Глава 34 Управління культурою

§ 1. Організаційно-правові засади управління культурою

Культура як самостійна галузь соціально-культурного будівництва включає широке коло державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій, закладів культури. До цієї галузі належать: теа­тральне, музичне, хореографічне, образотворче, декоративно- прикладне, естрадне і циркове мистецтво; концертні організації, музеї, бібліотеки, будинки культури та ін.; кінематографія; телебачення і ра­діомовлення; видавнича справа, поліграфія і торгівля книгами.

Управління культурою полягає в організації створення, розповсюджен­ня і популяризації творів літератури та мистецтва; забезпеченні поширен­ня інформації і пропаганди досягнень культури; збереженні і використан­ні культурних цінностей; охороні творів мистецтва і пам’ятників культури, підвищенні культурного рівня населення України; керівництві підпри­ємствами, організаціями, установами і закладами культури.

Діяльність у сфері культури здійснюється на професійній чи ама­торський основі у порядку, визначеному Основами законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р.¹, законодавством України про підприємницьку діяльність, некомерційні організації та об’єднання, а також законодавством, що регулює конкретні види діяльності у сфе­рі культури.

Основи законодавства України про культуру визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Укра­їні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на: реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ

до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Пріоритетні напрямки розвитку культури визначаються цільовими загальнодержавними програмами, які затверджуються Верховною Радою України (ст. 85 Конституції України). Держава створює умови для роз­витку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища; естетичного виховання дітей та юнацтва; проведення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села; матеріального та фінансового забез­печення закладів, підприємств, установ, організацій культури.

§ 2. Органи управління культурою

Політику держави у сфері культури, правові, економічні та соці­альні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.

Органи виконавчої влади забезпечують реалізацію політики у сфері культури; здійснюють за участю громадських об’єднань розроблення державних програм розвитку культури та їх фінансування; створюють умови для відродження і розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України, та ін.

Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен з яких реалізує свою компетенцію на окремих ділянках культурного будівництва: безпосередньо культура, телебачення і радіомовлення, кінематографія, друкарська справа та ін.

Систему державних органів управління культурою складають: Міністерство культури і туризму України, Міністерство АРК, управ­ління культури і туризму обласної, Севастопольської міської, Головне управління культури, Головне управління охорони культурної спадщи­ни, управління туризму і курортів Київської міської державної адміні­страції; відділ культури і туризму районної, районної у м. Севастополі, відділ культури, туризму та охорони культурної спадщини районної у м. Києві державної адміністрації¹, підвідомчі їм театри, концертні організації, художні колективи, цирки, бібліотеки, музеї, клуби та інші театрально-видовищні підприємства і заклади культури, спеціальні навчальні заклади культури і мистецтва, музичні та художні школи.

Міністерство культури і туризму України (МКТ України) є цен­тральним органом виконавчої влади, діє на основі Положення про нього, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від

8. листопада 2006 р.¹ Діяльність МКТ спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Основними завданнями МКТ України є: участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері культури, туризму, діяльності курортів, а також державної мовної політики; участь у фор­муванні та реалізації державної політики у сфері захисту суспільної моралі; координація здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, що належать до його компетенції; сприяння створенню умов для задоволення національно-культурних потреб громадян України та українців, які проживають за межами України, збереженню і популяризації культурних надбань Українського народу, здійснення міжнародного співробітництва з питань, що належать до компетенції Міністерства.

Відповідно до покладених на МКТ України завдань воно розробляє та вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо формуван­ня державної політики у сфері культури, туризму, діяльності курортів, а також державної мовної політики та захисту суспільної моралі; бере участь у підготовці проектів міжнародних договорів України; здійснює повноваження центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та спеціально уповноваженого державного ор­гану контролю за вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей; розробляє і здійснює заходи щодо створення умов для від­родження та розвитку культури української нації, культурної самобут­ності корінних народів і національних меншин України, всіх видів мистецтва, самодіяльної творчості, осередків традиційної народної творчості, художніх промислів та ремесел; сприяє діяльності творчих спілок, молодіжних, дитячих та інших громадських організацій, що функціонують у сфері культури, мистецтва, кінематографії, туризму, діяльності курортів, та ін.

МКТ України в межах своїх повноважень та на виконання законо­давства України видає накази, у разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, спільні акти. Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції МКТ України, обговорення найважливіших напрямків його діяльності у Міністерстві утворюється колегія, рішення якої приво­дяться в життя наказом Міністра культури і туризму України. Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій у МКТ можуть утво­рюватися наукові ради, інші консультативні та дорадчі органи. їх склад та положення про них затверджує Міністр.

