§ 5. Адміністративна відповідальність за правопорушення в будівництві і житлово-комунальному господарстві

Адміністративна відповідальність у галузі будівництва настає за: недодержання будівельних норм, державних стандартів (ст. 96 КУпАП); порушення законодавства під час планування і забудови територій (ст. 96^і КУпАП); самовільне будівництво будинків або спо­руд (ст. 97 КУпАП).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються ін­спекціями державного архітектурно-будівельного контролю та адміні­стративними комісіями.

Суб’єктами адміністративної відповідальності за правопорушення у галузі будівництва можуть бути як громадяни, так і посадові особи. Крім них, згідно із Законом України від 14 жовтня 1994 р. «Про відпо­відальність підприємств, їх об’єднань, установ і організацій за право­порушення у сфері містобудування»² відповідальність у цій галузі несуть також юридичні особи. Справи про правопорушення у галузі будівництва та у сфері міс­тобудування розглядають інспекції державного архітектурно-бу­дівельного контролю та адміністративні комісії.

У галузі житлово-комунального господарства адміністративна від­повідальність згідно з КУпАП настає за порушення порядку взяття на облік та строків заселення жилих будинків і жилих приміщень (ст. 149); порушення правил користування жилими будинками і жилими при­міщеннями (ст. 150); самоправне зайняття жилого приміщення (ст. 151). Адміністративними правопорушеннями визнаються також порушен­ня правил благоустрою територій міст та інших населених пунктів (ст. 152); знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об’єктів озеленення населених пунктів (ст. 153); порушення правил тримання собак і котів (ст. 154).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються адмі­ністративними комісіями, виконавчими комітетами селищних, сіль­ських рад та органами Міністерства охорони навколишнього природ­ного середовища України.

Запитання до самоконтролю

1. Які державні органи становлять систему органів управління будівництвом і житлово-комунальним господарством?

2. Які дві складові частини економіки країни охоплює управ­ління будівництвом і житлово-комунальним господар­ством?

3. Які форми і методи управління застосовують у своїй діяль­ності органи управління будівництвом і житлово-ко­мунальним господарством?

4. Які нормативні акти закріплюють правові засади управлін­ня будівництвом і житлово-комунальним господарством?

5. Які державні органи здійснюють контроль у будівництві?

Глава 26 Управління комунікаціями

§ 1. Організаційно-правові засади управління комунікаціями

Комунікації посідають одне з визначальних місць у народному господарстві України. Це зумовлено не тільки їх значенням для задо­волення внутрішніх потреб країни, а й тією роллю, яку вони відіграють у міжнародних інтеграційних процесах та забезпеченні функціонуван­ня державного апарату. На чільне місце комунікацій у здійсненні управ­ління державою точно вказав В. Ленін, який, плануючи повстання в Петрограді, визначив основними завданнями революціонерів захоп­лення пошти, телефону, телеграфу, мостів та залізничних вокзалів, тобто всіх більш-менш важливих комунікаційних систем того часу. Дійсно, збої в роботі комунікацій значно болючіше відображуються на суспільстві та державі, ніж аналогічні проблеми у промисловості, юстиції чи освіті. Тому налагодження ефективного управління тран­спортом та зв’язком є одним з ключових завдань Української держави, оскільки саме вони забезпечують можливість здійснення управлінсько­го впливу на інші сфери.

Комунікація — термін латинського походження, який спершу озна­чав «робити спільним, пов’язувати, спілкуватись». В українській мові цей термін використовується у двох значеннях: як шляхи сполучен­ня, зв’язки одного місця з іншим та як спілкування, встановлення взаємозв’язків, передання інформації. Відповідно, говорячи про дер­жавне управління у сфері комунікацій, слід виділити принаймні дві самостійні системи, а саме: єдину транспортну систему України та систему зв’язку.

Система зв’язку в Україні є досить складною і перебуває в постій­ному динамічному розвитку. Нині її основними елементами є поштовий зв’язок, спеціальний зв’язок та телекомунікації, однак цей перелік не вичерпний. Внутрішня будова системи зв’язку та роль її окремих скла­дових постійно змінюються перш за все завдяки розвитку наукоємних технологій. Так, упродовж останнього десятиріччя неухильно зростає

роль зв’язку через мережу Інтернет. Єдиний закон, який би визначав організаційно-правові засади зв’язку, в Україні відсутній, натомість діє низка законів, присвячених окремим видам зв’язку.

Єдину транспортну систему України складають залізничний, авто­мобільний, морський, річковий, цивільний повітряний та трубопровід­ний транспорт, електротранспорт, а також шляхи сполучення загально­го користування (шляхове господарство). Загальні питання функціону­вання системи транспорту та управління нею регулюються положення­ми Закону України «Про транспорт»¹. Крім того, діяльність кожного з видів транспорту регулюється комплексом нормативних актів, цен­тральне місце серед яких посідає, як правило, спеціалізований закон.

Хоча трубопровідний транспорт традиційно розглядається як еле­мент єдиної транспортної системи, однак, на нашу думку, зараз можна говорити про формування у сфері комунікацій третьої самостійної сис­теми — системи ресурсопостачання, яка об’єднує в собі трубопровідний транспорт та мережу постачання електроенергії (електромережу).

Ухвалення державної політики та законодавче забезпечення дер­жавного управління у сфері транспорту та зв’язку здійснює Верховна Рада України.

Кабінет Міністрів України відповідно до своїх повноважень спря­мовує і координує діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та забезпечує проведення державної політики у сфе­рі транспорту і зв’язку; забезпечує загальне регулювання діяльності у сфері надання послуг транспорту та зв’язку; приймає державні про­грами розвитку цієї сфери.

Основне навантаження щодо державного управління комунікація­ми покладено на спеціально уповноважені органи виконавчої вла­ди, передусім на Міністерство транспорту та зв’язку України. Окремі повноваження надано місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування.