Глава 57

визначені родовими ознаками, які передаються позикодавцем у власність позичальнику. Проте до закінчення договору позики позичальник повинен повернути не ту саму річ, як за договором майнового найму, а річ того самого роду та якості.

На відміну від оренди або лізингу, предметом позики можуть бути гроші і не може бути майно, що має певні індивідуальні особливості (автотранспорт, споруди, обладнання тощо), позичальник може відчужувати позичене майно іншим особам, витрачати на власні потреби без згоди і відома позикодавця.

На відміну від бартеру, позичальник зобов'язується повернути таку саму кількість одержаних у позику речей, того самого роду та якості (бензин такої ж марки, сировину такої ж назви тощо), що не може розглядатися як форма розрахунків, що випливає зі змісту п. 1. 19 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

На відміну від зберігання, позичальник має право використовувати предмет позики на власний розсуд, у тому числі і в господарському обороті або на виробничі потреби.

Позика відрізняється і від договору довірчого управління майном, оскільки позичальник отримує майно, кошти у свою власність і не бере на себе зобов'язання зберігати й управляти цим майном в інтересах позикодавця.

Позичальник зобов'язується повернути отримані кошти або предмет позики, на відміну від безповоротної фінансової допомоги та безоплатного надання товарів1.

Іноді в одній угоді поєднуються елементи договору зберігання речей і позики. Так, при вкладеннях до Ощадбанку України основна мета договору — зберігання грошових сум, але поряд з ним має місце нарощування процентів, як при договорі позики.

Договір грошового вкладу переважно визнають особливим договором2, відносини сторін регулюються цивільним законодавством та спеціальними нормами, оскільки порядок розпорядження вкладами, внесеними в ощадну касу та інші кредитні установи, визначається їх статутами і спеціальними правилами.

Стосовно питання про юридичну природу взаємовідносин між вкладником і ощадною касою або ощадним банком існують й інші погляди. Деякі автори вбачають тут договір позики3 або особливий вид позики4; інші відносять його до договору зберігання і визнають вкладника власником поміщених у вклад грошових коштів5. Спроба розглянути договір грошового вкладу як іррегулярне зберігання

1 Теньков С. Договір позики: цивільно-правові та податкові аспекти // Юридичний вісник України. - 2000. - 24-30 серпня. - С. 6.

Советское гражданское право. — М: Госюриздат, 1951. — Т. 2. — С. 231. Гражданское право. — М.: Юриздат, 1938. — Ч. 2. — С. 368.

Цей погляд підтримала Є. А. Флейшиц (Расчетньїе й кредитнне правоотношения.-Госюриздат, 1956. - С. 226).

Полонений 9. Г., Плинер В. А. О правовом регулировании расчетннх й кредитних отношений// Советское государство й право. — 1962. — № 6. — С. 75.

Позика

347

(із знеособленням) є штучною. ЦК УРСР передбачав таке зберігання лише для речей, визначених родовими ознаками, а не для грошей. Гроші ж внаслідок їх властивості замінності завжди надходять у власність кредитної установи. Якщо б власниками грошових знаків залишались вкладники, то на них би лежав і ризик випадкової загибелі грошових знаків, що не відповідало б інтересам вкладників. Саме з цих міркувань неприйнятною є конструкція зберігання за вкладником права власності на грошові знаки, які передаються у вигляді вкладу. Необхідно розрізняти власність в економічному значенні і право власності у юридичному значенні. Тому правильно вважає переважна частина юристів, що вкладник з моменту внесення грошової суми до банківської установи втрачає на них право власності, але набуває відповідне право вимоги на повернення такої суми. У даному договорі містяться елементи, не характерні ні позиці, ні зберіганню. Так, вкладник має право давати доручення кредитній установі з провадження платежів і прийняття належних вкладникові сум, що підтверджує правильність визнання цього договору самостійним1.

За аналогічними підставами договір, за яким кредиторові вручається певна сума на забезпечення платежу, не є договором позики.

Саме замінність і споживність предмета договору позики і обумовлює можливість позичальника повернути не ті самі грошові знаки, не ті самі родові речі, а таку ж суму грошей чи таку саму кількість речей того самого роду і якості. При цьому навіть випадкова загибель речей не припиняє зобов'язання — депиз поп регіі (рід не гине). Тобто дані зобов'язання є завжди можливими для виконання. Позичальник одержує речі у власність і тому несе ризик випадкової загибелі і погіршення їх. Наприклад, отримавши в позику гроші чи інші замінні речі, позичальник втрачає їх внаслідок крадіжки, пожежі тощо; незважаючи на це, його зобов'язання за договором позики зберігають силу, хоч би втрата відбулася без всякої вини позичальника.

Якби закон вимагав від позичальника повернення тих самих речей, які він отримав, господарський зміст договору був би втрачений: щоб виконати таке зобов'язання довелося б відмовитись від будь-якого корисування отриманими речами, інакше вони були б знищені (наприклад, зерно, мінеральні добрива тощо) або потонули б у морі цивільного обігу (гроші). Зрозуміло, що якби позичальнику позичені речі виявились непотрібними чи з іншої причини він може повернути ті самі речі, які були отримані, він має право (але не зобов'язаний) повернути саме їх.

Тобто, не дані грошові знаки, не дані індивідуально-визначені речі є предметом договору, точніше предметом зобов'язальних правовідносин, що виникають з договору позики. Які саме грошові знаки будуть повернені, які саме індивідуальні речі виявляться носіями відповідних родових ознак у момент виконання — не має значення.

В літературі іноді виділяють договір позики, предметом якого є не гроші, а інші речі (визначені родовими ознаками), в окремий вид договору, який називається позикоподібною позичкою. Однак правильно зверталася автором

Советское гражданское право / Под ред. Е. А. Рясенцева. — М.: Юрид. лит., 1965. — Т. 2. — С.271.

348