3.4.2. Соціальна структура.

Отже, тією мірою, якою емпірично з’ясовувалася безпідставність поширення деяких рис масовидності соціального життя на все суспільство, західні соціологи змушені були переглянути теоретичну картину сучасного їм суспільства і побачити його вже не як „масове індустріальне”. Вони наразилися на безперечні факти не так тотальної „масовизації”, як реальної структурованості сучасного їм індустріального суспільства.

Власне кажучи, осмислення фактів структурованості так званого „масового індустріального суспільства” було початком шляху до теорії сучасного індустріального суспільства масових комунікацій. Почався теоретичний рух від масового суспільства - до плюралістичного, від аморфного суспільства - до структурованого. Уявлення про суцільну соціальну аморфність суспільства, зруйнованого індустріально-урбанізаційними процесами, остаточно долаються і соціальна структура сучасного індустріального суспільства масових комунікацій, відмінна від соціальної структури доіндустріального традиційного суспільства нових часів, фіксується з достатньою чіткістю.

Відтак, як основні елементи соціальної структури суспільства, у фокусі дослідницьких інтересів соціологів опиняються, по-перше, соціальні групи, по-друге, соціальні сукупності масового походження.

Отже, що таке СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ? Це – «колективи індивідів, які взаємодіють між собою і формують соціальні відносини. Ч.Кулі (Cooley, 1909) поділяв групи на п е р в и н н і і в т о р и н н і. Первинні – це невеликі групи, для яких характерною є безпосередня взаємодія між членами. Вони мають свої власні норми поведінки і відрізняються солідарністю. ...Вторинні групи більші за розмірами, і жодний з членів такої групи не взаємодіє безпосередньо із кожним іншим її членом» (1;с.101).

При цьому відомий польський соціолог Ян Щепаньський вважає, що «найбільш важливою є ...структура верств і класів великих груп (виділення і підкреслення моє-О.Н.). ... Процеси, що відбуваються в суспільних класах, конфлікти і боротьба між ними, їхні інтереси і способи їх задоволення – це основні суспільні процеси, що впливають на хід суспільного життя великих груп” (60;с.145). „У великих групах повинний існувати розвинений формальний зв’язок, система формального контролю, система засобів масової комунікації, що підтримує внутрішню єдність групи, система масової дії, що формує зовнішній вигляд і прагнення членів” (60; с. 148).

Здійснюючи макроаналіз соціальної структури, тобто звертаючись саме до великих соціальних груп, один з видатних сучасних західних соціологів Ентоні Гідденс у четвертому виданні своєї „Соціології”(2001) стверджує, що у сучасному капіталістичному суспільстві склалася трикласова соціальна структура, а саме:

- „вищий клас складається з незначної меншості людей, котрим належать як багатство, так і влада, і котрі можуть передавати свої привілеї своїм дітям як спадщину. Вищий клас можна приблизно визначити як верхнього 1%-вого власника багатства” (10; с.261)”. „Багаті – це неоднорідна і мінлива група; у останні роки лави багатих у все більшій кількості поповнюють мільйонери, які досягли багатства завдяки власним зусиллям, а також жінки й молоді люди” (10; с. 273);

- „середній клас складається в основному з тих, хто зайнятий видами діяльності, що є характерними для „білих комірців”, - це вчителі, спеціалісти-медики і службовці в індустрії послуг. У більшості індустріальних країн до середнього класу в наші дні належить більша частина населення. Це значною мірою зумовлено зростанням потреби в спеціалістах, менеджерах і адміністраторах.” (10; с.273);

- „нижчий клас – це частина населення, що живе у вкрай несприятливих умовах на самій периферії суспільства. Найперше поняття нижчого класу було введене у Сполучених Штатах для позначення становища бідних етнічних меншин у міських районах. Поняття нижчого класу..., мабуть, більш підходить для описання ситуації у Сполучених Штатах, де” (10; с.306) „полюси багатства і бідності більш помітно маркіровані, ніж у Західній Європі” (10; с.287). „Нижчий клас часто визначають як „маргіналізований” або „виключений” з того життя, яке веде основна частина населення” (10; с. 265).

Що стосується робітничого класу, то, за Е.Гідденсом, він „складається з людей, які зайняті фізичною або ручною працею. Протягом ХХ ст. чисельність робітничого класу значно зменшилася у зв’язку із зменшенням застосування ручної праці. Представники робітничого класу зараз живуть більш заможно, ніж це було сто років тому” (10; с. 273). Мабуть, у зв’язку із такою оцінкою змінилася і теоретична позиція Гідденса. Так, якщо у 1973 році цей вчений рішуче зараховував робітничий клас до нижчого класу (див.63; с.107), то у 2001 році він цього вже не робить, але він не відносить робітничий клас і до середнього класу.

Відтак параграф під назвою „Змінна природа робітничого класу” він закінчує такими словами: „Існує поширена думка, що старі, традиційні спілки робітничого класу мали тенденцію розпадатися на частини або повністю зникати із падінням виробництва і під впливом зростання споживання. Однак питання про те, як далеко зайшло таке подрібнення робітничого класу, залишається дискусійним”(10;с.264). Отже, відповідну проблему Е.Гідденс залишає, таким чином, нерозв’язаною.

