6.1.2. Суб’єктно-об’єктний аспект формування громадської думки.

Хоча стадія формування громадської думки – це лише один з елементів її динамічної структури, однак цілком зрозуміло, що сам процес формування, на відміну від процесу зародження, є поставанням водночас усіх трьох складових статичної структури громадської думки, а саме: її змісту (сукупного оцінного судження), її суб’єкта (консенсусно мислячої певної соціальної сукупності) та її об’єкта (певної сукупної соціальної проблеми).

При цьому, вважаю, у центрі дослідницької уваги має бути питання суб’єктно-об’єктного взаємозв’язку. Адже якщо пристати на чітко викладену Л.Г.Судасом точку зору, згідно з якою суб’єкт громадської думки може кількісно варіювати від малої групи аж до світового співтовариства (див.51;с.89), то з неодмінністю слід визнати, що у кожному конкретному випадку таке варіювання буде залежати від того, наскільки значущим є відповідний об’єкт (соціальна або й суспільна проблема). Так, вірогідність вступу України до НАТО є сьогодні досить важливою проблемою українського суспільства як цілого. