§ 6. Органи юстиції та адвокатура

Специфіка взаємовідносин органів юстиції та адвокатури визна­чається тим, що остання є громадською організацією, яка діє на засадах самоврядування, самостійно вирішуючи всі свої внутрішні питання. Тому основною рисою цих взаємовідносин є співробітництво.

Правове становище адвокатури, її завдання, права та обов’язки закріплено Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру»¹. Адвокатура є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадян­ства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокат­ських об’єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання кош­тів, права та обов’язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються Законом України «Про адвокатуру» та статутом відповідного об’єднання.

Разом з тим організуючий вплив на адвокатську діяльність справля­ють і органи юстиції. Відповідно до Положення про порядок реєстрації адвокатських об’єднань² Мін’юст України реєструє адвокатські колегії, фірми, контори та інші адвокатські об’єднання. Представники органів юстиції входять до складу кваліфікаційно-дисциплінарних комісій ад­вокатури і беруть участь у визначенні рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю, та у вирішенні питань про дисциплінарну відповідальність адвокатів. Комісії утворюються і діють згідно з Положенням, затвердженим Указом Президента України від 5 травня 1993 р.³ Представник Мін’юсту України входить до складу Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, яка утворюється при Кабіне­ті Міністрів України, і діє згідно з Положенням про неї⁴.

Мін’юст України забезпечує необхідне фінансування оплати праці адвокатів за рахунок держави у разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадян від оплати юри­дичної допомоги; узагальнює статистичну звітність про адвокатську діяльність; сприяє проведенню заходів щодо підвищення професійно­го рівня адвокатів.

Запитання до самоконтролю

1. Які державні органи становлять систему органів управління юстицією?

2. Які нормативні акти закріплюють повноваження органів управління юстицією?

3. Які напрямки розвитку української юстиції є на сьогодні пріоритетними?

4. Що виступає об’єктами державного управління у сфері юстиції?

5. Які форми і методи управління застосовують у своїй діяль­ності органи управління юстицією?

6. Які органи відповідно до законодавства реєструють акти громадянського стану?

Глава 43 Державне управління інформаційними ресурсами (інформаційною сферою)

§ 1. Поняття та складові інформаційних ресурсів у державному управлінні

Одним із головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на роз­виток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати й накопичувати інформацію про знання, мати до них вільний доступ, користуватися та обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людини повною мірою реалізувати власний потенціал, сприяти сус­пільному і особистому розвиткові та підвищувати якість життя⁵. Стрім­ке зростання в Україні значення інформаційних ресурсів в усіх сферах людської діяльності доводить значення вислову «Хто володіє інфор­мацією, той управляє світом», який є критерієм перевірки рівня про­фесіоналізму всіх суб’єктів державного управління.

Інформація⁶ — це відомості про об’єкти та явища навколишньої дійсності, їх параметри, властивості та стан, які знижують ступінь не­визначеності та неповноти знання про ці об’єкти та явища; дані, які використовуються для одержання нових знань та прийняття рішень. Такі відомості цілеспрямовано систематизуються, групуються та пред­ставляються у різноманітних моделях — інформаційних ресурсах, доступних для використання як у повсякденному житті, так і в про­фесійній діяльності. Під інформаційними ресурсами розуміють до­ступні для використання відомості в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави, які зберігаються на відповідних носіях інформації як документи, бази, банки даних і знань, реєстри, кадастри, архіви, бібліотеки, музейні фонди та інші відомості, що є власністю будь-якого суб’єкта інформаційних відносин, слугують задоволенню інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави, мають необхідні реквізити, що дозволяє ідентифікувати їх. Визначальним критерієм віднесення інформаційних ресурсів до державних є джере­ла їх походження та фінансування. Інформаційні ресурси обертаються у вигляді інформаційних потоків як національного, так і іноземного походження, що функціонують на території держави в її інформацій­ному просторі.

