IX.5. Адміністративна відповідальність неповнолітніх

Громадяни несуть адміністративну відповідальність по досягненні ними 16-літнього віку до моменту здійснення адміністративного правопорушення. До осіб у віці від 16-ти до 18-ти років, що совершили адміністративні правопорушення, можуть бути, відповідно до КоАП України, застосовані наступні заходи впливу:

1. зобов'язання привселюдно або в іншій формі попросити прощення в потерпілого;

2. попередження;

3. догана або сувора догана;

4. передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, що заміняють їх, або під нагляд педагогічному або трудовому колективові з їхньої згоди, а також окремим громадянам на їхнє прохання.

Справи про адміністративні правопорушення, зроблених особами у віці від 16-ти до 18-ти років, розглядаються суддями районних (міських) судів.

В окремих випадках, зазначених у КоАП України, особи, що зробили адміністративні правопорушення у віці від 16-ти до 18-ти років підлягають адміністративної відповідальності на загальних підставах (наприклад, за дрібне розкрадання, дрібне хуліганство, порушення правил дорожнього руху і т.п.).

X

X.1. Загальна характеристика Кримінального кодексу і карного права України

Усе діюче карне законодавство України зосереджено в Кримінальному кодексі. Кримінальний кодекс - це систематизований законодавчий акт, що складається з Загальної й Особливої частин. Новий Кримінальний кодекс України прийнятий" Верховною Радою України 5 квітня 2001 року і набутив законної сили з 1 вересня 2001 року. Робота над проектом цього кодексу продовжувалася більш восьми років, і він є результатом колективної праці вчених, практичних працівників, комітетів Верховної Ради України і, безпосередньо, депутатів Верховної Ради України.

У Загальній частині зосереджені норми загального порядку, застосовувані до всіх злочинів. У них розкриваються задачі карного права, регулюються питання чинності карного закону в часі й у просторі, визначені підстави кримінальної відповідальності, дане поняття злочину, закріплені інші стосовні до злочину базові інститути (необхідна оборона, крайня необхідність, затримка злочинця, стадії і співучасть у злочині, добровільне відмовлення від здійснення злочину), визначені мети і види покарань, утримуються норми, що регулюють порядок призначення покарання і звільнення від покарання і кримінальної відповідальності. В Особливій частині передбачені норми, що установлюють відповідальність за конкретні злочини, злочини проти держави, особистості, державної, колективної й індивідуальної власності, господарський, посадові, військові й іншого злочину.

Особлива частина містить 11 глав, такі як: злочину проти держави; злочину проти державної і колективної власності; злочину проти життя, здоров'я, волі і достоїнства особистості; злочину проти політичних і трудових прав громадян; злочину проти індивідуальної власності громадян; господарські злочини; посадові злочини; злочину проти правосуддя; злочину проти порядку керування; злочину проти суспільної безпеки, суспільного порядку і народного здоров'я; військові злочини. Загальна й Особлива частини логічно взаємозалежні, взаємозалежні і взаємодіючі системи.

Задачею Кримінального кодексу є охорона суспільного ладу України, її політичної й економічної систем, власності, особистості, прав і воль громадян і всього правопорядка від1 злочинних зазіхань. Для здійснення цієї задачі кримінальний кодекс визначає, які суспільно небезпечні діяння визнаються злочинними, і встановлює покарання, що підлягають застосуванню до осіб, що совершили злочину.

Карне право як галузь права - це система, сукупність юридичних норм, прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і якими покараннями підлягають особи, них що зробили.

Карне право як самостійна, окрема галузь права має ряд ознак:

1. являє собою систему (сукупність) юридичних норм (правил поведінки), встановлених у суспільстві;

2. його норми встановлюються тільки вищими органами законодавчої влади і закріплюються в окремих законах;

3. має свій предмет і метод правового регулювання;

4. покарання в карному праві завжди застосовується тільки судом від імені держави, як санкція за порушення кримінально-правових заборон, передбачених у законі.

Х.2. Поняття, ознаки і склад злочину

Під злочином у карному праві розуміється передбачене карним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), зроблене суб'єктом злочину.

