§ 3. Система органів управління інформаційними ресурсами

Управління інформаційними ресурсами здійснюють органи дер­жавної влади загальної компетенції (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Уряд АРК, місцеві державні ад­міністрації, а також органи місцевого самоврядування) та органи дер­жавної влади спеціальної компетенції (Міністерство транспорту та зв’язку України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Державний комітет статистики України, Державний інфор­маційний геологічний фонд Держкомгеології України та ін.).

Як орган державної влади загальної компетенції Верховна Рада України, по-перше, визначає засади державної інформаційної політи­ки як сукупності основних напрямків і способів діяльності держави з одержання, використання, поширення, зберігання інформації. Голов­ними її напрямками є: забезпечення доступу громадян до інформації; створення національних систем і мереж інформації; зміцнення ма­теріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного викорис­тання інформації; сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету Укра­їни (ст. 6 Закону України «Про інформацію»). Для сприяння у виро­бленні політики у сфері інформатизації постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1998 р. створено Консультативну раду з питань інформатизації, до складу якої входять учені в галузі інформатики, представники підприємств, що працюють у сфері інформаційних по­слуг, народні депутати України, представники органів виконавчої влади. Рішення, які приймає Консультативна рада, є обов’язковими для розгляду комітетами Верховної Ради України.

По-друге, Верховна Рада України визначає окремі галузі, види, форми та засоби інформації, встановлює режими доступу до інформа­ції та відповідальність за порушення законодавства в цій сфері, а також здійснює контроль за додержанням встановленого режиму доступу до інформації і може вимагати від міністерств, інших органів виконавчої влади звіти про їх діяльність щодо забезпечення інформацією заінте­ресованих осіб (ст. 28 Закону України «Про інформацію»).

Президент України забезпечує інформаційну безпеку як складову національної безпеки держави і наділений значними владними повно­важеннями в цій сфері. Як голова Ради національної безпеки і оборони України Президент України своїми Указами вводить її рішення в дію. Так, Указом Президента України від 21 липня 1997 р. введено в дію рішення РНБО від 17 червня 1997 р. «Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин»³; Указом Президента України від 23 квітня 2008 р. — рішення РНБО від 21 березня 2008 р. «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інфор­маційної безпеки України»⁴.

Для здійснення своїх повноважень в інформаційній сфері Прези­дент України утворив Міжвідомчу комісію з питань інформаційної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України⁵. Основними завданнями цієї Комісії є аналіз стану і можливих загроз національній безпеці України в інформаційній сфері та узагальнення міжнародного досвіду щодо формування та реалізації інформаційної політики. Комі­сія також розробляє і вносить Президенту України та РНБО пропозиції щодо визначення національних інтересів України в інформаційній сфері, концептуальних підходів до формування державної інформацій­ної політики та забезпечення інформаційної безпеки держави, захисту національного інформаційного простору та входження України у світо­вий інформаційний простір; вдосконалення системи правового та на­укового забезпечення інформаційної безпеки України тощо.

З метою забезпечення узгодження діяльності органів державної влади, громадських організацій, засобів масової інформації, інших інститутів громадянського суспільства Указом Президента України від 6 червня 2006 р. утворено Національну комісію з утвердження свобо­ди слова та розвитку інформаційної галузі як консультативно-дорадчий орган при Президенті України. Основними завданнями цієї Комісії є підготовка пропозицій щодо виконання зобов’язань України, які ви­пливають з її членства в Раді Європи, ОБСЄ, інших міжнародних ор­ганізаціях, а також досягнення Україною відповідності політичній складовій Копенгагенських критеріїв 1993 р. щодо набуття членства в Європейському Союзі в частині забезпечення стабільності та ефек­тивності функціонування відповідних інститутів, які гарантують де­мократію, принципи свободи слова та розвиток засобів масової інфор­мації і виконання відповідних положень Плану дій «Україна — Євро­пейський Союз»; проведення моніторингу ефективності реалізації законів та інших нормативно-правових актів щодо свободи слова та розвитку інформаційної галузі, їх відповідності стандартам Ради Єв­ропи, ОБСЄ, інших міжнародних організацій, положенням Плану дій «Україна — Європейський Союз» та підготовка проектів відповідних законодавчих, інших нормативно-правових актів; підготовка довідко­вих матеріалів з цих питань, вжиття заходів щодо висвітлення цієї роботи в засобах масової інформації тощо.

