Глава 71

них, офіційним підтвердженням яких є свідоцтво про смерть, яке видається органами реєстрації актів громадянського стану.

Факт смерті може встановлюватись також і на підставі рішення суду. При цьому слід мати на увазі, що встановлення із зазначених підстав факту смерті відрізняється від встановлення факту реєстрації смерті (яке проводиться на підставі п. 4 ст. 273 ЦПК і полягає у з'ясуванні насамперед обставин не самої події смерті, а її реєстрації в органах реєстрації актів громадянського стану) та від оголошення особи померлою, яке провадиться за правилами глави 35 ЦПК України (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" від 31 березня 1995 р. № 5). Факт смерті особи встановлюється за умови підтвердження заявником доказами, що ця подія достовірно мала місце у певний час та за певних обставин. Якщо громадянина оголошено померлим, то за правилами ст. 46 ЦК України днем смерті вважається день вступу в законну силу рішення суду про оголошення його померлим або припустимий день смерті, який зазначається у вказаному рішенні суду. Останнє може мати місце, коли є підстави вважати, що загибель громадянина настала внаслідок нещасного випадку.

Проте на практиці можуть виникати випадки, коли припустимий день смерті громадянина і день ухвалення судового рішення можуть за часом знаходитися за межами шестимісячного строку для прийняття спадщини, який починає відлік з моменту відкриття спадщини.

Тому, як зауважив А. П. Сергєєв, краще "у відповідних випадках відраховувати вказаний строк з моменту вступу рішення суду в законну силу, а не з дня смерті громадянина, зафіксованого в рішенні суду. За іншого підходу, якщо строк для прийняття спадщини пропущений, треба буде ставити питання про його продовження як пропущеного з поважної причини, що може призвести до тяганини у процесі оформлення спадкових прав"1.

На практиці трапляються випадки одночасної смерті осіб, кожна з яких могла б стати спадкоємцем після смерті іншої (так звані комморієнти). У такому разі виникає питання про юридичну долю спадкових прав: чи перейдуть вони до власних спадкоємців кожної з померлих осіб або до правонаступників лише тієї з них, яка померла пізніше, якщо про це є переконливі докази.

Відповідь на поставлене запитання ми знаходимо в судовій практиці. Згідно з абзацом першим пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами справ про спадкування" часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. З цього випливає те, що "особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого" (абзац другий пункту 5 зазначеної постанови).

З таким твердженням можна погодитися лише частково — стосовно осіб, щодо яких конкретні обставини справи не дозволяють встановити хто з них помер раніше. Наприклад, якщо батько й син загинули внаслідок стихійного лиха і немає відомостей про те, що один бодай на декілька миттєвостей пережив іншого, вони вважаються такими, що померли одночасно. Оскільки ніхто з них не став спадкоємцем після смерті іншого, спадщина відкривається одночасно і переходить окремо до кожного з їх власних спадкоємців.

Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева й Ю. К. Толстого. — Т. 3. — С. 509.

Загальна характеристика спадкового права

591

Втім, цілком можливі і випадки, коли смерть осіб, які могли б спадкувати одна після одної, настає хоч і протягом однієї календарної доби, але в різний час (різниця може бути значною і складати більше двадцяти трьох годин).

Таким чином, між особами, які померли в межах однієї календарної доби, наступництва не виникає, незважаючи на розмір часового проміжку. Водночас у разі смерті однієї особи, наприклад, о двадцять третій годині п'ятдесят дев'ять хвилин, а іншої в нуль годин нуль одну хвилину, тобто через дві хвилини, внаслідок того, що йдеться про настання біологічної смерті в межах різних діб, друга особа вважається спадкоємицею першої, а її спадкоємці матимуть право на успадкування майна особи, що померла раніше.

В правовій літературі питання про те, що слід вважати часом відкриття спадщини, є дискусійним. При цьому висловлюються два протилежних погляди. Переважна більшість авторів обмежується посиланням на законодавче визначення часу відкриття спадщини як дня смерті спадкодавця1. Інші сприймають це положення з певними застереженнями, вважаючи, що не завжди день смерті особи (календарна доба) є достатнім для визначення часу виникнення спадкових відносин. Іншими словами, у деяких випадках часом відкриття спадщини слід вважати не день, а момент смерті спадкодавця2.

Очевидно, що причиною спору було використання в усі часи радянським та пострадянським спадковим законодавством різної термінології. Так, ст. 525 ЦК УРСР, яка визначала час відкриття спадщини, вживала слово "день", а ст. 527 ЦК УРСР, передбачаючи, хто може бути спадкоємцем, говорила про осіб, які знаходилися в живих "на момент" смерті спадкодавця.

Щоб уникнути подібних невідповідностей у майбутньому, закон, безперечно, повинен використовувати однакові терміни. На наш погляд, оптимальним вирішенням поставленої проблеми буде заміна в статті, що визначає час відкриття спадщини, слова "день" на слово "момент"3. Інше вирішення питання, а саме використання терміну "день" в статті, що регулює коло осіб, які можуть бути спадкоємцями, призведе до істотного звуження прав спадкоємців.

З огляду на вищезазначене, уявляється, що в тому випадку, якщо особи, що є спадкоємцями одна одної, померли в межах однієї календарної доби, але відомо, що одна з них померла пізніше від іншої на кілька хвилин або годин (врахування секунди смерті, за загальним правилом, має виключатися, крім випадків, коли можливо з точністю встановити саму миттєвість смерті особи), неможливо стверджувати про смерть цих осіб як про одночасну. Відповідно особи, які померли в межах хоча б однієї доби, але є відомості про неодночасність настання їх смерті, мають спадкувати одна після одної. Лише у разі, якщо момент смерті таких осіб встановити неможливо (наприклад, за аварії літака), тобто виключається можливість встановлення факту, хто з цих осіб пережив іншого, повинно

Див., напр.: Рубанов А. А. Право наследования. — М.: Московский рабочий, 1978. — С. 19; Рясенцев В. А. Наследование по закону й по завещанию. — М.: Знание, 1972. — С. 9.

Див., напр.: Анттшонов Б. С., Герзон С. Л., Шлифер Б. Г. Наследование й нотариат. — М.: Юридическое издательство Вьісшей партийной школьї при ЦК ВКП (б),1946. — С. 43—45; Анти-монов Б. С., Граве К. А. Зазначена праця. — С. 94; Никитюк П. С. Наследственное право й наслед-ственньш процесе (проблеми теории й практики). — Кишинев: Штиинца, 1973. — С. 60.

•»

Там само.

..ЗР»'

й*

592