Державну політику щодо телебачення і радіомовлення, законодав­чі основи її реалізації, гарантії соціального і правового захисту пра­цівників цієї сфери визначають Верховна Рада і Президент України. Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо телебачення і радіомовлення, координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у цій сфері.

Уповноваженим органом управління державним телебаченням і радіомовленням України є утворений відповідно до постанови Кабі­нету Міністрів України від 11 липня 2007 р .Державний комітет теле­бачення та радіомовлення Україниякий здійснює керівництво дер­жавним телебаченням і радіомовленням, несе відповідальність за його розвиток, координує діяльність підприємств, установ і організацій, що входять до сфери його управління.

Основними завданнями Державного комітету у сфері телебачення і радіомовлення є: участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах, державної політики у сфері захисту суспільної моралі; міжгалузева координація та функціональне регулювання з питань діяльності інформаційної та видавничої сфер; здійснення управління в інформаційній та видавни­чій сферах; сприяння реалізації конституційного права на свободу слова, забезпечення розвитку інформаційної сфери, розширення на­ціонального інформаційного простору.

Законом України від 23 вересня 1997 р. «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання в Україні засобами масової інформації» створено Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення¹, яка є конститу­ційним, постійно діючим колегіальним органом, мета діяльності ко­трого — нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомов- лення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами. Національна рада не може делегувати свої повнова­ження третім особам. Член Національної ради не може одноособово здійснювати функції, покладені на Національну раду. Національна рада складається з восьми осіб. З них чотири члени Національної ради при­значаються Верховною Радою України і чотири члени Національної ради — Президентом України. Національна рада є повноважною при призначенні не менше шести її членів. Голова Національної ради оби­рається Національною радою з числа членів Національної ради таєм­ним голосуванням. Кандидатури на посаду голови Національної ради висуваються за поданням не менше трьох членів Національної ради. Обраним на посаду голови Національної ради вважається кандидат, за якого проголосувало не менше п’яти членів Національної ради.

Повноваженнями Національної ради щодо організації та перспек­тив розвитку телерадіомовлення є: участь у розробці і реалізації дер­жавної політики у сфері телерадіомовлення; розроблення і затверджен­ня Плану розвитку національного телерадіоінформаційного простору; аналіз стану телерадіомовлення в Україні; прийняття рішень про ство­рення та розвиток каналів мовлення, мереж мовлення, телемереж, які передбачають використання радіочастотного ресурсу; визначення по­рядку технічної розробки багатоканальних телемереж, які передбача­ють використання радіочастотного ресурсу, та порядку проведення конкурсів на технічне розроблення, обслуговування та експлуатацію таких телемереж; замовлення розроблення висновків щодо електро­магнітної сумісності радіоелектронних засобів мовлення; сприяння включенню телерадіоорганізацій України до світового інформаційно­го простору і здійсненню їх діяльності відповідно до міжнародних стандартів; узагальнення практики застосування законодавства у сфе­рі телерадіомовлення, участь у розробці пропозицій щодо вдоскона­лення законодавства у цій сфері; здійснення співробітництва з питань телебачення і радіомовлення з міжнародними організаціями, з органа­ми державної влади та неурядовими організаціями інших країн; визна­чення порядку документування, формування, обліку та зберігання телерадіоорганізаціями копій (записів) програм і передач, що виходять в ефір, формування тимчасового архіву та архівного фонду телерадіо­організацій відповідно до законодавства України; створення та утри­мання державного архіву телебачення і радіомовлення України у по­рядку, встановленому законом.

Закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»² відповідно до Конституції України визначає порядок всебічного і об’єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інфор­мації і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування, є складовою частиною законодавства України про інформацію.

Національна рада дає телерадіоорганізаціям ліцензії на мовлення, багатоканальну телемережу (ефірну або кабельну), ретрансляцію, та ефірний час. Ліцензування та реєстрація у сфері надання телекомуні­каційних послуг здійснюється Національною комісією з питань регу­лювання зв’язку згідно із Законом України від 18 листопада 2003 р. «Про телекомунікації»³. Ліцензування телерадіомовлення здійснює На­ціональна рада згідно із Законом України «Про Національну раду Укра­їни з питань телебачення і радіомовлення». Ліцензія є єдиним і до­статнім документом дозвільного характеру, що надає право ліцензіату вести телерадіомовлення. Порядок ліцензування телерадіомовлення визначається Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