Серед органів управління інформаційними ресурсами значне місце посідає Кабінет Міністрів України (Уряд), на який покладаються про­ведення державної політики у сфері інформатизації, сприяння станов­ленню єдиного інформаційного простору на території України (п. 2

ч. 1 ст. 20 Закону «Про Кабінет Міністрів України»). Ці повноваження Уряду конкретизуються у низці законів. Так, відповідно до статей 9,

10. Закону України «Про Національну програму інформатизації» Уряд щорічно разом з проектом Закону України про Державний бюджет України на наступний рік подає на розгляд Верховної Ради України доповідь про стан інформатизації в Україні; завдання Національної програми інформатизації на наступні три роки; програму завдань (ро­біт) з інформатизації на наступний бюджетний рік із визначенням джерел фінансування; затверджує Генерального державного замовни­ка та державних замовників окремих завдань (проектів) цієї програми. Статтею 10 Закону України «Про радіочастотний ресурс України» на Кабінет Міністрів України покладено: 1) затвердження Національної таблиці розподілу смуг радіочастот і План використання радіочастот­ного ресурсу України; 2) координацію діяльності центральних органів виконавчої влади щодо управління і користування радіочастотним ресурсом України; 3) встановлення розміру зборів за користування радіочастотним ресурсом України та розмірів плати за видання, пере­оформлення, продовження строку, видання дубліката ліцензій на ко­ристування радіочастотним ресурсом України. Урядом також розроб­ляється порядок використання коштів, передбачених у Державному бюджеті України на державні програми в інформаційній сфері (про­грами «Інформаційне та організаційне забезпечення участі України у міжнародних форумах, конференціях, виставках»¹, «Виконання за­ходів з питань європейської і євроатлантичної інтеграції в інформацій­ній сфері»², «Збирання, обробка та розповсюдження офіційної інфор­маційної продукції»³ тощо).

Кабінет Міністрів України утворює постійно діючі робочі органи — координаційні ради з метою узгодження діяльності органів виконавчої влади у сфері обігу інформаційних ресурсів. Так, постановою Кабіне­ту Міністрів України від 22 вересня 2004 р. утворено Координаційну раду з питань функціонування Єдиної державної інформаційної сис­теми у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансування тероризму⁴. На Коор­динаційну раду, до складу якої входять представники Мінфіну, Держ- фінмоніторингу, МВС, Мінекономіки та з питань євроінтеграції, Мін’юсту, СБУ, Держмитслужби, Державної податкової адміністрації та інших, покладається визначення концептуальних напрямків розвит­ку та функціонування Єдиної інформаційної системи; створення умов для максимального використання інформаційних ресурсів державних органів у цій системі; розв’язання організаційних та технічних завдань щодо її функціонування.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої вла­ди із забезпечення реалізації державної політики в інформаційній сфері є Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Дсржкомтелерадіо), діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України⁵. Основними завданнями Держкомтеле- радіо є, зокрема, здійснення управління в інформаційній сфері; спри­яння реалізації конституційного права на свободу слова, забезпечення розвитку інформаційної сфери, розширення національного інформа­ційного простору. На виконання зазначених завдань Держкомтелерадіо: готує пропозиції щодо формування державної політики в інформацій­ній сфері і визначення пріоритетних напрямів її розвитку; вживає за­ходів щодо інформаційного забезпечення підтримки інноваційних процесів у державі та розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет, розширення спектра засобів і вдоско­налення методів оприлюднення у мережі Інтернет об’єктивної соціально-політичної, економічної, освітньої, правової, науково- технічної та інших видів інформації про Україну; розробляє проекти розширення доступу до національних інформаційних ресурсів і вживає заходів для впровадження новітніх інформаційних технологій; вживає відповідних заходів щодо підвищення рівня інформаційного забезпе­чення громадян і впровадження європейських стандартів поінформо­ваності суспільства; надає методичну допомогу прес-службам, ін­формаційно-аналітичним підрозділам і підрозділам взаємодії із засо­бами масової інформації та зв’язків з громадськістю органів виконав­чої влади; готує пропозиції про вдосконалення системи управління інформаційною сферою, розробляє заходи щодо запобігання внутріш­ньому і зовнішньому інформаційному впливу, який загрожує націо­нальним інтересам держави; вживає заходів для розширення інформа­ційної сфери, підвищення її функціональних можливостей та ефектив­ності; спрямовує та контролює діяльність управлінь у справах преси та інформації обласних державних адміністрацій, Київської та Сева­стопольської міських державних адміністрацій; здійснює міжнародне співробітництво в інформаційній та видавничій сферах; ліцензує і ре­єструє спеціалізовані засоби масової інформації сексуального чи еро­тичного характеру, контролює наявністю ліцензій у суб’єктів господа­рювання, додержання ними ліцензійних умов; вживає заходів щодо забезпечення розвитку та функціонування української мови як держав­ної в інформаційній сфері; сприяє виданню та розповсюдженню за кордоном інформаційних вісників, бюлетенів, іншої друкованої, аудіо­візуальної та електронної продукції для забезпечення нею українців, що проживають за межами держави, тощо.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів ви­конавчої влади з питань реалізації державної політики в галузі теле­комунікацій та інформатизації є Міністерство транспорту та зв ’язку України (Мінтрансзв’язку)¹. Мінтрансзв’язок бере участь у формуван­ні та реалізації державної політики у сфері телекомунікацій та інфор­матизації, користування радіочастотним ресурсом України; формує Національну програму інформатизації та забезпечує її виконання, здійснює заходи щодо входження телекомунікацій та інформатизації до європейського і світового інформаційного простору. Відповідно до покладених на нього завдань Мінтрансзв’язок здійснює, зокрема, дер­жавне управління у сфері телекомунікацій та інформатизації, користу­вання радіочастотним ресурсом України; виконує функції генерально­го державного замовника Національної програми інформатизації; за­безпечує координацію діяльності органів виконавчої влади, пов’язаної із створенням та інтеграцією електронних інформаційних систем і ре­сурсів у Єдиний веб-портал органів виконавчої влади та наданням інформаційних та інших послуг через електронну інформаційну сис­тему «Електронний Уряд»; координує та контролює роботи, пов’язані із створенням, веденням і забезпеченням функціонування Національ­ного реєстру електронних інформаційних ресурсів, визначає організа­ційні та методичні засади ведення Національного реєстру та правила користування ним.

