9.3. Законодавче усунення суб’єкта електоральної громадської думки із соціально-політичної сфери виборчих практик в сучасній Україні.

9.3.1. Інтересанти усунення суб’єкта електоральної громадської думки.

Право у кожній сучасній розвиненій країні функціонує, принаймні, у двох „іпостасях”: як форма суспільної свідомості і як соціальний інститут з відповідною системою специфічних суспільних відносин.

Як форма суспільної свідомості право маніфестує своє гносеологічне буття. Ідеальною формою цього буття є, з одного боку, масова правосвідомість, а з іншого – свідомість професійних правознавців. Існує й ще одна, досить специфічна, форма правосвідомості - це та, яка притаманна парламентаріям, тобто – законотворцям. У якості матеріальних знако-носіїв ідеальних правозначень постають передусім тексти писаних законів (на паперових носіях або у електронному вигляді).

Як соціальний інститут право являє собою розгалужену систему таких державних органів, закладів і установ, як парламент, суди, прокуратури, різні правоохоронні, навчальні структури, а також такі, що виконують функції покарання та інші. У якості соціальної матерії, або онтологізованого вияву права як соціального інституту, постає система реальних відносин, взаємовідносин та взаємодій (комунікацій).

Особливим різновидом права є виборче право. Справа в тому, що норми цього права націлені на створення найбільш сприятливих умов для реалізації і фіксації громадської думки виборців з приводу формування державних і муніципальних владних органів. Тут ми обмежимося аналізом законодавчої бази парламентських виборів в Україні у контексті правового маніпулювання електоральною громадською думкою.

Попередньо необхідно зазначити, що українське суспільство має чіткі ознаки класового поділу, причому – саме у Марксовому розумінні. Питання про те, що собою являє кожний з цих класів, не є тут для нас предметом розгляду. Таким предметом є, скоріш, механізм поставання права (знов-таки - у Марксовому розумінні) як волі пануючого класу, піднесеної до рівня закону. З’ясування цього механізму потребує врахування тієї обставини, що в Україні реальна економічна влада не є відділеною від законодавчої (=політичної) влади. Вони, ці два різновиди влади, існують як єдине ціле завдяки тому, що більшість народних депутатів є олігархами.

Отже законотворчий процес в Україні знаходиться під безпосереднім впливом олігархічних інтересів. При цьому у центр нашого розгляду ми маємо намір помістити виборче законотворення як таке, що фактично являє собою суспільну практику творення офіційного механізму формування політичної влади у державі. Але цей відкритий механізм містить у собі такі елементи, котрі можна кваліфікувати як імпліцитні виборчі технології, або як елементи неофіційних суспільно-політичних практик.

Про деякі з них і піде мова. Але у якості головного буде поставати питання про те, яка виборча система є найбільш прийнятною для України.

9.3.2. Підготовка усунення суб’єкта електоральної громадської думки шляхом дискредитації мажоритарної виборчої системи.

1. Як відомо, незалежній Україні у спадщину від України радянської дісталася мажоритарна виборча система. За цією системою відбувалися останні перед набуттям незалежності вибори до Верховної Ради УРСР 1990 року. Такими ж самими були і вибори до Верховної Ради України, як вже незалежної держави, у 1994 році. При цьому у законі УРСР про вибори народних депутатів УРСР, прийнятому Верховною Радою УРСР 27 жовтня 1989 року, вже немає жодної згадки про Компартію України (або про КПРС), але ще немає й жодної згадки про яку-небудь іншу політичну партію (див.23).

Однак через чотири роки, у Законі України „Про вибори народних депутатів України”, прийнятому 18 листопада 1993 року, політичні партії та виборчі блоки партій вже фігурують як учасники виборчого процесу. Їм надається право висувати своїх кандидатів у всіх одномандатних виборчих округах; мати своїх представників при Центральній, окружних та дільничних виборчих комісіях; пропонувати у відповідних виборчих округах для обговорення свої передвиборні платформи; приймати участь у процесі формування висунутими ними кандидатами власних виборчих фондів (див.24).