Національна рада здійснює наглядові та регуляторні функції. Це функції з нагляду за додержанням: телерадіоорганізаціями та провай­дерами програмної послуги вимог законодавства у галузі телерадіо­мовлення; ліцензійних умов та умов ліцензій; визначеного законодав­ством порядку мовлення під час проведення виборчих кампаній та референдумів; стандартів та норм технічної якості телерадіопрограм; телерадіоорганізаціями законодавства України у сфері кінематографії; телерадіоорганізаціями вимог законодавства України щодо частки віт­чизняного продукту у їх програмах (передачах) та щодо вживання мов при здійсненні телерадіомовлення; телерадіоорганізаціями законодав­ства у сфері захисту суспільної моралі; телерадіоорганізаціями вимог законодавства щодо частки іноземних інвестицій у їх статутному фон­ді; застосування в межах своїх повноважень санкцій відповідно до закону; офіційний моніторинг телерадіопрограм; ліцензіатами вимог законодавства України щодо реклами та спонсорства у сфері телерадіо- мовлення; ліцензування телерадіомовлення. До регуляторних функцій належать: ліцензування провайдерів програмної послуги; участь у роз­робленні та погодження проекту Національної таблиці розподілу смуг радіочастот України і Плану використання радіочастотного ресурсу України у частині смуг радіочастот, виділених для потреб телерадіо­мовлення; розроблення умов використання та визначення користувачів радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб телерадіомовлення; забезпечення і сприяння конкуренції у діяльності телерадіоорганізацій усіх форм власності відповідно до вимог законодавства, створення умов щодо недопущення усунення, обмеження чи спотворення конку­ренції у телерадіоінформаційному просторі; ведення Державного ре­єстру телерадіоорганізацій України.

З метою координації діяльності місцевих телеорганізацій та забез­печення виконання законодавства України в галузі телебачення і ра­діомовлення, нормативних актів Національної ради в АРК, областях України, містах Києві та Севастополі створюються представництва Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Діяльність представництва здійснюється на підставі Положення про нього, яке приймається Національною радою.

Законом України від 18 липня 1997 р. «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України»¹ з метою всебічного задоволен­ня потреб суспільства в оперативній інформації, забезпечення плюра­лістичного характеру мовлення, зважаючи на національні традиції, створена система Суспільного телерадіомовлення України.

Суспільне телерадіомовлення України — це телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об’єктом права власності Україн­ського народу. Воно діє згідно з Програмною концепцією, затвердже­ною постановою Верховної Ради України від 21 листопада 1997 р. «Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України»², та Статутом, який затверджує Верховна Рада.

Невід’ємною складовою частиною системи Суспільного телерадіо­мовлення України є телерадіоорганізація «Громадське Українське радіо і телебачення» (ГУРТ), яка діє на підставі Положення про неї. Її осно­вними завданнями є: реалізація Програмної концепції Суспільного телерадіомовлення України; забезпечення вільного доступу до кращих зразків національного культурного та мистецького здобутку, а також забезпечення на конкурсних засадах трансляції передач місцевих, у тому числі регіональних, телерадіоорганізацій незалежно від форм власності.

Важливе значення у сфері управління культурою має інформація. Законом України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію»³ встановлено загальні правові основи одержання, використання, поширення та збе­рігання інформації, закріплено право на інформацію, її систему, дже­рела, визначено статус учасників інформаційних відносин, урегульо­вано доступ до інформації та забезпечення її охорони і захист особи та суспільства від неправдивої інформації.

Масова інформація — це публічно поширювана друкована та аудіо­візуальна інформація. Друкованими засобами масової інформації є пе­ріодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні врегульовано Законом України від 16 листопада

1992. р. «Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні»⁴, їх діяльність регулюється також законами України від 3 липня 1996 р. «Про рекламу»⁵ (в редакції Закону від 11 липня 2003 р.), від 23 грудня

1993. р. «Про авторське право і суміжні права»⁶ (в редакції Закону від 11 липня 2001 р.), від 23 березня 2000 р. «Про розповсюдження при­мірників аудіовізуальних творів та фонограм»⁷ (у редакції Закону від 10 липня 2003 р.), постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовт­ня 2000 р. «Про затвердження положень з питань розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм»⁸ та іншими законо­давчими актами. Всі друковані засоби масової інформації, що вида­ються на території України, підлягають державній реєстрації в органах виконавчої влади.

Загальні засади видавничої справи в Україні врегульовано Законом України від 5 липня 1997 р. «Про видавничу справу»⁹, який закріплює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсю­дження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонуван­ня суб’єктів видавничої справи.

Державна політика у видавничій справі визначається Верховною Радою України і ґрунтується на принципах дотримання свободи у ви­давничій справі, протидії її монополізації, зміцнення матеріально- технічних, організаційних, правових і наукових засад видавничої спра­ви, гарантії соціального і правового захисту її працівників. Вона спря­мовується на підтримку розвитку національного книговидання, напов­нення україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпе­чення потреб навчальних і наукових закладів, Збройних Сил України та інших військових формувань, правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій необхідними виданнями державною мовою.

Державна політика підтримки культур національних меншин у ви­давничій справі здійснюється через відповідні органи виконавчої влади із залученням національно-культурних товариств.