Базовий Закон України «Про інформацію» під інформацією розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст. І)¹, події та явища в галузі політики, економіки, куль­тури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах (ст. 8). До основних видів інформації належать ста­тистична, масова інформація, інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування; правова інформа­ція, інформація про особу, інформація довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна інформація. Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного здійснення ними таких видів інформаційної ді­яльності, як одержання, використання, поширення та зберігання відо­мостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Одержання інформації — це набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними осо­бами та державою; використання інформації— це задоволення їх ін­формаційних потреб; поширення інформації— це розповсюдження, обнародування, реалізація у встановленому законом порядку докумен­тованої або публічно оголошуваної інформації; зберігання інформа­ції— це забезпечення належного стану інформації та її носіїв. Порядок інформаційної діяльності визначається правовими нормами шляхом встановлення режиму доступу до інформації.

За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформа­цію та інформацію з обмеженим доступом. Доступ до відкритої інфор­мації забезпечується шляхом: систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках); поширення її засобами масової комунікації; безпосереднього її надання заінтересованим гро­мадянам, державним органам та юридичним особам.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну та таємну. Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розповсю­дженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. До такої інформації, зокрема, належать відомості про ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення: воно може бути викорис­тане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинуваль­ним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом; відомості про ім’я потерпілого від правопорушення, яке може бути обнародуване лише за його згодою (ст. 296 ЦК України)'; лікарська таємниця (ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я¹); банківська таємниця (ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»²) та ін.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомос­ті, що становлять державну або іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Відне­сення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюються відповід­но до Закону України «Про державну таємницю»³.

Учасниками інформаційних відносин є громадяни, юридичні особи або держава, які набувають передбачених законом прав і обов’язків у процесі інформаційної діяльності (статті 42-44 Закону «Про інфор­мацію»). Об ’єктом інформаційних відносин є не будь-яка інформація, а лише відповідним чином оброблена, тобто зафіксована на матеріаль­ному носії — папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншо­му носії, який зберігає інформацію у вигляді документа. Такі докумен­ти упорядковуються та групуються у відповідні фонди, реєстри, регі­стри, кадастри та інші банки даних, які складають різноманітні націо­нальні інформаційні ресурси.

Так, складниками бібліотечних ресурсів є впорядковані фонди до­кументів на різних носіях інформації, довідково-пошуковий апарат, матеріально-технічні засоби опрацювання, зберігання і передання ін­формації (ст. 1 Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу»⁴); Національний архівний фонд є сукупністю архівних документів, що відображують історію духовного і матеріального життя українського народу та інших народів, мають культурну цінність і є надбанням української нації (ст. 1 Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи»⁵). З метою профілактики шкідливого впли­ву небезпечних чинників на здоров’я людини та навколишнє середови­ще в Україні запроваджене ведення відповідного Державного реєстру (ст. 9 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»). На підставі статей 36, 37 Закону України «Про курорти»¹ ведуться державні кадастри природних територій вітчизняних курортів та природно-лікувальних ресурсів — сукупність систематизованих відомостей про правовий статус, належність, режим, географічне положення, площу, запаси природних лікувальних ресур­сів, якісні характеристики цих територій, їх лікувальну, профілактичну, реабілітаційну, природоохоронну, наукову, рекреаційну та іншу цін­ність. Систематизація даних державного обліку вод здійснюється шляхом складання державного водного кадастру (ст. 28 Водного ко­дексу України²).

Державному обліку підлягають також джерела іонізуючого випро­мінювання. Така інформація формується у Державному регістрі дже­рел іонізуючого випромінювання — єдиній державній системі обліку і контролю джерел іонізуючого випромінювання (ДІВ). Цей регістр створюється з метою здійснення обов’язкової державної реєстрації ДІВ для забезпечення їх обліку і контролю за знаходженням та переміщен­ням ДІВ, проведенням аналізу їх кількісного і якісного складу, про­гнозування їх накопичення, обсягів обслуговування, потреби у вироб­ничих потужностях підприємств — виробників ДІВ та спеціалізованих підприємств по поводженню з радіоактивними відходами (ст. 18 За­кону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»³, постанова Кабінету Міністрів України від 4 серпня 1997 р.

«Про створення Державного регістру джерел іонізуючого випроміню­вання»⁴).

Держава зобов’язана постійно дбати про своєчасне створення, на­лежне функціонування і розвиток інформаційних систем, мереж, бан­ків і баз даних у всіх напрямках інформаційної діяльності і визначає порядок обігу та поводження із зазначеними інформаційними ресур­сами.