Здавалося б, всі ознаки початку демократизації мажоритарної виборчої системи були наявними. Отож розпочатий процес залучення політичних партій до виборчого процесу слід було вдосконалювати, вводячи, наприклад, процедуру попередніх внутрішньопартійних виборів (primaries), як це робиться під час виборів до конгресу США. Можна було б придивитись і до особливостей виборів до англійського парламенту, які теж відбуваються за мажоритарною системою. Тобто досвід принаймні цих двох демократичних країн свідчить, що мажоритарна виборча система і демократія – явища цілком сумісні. Проте більшість українських парламентаріїв та політологів почали переконувати суспільство у тому, що найбільш демократичною є пропорційна виборча система, і тому для України вона є найприйнятнішою.

Однак відмова від мажоритарної системи і торування шляху до пропорційної виборчої системи могли найбільш успішно здійснюватися лише через практики певної дискредитації цієї системи або, принаймні, - через практики її представлення у якості не зовсім прийнятної. І у якості однієї з таких практик постало внесення відповідних змін у виборчі закони. Розглянемо деякі з цих змін.

2. Так, як відомо, мажоритарна виборча система існує у двох основних різновидах, а саме: мажоритарна система абсолютної та відносної більшості.

Виборча система незалежної України починалася з мажоритарної системи абсолютної більшості. Її принцип викладено у Законі УРСР „Про вибори народних депутатів УРСР” редакції 1989 року, де було чітко записано: „обраним вважається кандидат у народні депутати Української РСР, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні” (23; стаття 50, пункт 2).

Слід зазначити, що спочатку такий різновид мажоритарної виборчої системи влаштовував нового українського законодавця, бо у Законі України „Про вибори народних депутатів України” редакції 1993 року він, цей законодавець, зафіксував: „вибори проводяться по 450 одномандатних виборчих округах на основі абсолютної більшості”(24; стаття 1, частина 3 та стаття 43, частина 4). Однак практика парламентських виборів 1994 року в Україні стала свідченням того, що вибори за мажоритарною системою абсолютної більшості, коли кількість кандидатів у кожному окрузі є значною, а змагальність є не формальною, а реальною, – справа непроста.

Достатньо нагадати, що за результатами голосування 27 березня 1994 року (офіційний день голосування) було обрано народних депутатів лише у 48-ми виборчих округах з 450. А потім протягом аж до грудня 1994 року відбулося ще дев’ять повторних голосувань, внаслідок яких було обрано додатково 357 народних депутатів (3.04 = 29; 9.04 = 11; 10.04 = 245; 24.07 = 20; 31.07 = 12; 7.08 = 28; 25.09 = 1; 20.11 = 9; 4.12 = 9). Але і після цього 45 мандатів народних депутатів залишилися вакантними (див.6;с.10-30).

І все ж, попри те, що ці фактично перші у незалежній Україні парламентські виборчі перегони 1994 року були такими тривалими і важкими, практику мажоритарної системи абсолютної більшості необхідно було, на наш погляд, зберігати і вдосконалювати. Тут можна було ефективніше застосовувати механізми грошової застави, збирання підписів на підтримку кандидата, практику вже згадуваних внутрішньопартійних попередніх виборів та інші засоби обмеження кількості і підвищення якості кандидатського „матеріалу”.

Натомість виборчим законом редакції 1997 року законодавець ввів, а редакцією 2001 року підтвердив змішану виборчу систему, „урізавши” тим самим „мажоритарку” наполовину, водночас трансформувавши її у мажоритарну систему відносної більшості, а саме: „обраним вважається кандидат у депутати, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, які балотувалися в даному виборчому окрузі” (див.25; стаття 1, частина 2 та 26; стаття 1, частина 2, пункт 2). Це призвело до того, що, наприклад, за результатами парламентських виборів 1998 року з 225-ти одномандатних виборчих округів лише у 15-ти виборчих округах кандидати, які стали народними депутатами, спромоглися отримати 50 % і більше голосів тих виборців, які прийняли участь у виборах. 47 кандидатів перемогли, отримавши менш ніж 20 % голосів виборців, в тому числі 15-ро з них – менше 15 % (див.43; с.395-618).