До речі, цей факт мінливості нижчого класу, а також твердження Е.Гідденса про те, що й вищій клас є мінливою соціальною групою, свідчить про певний динамізм соціально-класової структури сучасного індустріального суспільства масових комунікацій взагалі, про відкритість самого цього суспільства. Але не можна не бачити й того, що ця структура є таки достатньо стабільною. Відтак як стабільні постають і відповідні суб’єкти громадської думки.

Розглядаючи такий елемент соціальної структури сучасного індустріального суспільства масових комунікацій як соціальні групи, нагадаю, що до останніх належать не тільки великі, а й малі групи, котрі, за Я.Щепаньським, являють собою «групи нечисленні, що нараховують найбільше біля 30 членів” (60;с.146). «До цієї категорії можна віднести сім’ю, групи друзів та багато з робочих груп» (1;с.101). Принагідно наведу важливе, на мій погляд, зостереження, відповідно до якого «можливість застосування підходів, що вони склалися у соціології малих груп, до пізнання чисельно більш великих соціальних спільностей, все ще потребує доведення» (1;с.101). Для нас це важливо у контектсті особливостей формування відповідних суб’єктів громадської думки.

Нарешті ми не забуваймо й про найважливіший здобуток теоретичного періоду „масового суспільства” і „масового індустріального суспільства”. Ним є, вважаю, з’ясування соціологами факту появи у «плюралістичній соціальній структурі сучасних суспільств» (41;с.88), поряд із порівняно стабільними великими та малими соціальними групами, значною мірою мінливих (але реальних) СОЦІАЛЬНИХ СУКУПНОСТЕЙ МАСОВОГО ПОХОДЖЕННЯ. Про що мова?

Як вже зазначалося, концепція про виникнення і існування „масового”, неструктурованого суспільства як протилежного доіндустріальному, традиційно структурованому, суспільству не знайшла емпіричного підтвердження. Однак багато з ознак, які приписувалися „масовому” суспільству, виявилися реальними, але притаманними вже сучасному індустріальному, плюралістичному, по-новому структурованому, суспільству. Найопукліше ці ознаки виявяються саме через соціальні сукупності масового походження.

Щепаньський, поділяючи ці форми суспільного життя на такі дві основні категорії як натовп і публіка, дає їм наступні визначення: „Натовп – це короткочасне об’єднання у просторі, що припускає безпосередній контакт великої кількості людей, дії яких регулюються схожим або ідентичним чином одними й тими ж стимулами” (60;с.194). „Публіка – це форма колективного життя..” (60;с.197). Зрозуміло, що натовп не може розглядатися як суб’єкт громадської думки, але публіка у цій якості може і має розглядатися. Щепаньський виділяє два види публіки, а саме: „публіку, що її зібрано у одному місці, ми назвемо аудиторією (60;с.194); „публіку, що є необ’єднаною, але установки і прагнення якої все ж поляризовані у однаковому напрямку, назвемо поляризованою масою” (60;с.194).

Прагнучи не відступати від наукової об’єктивності, маю констатувати той факт, що ще російсько-радянська дослідниця Галина Андрєєва у своїй книзі „Соціальна психологія” (1980) виявляла сумнів щодо правомірності заперечення факту „існування таких специфічних спільностей людей, як натовп, публіка, або аудиторія великого масового видовища” (2; с.161). Як бачимо, Г.Андрєєва розуміє аудиторію майже так само як і Щепаньський.

Дещо пізніше відомий на той час російсько-радянський соціолог Борис Грушин у своїй книзі „Масова свідомість” (1987) веде мову про необхідність ретельного вивчення наявних у суспільстві „різноманітних за їхніми характеристиками, у тому числі достатньо стійких, множин людей, що демонструють сумісну, але не групову поведінку” (18; с.162). Про які ж „множини людей” веде мову Грушин? Відповідь на це питання в нього така: „Серед цих рівновеликих за масштабами об’єднань у всіх без винятку типах суспільств, стали окрім інших, фігурувати учасники різних масових політичних і соціокультурних рухів...; аудиторії окремих засобів і каналів масової інформації; споживачі тих чи інших... товарів та послуг; члени чисельних аматорських (за інтересами) асоціацій і „клубів”; уболівальники футбольних команд та шанувальники кінозірок. Але особливе місце у цьому шерегу, - відзначає він, - ... стали посідати різні „сектори” так званої громадськості (курсив мій-О.Н.) ” (18; с.162-163).

Отже ми можемо бачити, що і в Г.Андрєєвої, і в Б.Грушина мова йде власне про спільноти масового походження. При цьому цікаво, що в Грушина громадськість є одним з різновидів цих спільнот. І слід визнати, що такий підхід не втратив своєї актуальності й на сьогодні, впливаючи на розвиток концепції природи суб’єктів громадської думки. Але сьогодні деякі з понять цієї концепції наповнюються новим змістом. Так, за Я.Щепаньським, певним виявом спільноти масового походження є публіка. Але якщо в нього, як було зазначено, скажімо, аудиторія - це такий з видів публіки, що складається з людей, яких «зібрано у одному місці», то за В.Оссовським аудиторії складаються з індивідів, які не пов’язані безпосередніми контактами (див.41;с.83). В.Оссовський взагалі веде мову про «масоподібні групи на кшталт аудиторії засобів масової інформації» (41;с.88).

Таким чином, В.Оссовський у своєму розумінні аудиторії ближчий радше до Б. Грушина, з його розумінням громадськості, ніж до Я.Щепаньського або Г.Андрєєвої.