6.3. Формування громадської думки через процеси масової комунікації.

6.3.1. Посередницько-обслуговуюча роль змі та основні тенденції у їхньому функціонуванні.

Чим інтенсивніше поширюються у суспільстві принципи демократії, тим більшою мірою унеможливлюються методи управління суспільством і державою, що засновані на насильстві й прямому примусі. Тому у демократичних суспільствах владні структури, соціальні організації та політичні партії воліють репрезентувати свою діяльність як таку, що є узгодженою із громадською думкою. При цьому вони намагаються накинути громадськості своє бачення шляхів та інструментів розв’язання суспільних проблем (що, однак, не виключає можливості співпадіння їхніх інтересів з об’єктивними інтересами громадськості).

Найкраще в сучасних умовах для виконання цих завдань (=«накидання») підходять засоби масової інформації, які є у певному сенсі посередниками. Формуючи громадську думку ,,на замовлення’’, вони діють «переважно цілеспрямовано, згідно з інтересами тих спільнот, організацій і інституцій, які заангажували і субсидують комунікацію» (41;с.130-131). Через це українські „мас–медіа не можна тлумачити як необхідну й достатню причину певного стану громадської думки. Вони радше співучасники змін її стану. Сенс полягає в тому, якою є вага цієї співучасті” (41; с.144). Однак, як зазначає В.Оссовський, хоча домінуючою є формувальна функція ЗМІ, останні не тільки формують громадську думку, але й артикулюють її (див.41;с.131). Втім «особливо значною й водночас специфічною їхня роль є в залученні пересічних громадян до поля політики» (41;с.130).

Щодо нових тенденцій у функціонуванні ЗМІ, то, за В.Оссовським, до них належать «стрімка медіатизація суспільства, усіх його сфер», основою якої є «створення і розвиток недержавних телерадіокомпаній, часописів і газет» на базі їхньої форсованої комерціалізації. Як наслідок, ЗМІ «отримують шанс стати порівняно автономним від держави актором політичної сцени України». При цьому «лідером спілкування з аудиторією є телебачення» (див.41;с.131-133).

Разом з тим, за даними моніторингу, проведеного Інститутом соціології НАН України, рівень довіри до телебачення в Україні характеризувався у 2004 році такими цифрами: 35% респондентів тією чи іншою мірою не довіряють, 37% респондентів вагаються визначити свою позицію (див.41; с.133). Що ж конкретно є предметом недовіри? «Недовіру викликає все те, що прямо чи опосередковано стосується репрезентації реалій та оцінок публічного життя: соціоекономічних і соціополітичних проблем трансформації суспільства, образів політичного істеблішменту, суб’єктів влади взагалі». «Недовіра до змісту й оцінок репрезентації засобами масової інформації процесів публічного життя (економіки, політики, суспільних відносин взагалі) корелюється з низьким рівнем довіри до владних структур» (41;с.134-135). Все це, безумовно, впливає на процес формування громадської думки.

6.3.2. Основні механізми формування громадської думки за допомогою змі.

Умовно можна виділити принаймні два механізми (за В.Оссовським – «стратегії», «програми») формування громадської думки за допомогою ЗМІ, а саме: продукувально-маніпулятивний (артефактний) та посередницько-допоміжний (гуманістичний).

Переважне застосування того чи того з цих соціальних механізмів залежить від рівня демократичного розвитку суспільства. Що стосується України, то тут сьогодні, як вже мною зазначалось, спостерігається перевага продукувальної діяльності ЗМІ за рахунок обмеження, а інколи придушення їхньої функції артикуляції громадської думки (див.37;с.85). За період з 1998 року, коли Н.Костенко висловила цю думку, дисбаланс на користь відповідного продукувального механізму не зменшився, а, навпаки, - посилився, збільшився. І це пов’язане передусім з економічним станом мас-медіа.

Вибір конкретного механізму формування суб’єкта-носія громадської думки з боку, скажімо, конкретного ЗМІ, залежить від соціального замовлення інституції або організації – суб’єкта-замовника. У свою чергу від обраного механізму залежить ефективність формування зазначеного суб’єкта-носія.