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у ви­давничій справі, спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади у цій сфері.

Державна політика у видавничій справі може конкретизуватися і коригуватися в законах України на основі вивчення ринку видавничої, продукції, аналізу потреб, попиту і пропозицій з урахуванням держав­ної статистики друку. Держава надає пріоритети щодо випуску сус­пільно необхідних видань з метою забезпечення функціонування ор­ганів законодавчої, виконавчої та судової влади, охорони здоров’я, науки, освіти, культури, соціального захисту населення за державними тематичними програмами і на засадах державного замовлення.

Відповідно до поставленої мети державна політика у видавничій справі здійснюється також шляхом податкового, митного, валютного та інших видів регулювання.

До суб’єктів видавничої справи належать видавці, виготовлювачі та розповсюджувачі видавничої продукції. Ними можуть бути: грома­дяни України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, юридичні особи України та інших держав. Суб’єкти видавничої справи, які є суб’єктами підприємницької діяльності, керуються Законом України «Про видавничу справу», Гос­подарським кодексом України та іншими законами України.

Громадські, наукові, релігійні та інші суб’єкти некомерційної ді­яльності, які беруть участь у видавничій справі, керуються законами

України «Про об’єднання громадян», «Про свободу совісті та релігій­ні організації» та іншими нормативно-правовими актами.

Відносини між суб’єктами видавничої справи регулюються окре­мими угодами, укладеними згідно із законодавством. З метою їх об­ліку ведеться Державний реєстр України видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, положення про який затвер­джується Кабінетом Міністрів України.

У сфері видавничої справи та інформаційної діяльності певна роль належить державній науковій установі — Книжковій палаті України, повноваження якої закріплено в ст. 27 Закону України «Про видавничу справу».

З метою підвищення ефективності державного управління в сис­темі видавничої підготовки, поліграфічного виконання і розповсюджен­ня друкованої продукції відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 1998 р.¹ утворено Державну акціонерну компа­нію «Українське видавничо-поліграфічне об’єднання», яка є відкритим акціонерним товариством і діє на підставі Статуту, затвердженого по­становою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 1998 р.²

Правові основи діяльності в галузі кінематографії та регулювання суспільних відносин, пов’язаних з виробництвом, розповсюдженням, зберіганням і демонтуванням фільмів, урегульовані Законом України від 13 січня 1998 р. «Про кінематографію»³.

Державну політику в галузі кінематографії проводить МКТ Укра­їни, яке здійснює управління кіновиробництвом і кінопрокатом⁴ та проводить державну реєстрацію фільмів. Постановою Кабінету Міні­стрів України від 7 березня 2006 р. утворено Державну службу кіне­матографії⁵, яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі МКТ і йому підпорядковується. Її основними завданнями є: сприяння відродженню національної кінематографії, посилення її впливу на формування духовних цінностей Українського народу, ство­рення належних правових і економічних умов для розвитку національ­ного кіномистецтва та конкурентоспроможної на міжнародному ринку кіноіндустрії; участь у межах своєї компетенції у реалізації державної політики в галузі кінематографії; координація роботи місцевих органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики у галузі кіне­матографії.

Місцевими органами управління кінематографією є органи, визна­чені Радою міністрів АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за погодженням з центральним органом виконавчої влади у галузі кінематографії. Ці органи реалізують державну політику в галузі кінематографії.

Державне управління в галузі охорони і використання пам’яток історії та культури здійснюється Кабінетом Міністрів України, цен­тральними органами виконавчої влади та органами місцевого само­врядування. Спеціально уповноваженими державними органами у цій галузі є МКТ України, Міністерство регіонального розвитку та будів­ництва України, Державний комітет архівів України та їх органи на місцях, а також інші державні органи, до компетенції яких законодав­ством віднесено здійснення цих функцій. Компетенція цих органів визначається положеннями про них.

Закон України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини»⁶ регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збережен­ня, використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Об’єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою.

Державне управління у сфері охорони культурної спадщини по­кладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини, до яких належать: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини; орган охорони культурної спадщини Ради міністрів АРК; органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій; органи охорони культурної спад­щини місцевого самоврядування.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. за­тверджено Положення про державний реєстр національного культур­ного надбання¹. До реєстру заносяться пам’ятки історії, археології, мистецтва, документальні пам’ятки та інші об’єкти, які становлять виняткову цінність з огляду історії, культури, етнології або науки.

Законом України від 21 вересня 1999 р. «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей»² врегульовано відносини, пов’язані з вивезенням, ввезенням та поверненням культурних цінностей. Цей Закон також спрямовано на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва України у сфері культури. Однак його дія не поширюється на сучасні сувенірні вироби, предмети культурного призначення серійного та масового виробництва.