Злочином визнається тільки конкретний акт вольового поводження людини у формі дії або бездіяльності. Думки, наміру, установки особистості, навіть якщо вони носять негативний характер, неможуть бути визнані злочином, якщо вони не виражені в конкретному акті поводження, у його дії або бездіяльності.

Ознаками злочину є:

а) суспільна небезпека;

б) карна протиправність;

в) винність;

г) караність діяння.

Суспільна небезпека означає, що злочин заподіює істотну шкоду (збиток) або ж створює погрозу заподіяння такої шкоди охоронюваним карним законом благам - суспільним відносинам. Характер і ступінь суспільної небезпеки визначаються всією сукупністю об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину: цінністю блага (об'єкта), на которое зазіхає злочин, характером діяння, способом, місцем, часом, обстановкою здійснення злочину, вагою наслідків, формою провини (намір або необережність), мотивом, метою й ін. Дія або бездіяльність, навіть формальна, що попадає під ознаки якого-небудь діяння, передбачене карним законом, але в силу малозначності не володіє властивістю суспільної небезпеки (наприклад, крадіжка малоцінного майна - олівець, пачка сигарет і т.п.), не може бути визнано злочином.

Під карною протиправністю розуміється запрещенность суспільно небезпечного діяння карним законом - конкретною статтею Особливої частини КК.

Дія або бездіяльність, не передбачене в Кримінальному кодексі, ні при яких обставинах не може бути визнано злочином і не волоче настання кримінальної відповідальності.

Винність припускає наявність у діях особи наміру або необережності. Невинне заподіяння шкоди (казус) виключає можливість визнання діяння злочинним.

Караність означає, що за всякий злочин у законі передбачені конкретні вид і розмір покарання.

Сукупність усіх відзначених ознак дозволяє в кожнім конкретному випадку відносити те або інше діяння (провина) до числа злочинних і карних. Відсутність же хоча б одного з цих ознак виключає можливість розглядати зроблене як злочин.

Під складом злочину розуміється сукупність юридичних, тобто передбачених карним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин. Склад злочину утворить чотири групи ознак, що відносяться до його обов'язкових елементів: об'єктові, об'єктивній стороні, суб'єктові і суб'єктивній стороні.

Під об'єктом злочину розуміються охоронювані карним законом суспільні відносини (блага) - суспільний лад України, її політична й економічна системи, власність, особистість, політичні, майнові й інші права і волі громадян, правопорядок у суспільстві. Саме на ці суспільні відносини зазіхає злочин, заподіює їм істотна шкода або ж ставить у небезпеку заподіяння такої шкоди,

Об'єктивна сторона - це зовнішня сторона злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між ними, а також способом, коштами, місцем, часом і обстановкою здійснення злочину. Дія це активне суспільно небезпечне протиправне (передбаченим карним законом) поводження суб'єкта. Бездіяльність же - це пасивне поводження, що укладається в невиконанні особою тих дій, що воно повиннео і могло в даній конкретному обстановці зробити. Діяння - обов'язкова ознака об'єктивної сторони. Під суспільно небезпечними наслідками розуміють та шкода, що заподіюється злочинним діянням суспільним відносинам, охоронюваним карним законом.

Під суб'єктивною стороною розуміється внутрішня, психічна сторона злочину, що характеризується конкретною формою провини, мотивом і метою. Обов'язкова ознака суб'єктивної сторони - вина, що представляє собою психічне відношення особи до суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі наміру або необережності. Злочин визнається навмисним, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачало його суспільно небезпечні наслідки і бажало їх або свідомо допускало настання цих наслідків. Злочин визнається зробленим по необережності, якщо особа, його що зробила, передбачало можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувало на їхнє запобігання або не передбачало можливості настання таких

наслідків, хоча повиннео було і могло них передбачати. Невинне заподіяння шкоди, коли особа не передбачала суспільно небезпечних наслідків і не могло або нс повинне було них передбачати, виключає кримінальну відповідальність.