Безпосереднє управління державними інформаційними ресурсами здійснюють уповноважені державні органи та їх посадові особи, які створюють, накопичують, обробляють, використовують, розпоряджа­ються та зберігають інформацію шляхом утворення відповідних інфор­маційних систем — фондів, банків даних, реєстрів, кадастрів тощо. Держава як владник інформації визначає правила оброблення такої інформації та доступ до неї, а також встановлює інші умови щодо ін­формації (ст. 38 Закону України «Про інформацію»). Так, одним із основних видів інформації є статистична — офіційна документована державна інформація, що дає кількісну характеристику подій і явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України (ст. 19 Закону України «Про інформацію»).

Закон України «Про державну статистику» покладає на Державний комітет статистики України як центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом, його територільні та функціональні органи проведення державної статистичної діяльності. Для цього формується

основа для статистичних спостережень — Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України — автоматизована система збиран­ня, накопичення та опрацювання даних про всіх юридичних осіб, їх філії, відділення, представництва та інші відособлені структурні під­розділи, що знаходяться на території України, а також про юридичних осіб, що перебувають за межами України і створені за участю юридич­них осіб України. Для виконання покладених на органи державної статистики завдань Закон України «Про державну статистику» надає їм, зокрема, такі основні права: приймати рішення з питань статисти­ки, обліку і звітності, які є обов’язковими до виконання всіма суб’єктами, на яких поширюється дія цього Закону; одержувати безкоштовно, в по­рядку і визначені строки, від усіх респондентів та фізичних осіб, які підлягають статистичним спостереженням, і використовувати первин­ні та статистичні дані, дані бухгалтерського обліку, іншу необхідну для проведення статистичних спостережень інформацію; застосовувати під час проведення державних статистичних спостережень щодо фі­зичних осіб, які підлягають цим спостереженням, метод безпосеред­нього відвідування працівниками органів державної статистики їх житлових і господарських приміщень та будівель, земельних ділянок тощо; вивчати стан первинного обліку і статистичної звітності, пере­віряти достовірність первинних та статистичних даних, поданих рес­пондентами, із застосовуванням методу безпосереднього відвідування виробничих, службових та інших приміщень, ділянок тощо юридичних осіб, їх філій, відділень, представництв та інших відособлених струк­турних підрозділів, а також громадян — суб’єктів підприємницької діяльності; вимагати від респондентів внесення виправлень до статис­тичної звітності, інших статистичних формулярів у разі виявлення приписок та інших перекручень первинних та статистичних даних; подавати правоохоронним органам пропозиції щодо притягнення вин­них у порушенні вимог цього Закону посадових осіб та громадян — суб’єктів підприємницької діяльності до відповідальності, передбаче­ної законами; розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати відповідно до законів штрафи; проводити статистичні спостереження та надавати послуги на платній основі; надавати за­питувачам статистичну інформацію; коментувати невірне використан­ня або тлумачення статистичної інформації.

