриманим у лізинг майном, отже договір лізингу є сплатним.

Серед науковців, які досліджують інститут лізингу, існують різні точки зору стосовно того, чи є договір лізингу багатосторонньою або двосторонньою угодою. На наш погляд (і цю точку зору також поділяють дослідники), договір лізингу все ж слід трактувати як синалагматичний договір, який нерозривно пов'язаний з іншими договорами, що опосередковують лізингові відносини (наприклад, договором купівлі-продажу). Практика підписання договорів лізингу лише лізинго-давцем і лізингоодержувачем (без участі постачальника) властива більшості лізингових компаній. Закон України "Про лізинг" пішов по так званому шляху компромісу, визнавши (ст. 6) можливість укладання договору лізингу як у формі двосторонньої, так і у формі багатосторонньої угоди.

Сторонами договору лізингу є лізингодавець, який є власником майна і надає його у тимчасове користування за певну винагороду, і Лізингоодержувач — особа, яка набуває за договором право володіння і користування цим майном.

Договір лізингу за українським законодавством є яскравим прикладом того, як законодавець обмежує можливість використання деяких договірних моделей певними суб'єктами цивільних правовідносин. Стаття 3 Закону України "Про лізинг" допускає участь у якості сторони в договорі лізингу тільки суб'єктів підприємницької діяльності. Таким чином, існуюча редакція закону забороняє цілому колу осіб брати в користування майно на умовах лізингу у зв'язку із віднесенням лізингу до підприємницької діяльності. Такими особами є, по-перше, юридичні особи, які не зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності: це органи законодавчої та виконавчої влади (місцеві ради, міністерства та відомства тощо); деякі бюджетні установи (школи, лікарні, вищи навчальні заклади тощо). Такі організації не можуть укладати договори лізингу для придбання необхідних для них коштовних основних фондів (обладнання для лікарень, меблів, транспорту). До другої групи осіб, яким не дозволено бути контрагентами у договорі лізингу, належать фізичні особи. Хоч досвід зарубіжних країн свідчить, що досить великий відсоток договорів лізингу припадає саме на договори за участю громадян. Частіше за все на практиці лізингодавцями в договорі лізингу виступають спеціально створені для цього лізингові компанії. Компанії можуть бути як самостійними установами (наприклад, Державна лізингова компанія "Украгромашін-вест", ВАТ "Україна Холдинг-Лізинг" тощо), так і філіями інших підприємств або банків. Лізинговою діяльністю можуть займатися відповідно до закону і банківські фінансові установи (ст. З Закону України "Про лізинг").

Чинне законодавство (п. 1 ст. 2 Закону України "Про лізинг") визначає, що об'єктом (предметом) договору лізингу може бути будь-яке рухоме і нерухоме майно, що належить до основних фондів, яке не заборонене до вільного обігу

Договір майнового найму (оренди)

135

на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг. Подібна норма міститься і у ст. 807 ЦК України. Законодавство обмежує майно як предмет договору лізингу віднесенням його до основних фондів підприємства. Це можуть бути речі як рухомі, так і нерухомі, хоч на практиці лізинг нерухомих речей трапляється досить рідко. Визначення основних фондів наводиться у Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств" у редакції від 24 травня 1997 р. Відповідно до п. 8.2.1 закону під терміном "основні фонди" слід розуміти матеріальні цінності, які використовуються у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, і вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

Отже, за чинним законодавством, предметом договору лізингу можуть бути тільки "матеріальні цінності", тобто майно як сукупність речей. Немайнові блага передаватися у володіння і користування за допомогою договору лізингу не можуть.

Чинний Закон України "Про лізинг" встановлює ще й таку ознаку об'єкта лізингу, як незабороненість до вільного обігу на ринку. З цього випливає, що укладення договору лізингу неможливо як щодо речей, які вилучено з обігу, так і щодо речей, обіг яких обмежено.

Всі названі обмеження стосовно предмета договору лізингу доповнюються ще і встановленим у Законі України "Про лізинг" та ЦК України переліком об'єктів, які взагалі не можуть передаватися і прийматися у лізинг. Такими об'єктами є:

— об'єкти оренди державного майна, визначені в ст. 4 Закону України "Про оренду державного і комунального майна", крім окремого індивідуально-визначеного майна державних підприємств;

— земельні ділянки та інші природні об'єкти.

Світова практика лізингу протягом понад століття напрацювала численні варіанти лізингових угод. Критерії їх класифікації різні. До них належать: склад учасників угоди, об'єкт лізингу, термін використання і пов'язана з ним амортизація майна, обсяг обслуговування, рівень окупності, кількість учасників угоди, сектор ринку, де здійснюються операції, характер лізингових платежів та багато інших.

Основною класифікацією договорів лізингу є їх розподіл на фінансовий та оперативний лізинг, який міститься в Законі України "Про лізинг" від 16 грудня 1997 р. Закон визначає ці договори таким чином.

Фінансовий лізинг — це договір лізингу, в результаті укладання якого лізин-гоодержувач за своїм замовленням отримує у платне користування від лізинго-давця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної у день укладення договору.

Оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті укладення якого лі-зингоодержувач за своїм замовленням отримує у платне користування від лізин-годавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Отже, в законі визначається лише такий критерій класифікації договорів лізингу, як строк, однак насправді цих критеріїв значно більше. Звернемося до світової практики. Фінансовому лізингу взагалі властиві такі риси:

136