Суб'єкт злочині - особа фізичне, осудне, що досягла віку кримінальної відповідальності (з16-ти ліг, а у випадках прямо зазначених у законі, за злочини, що представляють підвищену небезпеку - з 14-ти.років). Осудність - це здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними. Неосудність представляет. собою такий психічний стан особи, коли особа не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними. Неосудність виключає кримінальну відповідальність.

Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину виключає' наявність складу злочину, а виходить, і кримінальну відповідальність.

Х.3. Поняття крайньої необхідності і необхідної оборони

У деяких випадках особою можуть бути зроблені дії, що зовні нагадують злочини, що мають з ними риси подібності. Але по своїй соціальній суті і юридичній природі вони не є суспільно небезпечними і кримінально-протиправними, більш того, визнаються правомірними, не є злочинами. До них відносяться: необхідна оборона, крайня необхідність, затримка злочинця.

Під необхідною обороною (ст.36 КК України) розуміються дії, зроблені з метою захисту інтересів прав особи, що захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного зазіхання шляхом нанесення шкоди тому, хто зазіхає, якщо такі дії було обумовлено необхідністю негайного запобігання або припинення зазіхання.

Дії, зроблені в стані необхідної оборони, вважаються правомірними і не волочуть кримінальної відповідальності при наявності визначених умов, що відносяться і до акта зазіхання, і до акта захисту від нього.

1. Зазіхання повинне бути суспільно небезпечним, тобто містити в собі ознаки злочину або ж бути об'єктивно суспільно небезпечним.

2. Зазіхання повинне бути наявним. Немає необхідної оборони у випадках, коли шкода заподіюється вже після того, як зазіхання відвернене або кінчене й у застосуванні кошт захисту не було необхідності.

3. Зазіхання повинне бути реальним, тобто воно повиннео здійснюватися в об'єктивній дійсності, а не в уяві що захищається.

Захисні дії визнаються правомірними, якщо:

1) шкода заподіяна що зазіхає ("противопосягательство"), а не третім особам;

2) відображається зазіхання з метою захисту державних, суспільних інтересів або інтересів що захищається, прав і інтересів інших громадян, подвергшихся зазіханню;

3) захист не перевищує меж необхідності.

Крайня необхідність (ст. 39 КК України) укладається в тім, що особа, що захищається від небезпеки, що грозить, що у даних умовах неможливо було запобігти іншими коштами, за умови, що шкода заподіяний менш значна, чим шкода відвернений.

Крайня необхідність виключає кримінальну відповідальність через правомерное™ діяння і відсутність складу злочину, хоча цивільно-правова відповідальність і може наступити.

Підстави крайньої необхідності - це грозить небезпека правоохоронним інтересам. Ця небезпека може бути викликана:

а) злочинним зазіханням людини;

б) нападом тварини;

в) джерелом підвищеної небезпеки;

г) стихійними силами природи і поруч інших факторів. Ознаки крайньої необхідності:

• Небезпека не може бути усунута ніяким іншої шляхом, іншими коштами, крім заподіяння шкоди за даних обставин.

• Крайня необхідність - це завжди єдині кошти захисту від небезпеки.

• При крайній необхідності шкода завжди заподіюється не джерелу небезпеки, а інтересам третіх осіб.

• При крайній необхідності відбувається зіткнення двох правоохоронних інтересів.

• Тому шкода, що заподіюється при крайній необхідності, повинний бути менше, ніж та шкода, що відвернена.

Х.4. Стадії злочину

В одних випадках особі вдається довести злочин до кінця. В інших же, винному, по тим або інших причинах, що не залежить від його волі, не вдається закінчити задумане діяння. У такому випадку, у зробленому їм діянні або відсутній злочинному результаті, передбачений карним законом, або виконані не всі дії, що утворять об'єктивну сторону даного складу злочину. Саме тому для правильного рішення питання про кримінальну відповідальність за конкретно зроблені дії і виникає необхідність виділення окремих етапів (стадій).

Етапи підготовки і здійснення навмисного злочину, що відрізняються різним ступенем реалізації злочинного наміру, характером дій і ступенем суспільної небезпеки вчиненого, прийнято іменувати стадіями здійснення злочину.

Карне законодавство розрізняє три стадії здійснення злочину:

1. готування до злочину;

2. замах на злочин;

3. кінчений злочин.