Щодо результатів парламентських виборів 2002 року, то тоді серед 225-ти одномандатних виборчих округів таких округів, де кандидати перемогли, отримавши більше 50 % голосів виборців, дещо побільшало. Але у 22-х виборчих округах перемога дісталась кандидатам при отриманні 20-ти і менше відсотків голосів виборців (див.7; с. 369-593).

Для порівняння зазначимо, що під час парламентських виборів 1994 року, що відбувалися не у 225-ти, а у 450-ти одномандатних виборчих округах, жодний з кандидатів, які стали народними депутатами, не отримав менше 50 % голосів виборців, які прийняли участь у голосуванні (див.6; с.37-173). Отож очевидно, що з переходом до мажоритарної системи відносної більшості (яка значною мірою побудована на „розтаскуванні” голосів виборців) якість виборених мандатів в цілому різко знизилася. Окрім того, „голосова” вага мандатів народних депутатів, обраних у 2002 році, котрі набрали, скажімо, 13 % голосів виборців, і тих, за яких проголосувало 60-70 % виборців, ніяк не може вважатися рівноцінною. Але і ті, і ті переможці у своїх виборчих округах працювали у одній сесійній залі як рівні.

Перехід від практик мажоритарної системи абсолютної більшості до практик мажоритарної системи відносної більшості, у його українському варіанті, призвів до невдоволення електорату цією системою. Адже мажоритарну систему, з огляду на інтереси широкого загалу виборців, електорату (=демосу), було погіршено: одномандатні виборчі округи поставали майже незахищеними від тиску „суб’єктів права бути обраними” , бо їх, округи, можна було брати майже „голими руками” – чисельністю 12–13 % голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

3. Проте індикатором демократичності виборчого законодавства, прийнятності наявної виборчої системи є не тільки існуючий рівень впливу громадян на хід і результати виборів, але й міцність обопільних зв’язків виборців із обраними ними депутатами.

Так, у створеному за тоталітарної доби законі „Про вибори народних депутатів УРСР” редакції 1989 року записано, що „виборці дають накази своїм депутатам” (23; стаття 11, пункт 1), а Центральна виборча комісія „вирішує питання, пов’язані з організацією відкликання народних депутатів Української РСР” (23; стаття 22, пункт 13). Зрозуміло, що тоді, коли ці норми затверджувались, вони носили суто формальний характер і не могли поставати як реальний засіб впливу громадян на суспільні процеси.

І ось коли Україна начебто стає на шлях розбудови демократичного суспільства, коли ці норми могли, нарешті, почати наповнюватися реальним дійовим змістом, вони, ці норми, несподівано зникають. У тексті Закону України „Про вибори народних депутатів України” редакції 1993 року, а також у текстах усіх наступних редакцій цього закону їх, цих норм, вже немає. Отже імперативний мандат (= обов’язковий до виконання наказ виборців своєму депутату) виявився неприйнятним для „демократичних” народних депутатів. Але, з іншого боку, скасування права виборців ініціювати і реалізовувати відкликання обраного ними народного депутата зробило і сам виборчий закон у тій частині, де він орієнтований на мажоритарну виборчу систему, менш привабливим для широкого загалу виборців. Адже зв’язок між виборцями і їх обранцями (=відповідальність других перед першими), який існував хоча б формально, зникає взагалі.

Таким чином, мажоритарна виборча система в Україні протягом 1991-2001 років не тільки вдвічі звузила сферу свого застосування, а й значною мірою втратила свої демократичні вияви. Але, з огляду на далекосяжні інтереси українського олігархату, це виглядало як вагомий „аргумент” на користь відмови від мажоритарної виборчої системи і просування у напрямку абсолютного панування пропорційної виборчої системи.

Відтак, суспільно-політична практика невпинного зменшення впливу громадської думки пересічних виборців на формуваннязаконодавчої гилки влади через застосування технологій знецінення мажоритарної виборчої системи у очах загалу громадян, поступово реалізовувалася.