Серед основних обов’язків органів державної статистики — орга­нізація і проведення статистичних спостережень за соціально-еко­номічними і демографічними процесами, екологічною ситуацією в Україні та її регіонах; соціально-демографічним та економічним становищем населення, його підприємницької діяльності тощо; надан­ня органам державної влади та органам місцевого самоврядування статистичної інформації в обсягах, за формами й у строки, визначені планом державних статистичних спостережень або окремими рішен- нями Кабінету Міністрів України; забезпечення гласності статистичної інформації; забезпечення рівного доступу осіб до статистичної інфор­мації; проведення досліджень та розробок у галузі статистики; затвер­дження статистичної методології та звітно-статистичної документації статистичних спостережень, а також типових форм первинної обліко­вої документації, необхідної для їх проведення; забезпечення респон­дентів звітно-статистичною документацією та ведення Єдиного дер­жавного реєстру підприємств та організацій України; забезпечення вдосконалення технології опрацювання статистичної інформації, її збереження, накопичення, актуалізацію та дотримання її конфіденцій­ності тощо.

Управління екологічними інформаційними ресурсами здійснює Міністерство охорони навколишнього природного середовища (Мін­природи України) та його територіальні органи, на які покладається ведення державних кадастрів природних ресурсів (облік кількісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів), державний облік об’єктів, що шкідливо впливають на стан навколишнього природного середовища; забезпечення формування та функціонування географіч­них, екологічних, геологічних та інших інформаційних систем, а також ведення державних кадастрів рослинного і тваринного світу, участь у веденні державного водного кадастру; ведення Червоної книги Укра­їни та Зеленої книги України; формування Державного фонду родовищ корисних копалин України та Державного фонду надр; забезпечення проведення державної реєстрації та ведення обліку робіт з геологічно­го вивчення надр, топографо-геодезичних та картографічних робіт; ведення державного обліку та здійснення моніторингу підземних вод; визначення змісту та обсягу інформації, яка підлягає обов’язковому переданню до Державного інформаційного геологічного фонду Укра­їни, Державного картографо-геодезичного фонду України, порядок обліку і користування такою інформацією та розпоряджається нею; участь у виконанні робіт з розвитку національної системи сейсмічних спостережень та підвищення рівня безпеки проживання населення

у сейсмонебезпечних регіонах України, а також у створенні банків і баз геопросторових даних; забезпечення створення та ведення Державно­го реєстру географічних назв; здійснення екологічного інформаційно­го забезпечення та ін.¹

З метою реалізації державної політики у сфері топографо-гео­дезичної, картографічної та кадастрової діяльності, створення націо­нальної геодезичної системи відліку, пов’язаної з європейськими та світовими системами координат, і національної інфраструктури гео­просторових даних, встановлення, унормування, обліку, реєстрації, використання та збереження географічних назв у складі Мінприроди створено Державну службу геодезії, картографії та кадастру (Укргеодезкартографія)². Укргеодезкартографія, зокрема, веде держав­ний облік топографо-геодезичних і картографічних робіт, забезпечує зберігання матеріалів, одержаних за результатами їх виконання, формує і забезпечує ведення Державного картографогеодезичного фонду, ре­гіональних картографо-геодсзичних фондів, бази цифрових і електрон­них карт, геопросторових даних; бере участь у видавничій діяльності у сфері геодезії, картографії та кадастру.

На Мінохоронприроди також покладається екологічне інформацій­не забезпечення державних органів, органів місцевого самоврядуван­ня, підприємств, установ та організацій, а також громадян. Воно є дер­жателем екологічних кадастрів та фондів, моніторингових досліджень у цій сфері. Таке забезпечення здійснюється шляхом: а) підготовки і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, а після її розгляду — опублікування окремим виданням та розміщення в мережі Інтернет; б) щорічного інформування Радою міністрів АРК, обласними державними адміністраціями, Київською та Севастополь­ською міськими державними адміністраціями відповідних рад та на­селення про стан навколишнього природного середовища (відповідних територій; в) систематичного інформування населення через ЗМІ про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколиш­нього природного середовища і характер впливу екологічних чинників на здоров’я лкщей; г) негайного інформування про надзвичайні еколо­гічні ситуації; г) передання інформації, одержаної в результаті прове­дення моніторингу довкілля, каналами інформаційних зв’язків органам, уповноваженим приймати рішення щодо одержаної інформації; д) за­безпечення вільного доступу до екологічної інформації, яка не стано­вить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архівах та ін­ших джерелах,