Готуванням до злочину карний закон визнає підшукання або пристосування особою кошт або знарядь, підшукання співучасників або змова на здійснення злочину, усунення перешкод, а також інше навмисне створення умов для здійснення злочину.

Замахом на злочин закон визнає навмисне здійснення особою діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на здійснення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не був доведений до кінця з причин, що не залежать від його волі.

Кінченим визнається діяння, що містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини дійсного Кодексу.

Стадії готування до злочину і замах на злочин законом про кримінальну відповідальність визнаються незакінченим злочином або попередньою злочинною діяльністю. Готування і замах відбуваються до закінчення злочину і для його здійснення.

Виділення стадій має велике значення для правильної правової оцінки зробленого злочину, його кваліфікації, а також для правильної індивідуалізації карного покарання. Також характер і ступінь суспільної небезпеки діяння істотно розрізняються в залежності від стадій здійснення злочину.

Необережні злочині криминализируются законодавцем тільки при заподіянні значної шкоди, тобто при кінченому діянні. Тому законодавець готування до злочину і замах на злочин визначає як навмисні діяння.

При готуванні до злочину і замаху на нього намір винного цілком не реалізований, об'єктивна сторона також не реалізована і не розвита з причин, що не залежать від волі винного.

Готування до злочину і замах на нього можуть бути в злочинах, зроблених шляхом, як активного поводження (дії), так і пасивного (бездіяльності).

Суб'єкт незакінченого злочину повинний мати ті ж ознаки, що і суб'єкт кінченого злочину (вік, осудність, спеціальні ознаки).

Закон не встановлює різних мір покарання за готування і замах. Визначаючи покарання за незакінчений злочин, суд повинний керуватися загальними початками призначення покарання. Судові варто враховувати ступінь здійснення злочинного наміру, який характеризується конкретна стадія здійснення визначеного злочину.

При визначенні покарання за попередню злочинну діяльність враховуються також ступінь реальності заподіяння шкоди об'єктові зазіхання, наявність конкретної шкоди і його розмір, вид місця замаху, що мала, причини, у силу яких злочин не був доведений до кінця.

Закон не вимагає обов'язкового зм'якшення покарання за незакінчений злочин. Однак з урахуванням меншого ступеня суспільної небезпеки замаху, а тим більше, готування до злочину в порівнянні з кінченим злочином, суди, як правило, призначають менш строге покарання.

Х.5. Співучасть у здійсненні злочину

Під співучастю розуміється навмисна спільна участь у здійсненні злочину двох або більш осіб, кожне з яких повинно мати ознаки суб'єкта злочину, тобто бути особою фізичним, осудним, що досягла віку кримінальної відповідальності. Всі особи при співучасті діють спільно, тобто кожний з них вносить свій "внесок" у злочин незалежно від ролі, що він виконує - виконавець, організатор, підбурювач або ж пособник; дії кожного зі співучасників знаходяться в необхідному причинному зв'язку зі злочином, чиненим виконавцем.

Унаслідок цього злочин для всіх співучасників є єдиним і неподільним. При співучасті всі співучасники діють навмисне, тобто кожний з них, при здійсненні навмисного злочину усвідомлює, що вчиняє злочин разом з іншими співучасниками, передбачає, що в результаті його діяльності (незалежно від виконуваної їм ролі) виконавцем буде зроблений злочин, і бажає цього або свідомо допускає ("спільність наміру"). Якщо один зі співучасників робить дії, що не усвідомлюються іншими співучасниками, співучасті ні, має місце "ексцес'' виконавця, при якому відповідальність несе сам виконавець за зроблені їм дії. Не може бути не обережної співучасті, а також співучасті в необережному злочині.

Співучасниками злочину поряд з виконавцями визнаються організатори, підбурювачі і пособники. Виконавець - це особа, що безпосередньо зробило злочин. Організатором визнається особа, що організувала здійснення злочину або руководившее його здійсненням, Підбурювачем є особа, що схилила до здійснення злочину. Пособником визнається особа, що сприяла здійсненню злочину радами, указівками, наданням кошт або усуненням перешкод, а також особа, що заздалегідь обится сховати злочинця, знаряддя і кошти здійснення злочину, сліди злочину або предмети, добуті злочинним шляхом. Виконавець несе відповідальність по відповідній статті КК, під ознаки якої попадає зроблене їм суспільно небезпечне діяння; дії ж організатора, підбурювача, пособника, крім того, кваліфікуються як співучасть.

Х.6. Поняття і види карних покарань

Під покаранням розуміється встановлена карним законом примусовий захід, що носить публічний характер, застосовувана судом у вироку до особи, винній 8 здійсненні злочину, що обмежує права і волі засуджених. Покарання по своєму змісті є не тільки карою за зроблений злочин, але і має на меті виправлення засуджених, а також запобігання здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

До осіб, що визнані винними в здійсненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види карних покарань:

1. штраф;

2. позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чина або кваліфікаційного класу;

3. позбавлення права займати визначені посади або займатися визначеною діяльністю;

4. суспільні роботи;

5. виправні роботи;

6. службові обмеження для військовослужбовців;

7. конфіскація майна;

8. арешт;

9. обмеження волі;

10. зміст у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11. позбавлення волі на певний строк;

12. довічне позбавлення волі.

Усі види покарань підрозділяються на:

• основні (які можуть призначатися у вироку лише в якості самостійних) - позбавлення волі на певний строк; суспільні роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; зміст у дисциплінарному батальйоні; арешт; обмеження волі; довічне позбавлення волі);

• додаткові (які можуть застосовуватися лише на додаток до основних покарань, а самостійно застосовуватися не можуть)- конфіскація майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чина або кваліфікаційного класу;

• змішані (які можуть застосовуватися й у якості основних, і як додаткові покарання) - позбавлення права займати визначені посади або займатися визначеною діяльністю, штраф.

Покарання призначається в строгій відповідності з карним законом і в порядку, установленому карно-процесуальним законодавством.

Х.7. Кримінальна відповідальність неповнолітніх

Неповнолітніми в карному праві вважаються особи у віці до 18 років. За злочини, зроблені після настання 16- або 14-літнього віку, неповнолітні підлягають кримінальної відповідальності, однак карний закон містить чимало положень, що зм'якшують їхня відповідальність у порівнянні з відповідальністю дорослих злочинців.

Деякі покарання, зокрема довічне позбавлення волі, до неповнолітнього взагалі не застосовуються.

Арешт (на термін від 15 до 45 доби) може застосовуватися лише до тих неповнолітнім, котрі на момент винесення судом вироку досягли 16 років. Неповнолітні відбувають арешт у спеціально пристосованих установах.

За загальним правилом позбавлення волі неповнолітньому може бути призначене на термін не більш 10 років навіть у тому випадку, коли в конкретній статті Особливої частини КК за зроблений злочин передбачене більш тверде покарання. Позбавлення волі на термін до 15 років неповнолітньому може бути призначено лише за особливо тяжкий злочин, зв'язаний з навмисним позбавленням життя людини (зокрема, за навмисне убивство). Факт неповноліття винного завжди може враховуватися судом як пом'якшувальна обставина.

Для осіб, що зробили злочину в неповнолітньому віці, передбачені полегшені, у порівнянні з дорослими злочинцями, умови звільнення від відбування покарання.

Крім цього, у випадку здійснення неповнолітнім злочину невеликої або середньої ваги він може бути звільнений від кримінальної відповідальності з застосуванням до нього примусових мір виховного характеру. Такої ж міри у випадку здійснення суспільно небезпечного діяння можуть бути застосовані і до неповнолітнього, котрий не досяг віку кримінальної відповідальності.

Законом передбачене застосування таких примусових мір виховного характеру:

1. застереження;

2. обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поводження неповнолітнього;

3. передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, їх що заміняють, або під нагляд педагогічного або трудового колективу з його згоди, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4. покладання на неповнолітнього, котрий досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошта або заробіток, обов'язки відшкодування заподіяних майнових збитків;

5. напрямок неповнолітнього в спеціальну навчально-виховну установу для дітей і підлітків до його виправлення, але на термін не більш трьох років.

Ці міри не є покаранням і не спричиняють характерних для покарання негативних наслідків, зокрема судимості. Перші три з зазначених мір не створюють для неповнолітнього серйозних обмежень і носять головним чином морально-виховний характер. Однак якщо ці міри не зробили належного впливу на неповнолітнього і він після їхнього застосування вчинив новий злочин (суспільно небезпечне діяння), суд може застосувати до порушника більш тверді примусові міри або ж засудити його до передбаченого законом покаранню.

Найсуворішою примусовою мірою виховного характеру є напрямок у спеціальні навчально-виховні установи, що здійснюється примусово, незалежно від бажання неповнолітнього або його батьків. Такими установами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації (сюди спрямовуються порушники у віці від 11 до 14 років) і професійні училища соціальної реабілітації (у них спрямовуються неповнолітні у віці від 14 до 18 років).

XI

ХI.1. Поняття правозахисної діяльності

Правозахисна діяльність складається в захисті прав і інтересів громадян України, іноземців, осіб без громадянства (як юридичних, так і фізичних осіб) щодо спірних питань їхніх прав і охоронюваних інтересів, а також у наданні правової допомоги від обвинувачення, посиленні правових гарантій охорони прав і воль від втручання органів влади і керування.

Необхідність в існуванні інститутів по правозахисній діяльності порозумівається цілим поруч взаємозалежних факторів. По-перше, тим, що гарантування охорони прав громадян стало одним із принципів правової системи і державного життя, що знайшло відображення в Конституції України. Діяльність державних органів і окремих посадових осіб свідчить про те, що, самостійно виконуючи свої професійні функції і задачі, вони іноді порушують конституційні права і правомірні інтереси фізичних і юридичних осіб. Тому захист прав громадян необхідний, незважаючи на наявність системи контролю за законністю з боку суду, органів прокуратури й інших уповноважених на це органів.

По-друге, міжнародні політико-правові інститути приділяють усе більше уваги правам людини в посттоталітарних країнах. Для Української держави дотримання міжнародних стандартів по правах людини є одним із пріоритетів внутрішньої політики. Про це свідчить прийняття в нашій країні нових політичних документів по концептуальних питаннях розвитку демократії, захисту прав людини, проведення судово-правової реформи.

По-третє, правозахисні інститути незалежні від державних органів; для них характерна відкритість, вільний доступ для усіх, кому необхідна захист своїх прав і воль. Механізми захисту прав і воль громадян виникають у процесі взаємодії органів влади і цивільного суспільства, що є реальним гарантом від відомчого або неправомірного втручання.

Предмет правозахисної діяльності стосується правової допомоги юридичним особам, громадянам України, іноземцям і особам без громадянства, а також захисту фізичних осіб від обвинувачення. Однак кількість осіб, що бідують у допомозі і захисті, з кожним роком збільшується.

Правозахисна функція, що виконують державні і недержавні органи, має багато складових. Це, зокрема, роз'яснення громадянам їхнього прав і обов'язків, надання юридичної допомоги, представництво в суді, правоохоронних органах і т.д. Державним органом, що повинний сприяти розвиткові юридичних послуг з метою реалізації прав, воль і законних інтересів громадян, надання їм платних послуг правового і технічного характеру є Міністерство юстиції України і його органи на місцях. До складу органів юстиції входять органи по виконавчому виробництву, органи реєстрації актів цивільного стану, органи державної реєстрації нормативно-правових актів і суспільних об'єднань, а також нотаріат.

Правозахисну функцію виконує адвокатура, що не є державною інституцією. Своєю діяльністю вона на професійній основі забезпечує право на захист від обвинувачення і надає правову допомогу при рішенні справ у судах і інших органах влади (ст. 59 Конституції України). Разом з тим громадяни України мають право вільного вибору захисника і можуть обирати захисником своїх інтересів особа, що є фахівцем в області права, якщо така особа може легально надавати правову допомогу особисто або з доручення юридичної особи. У 1998 р. в Україні діє нова правозахисна інституція — Уповноважений Верховної Ради України по правах людини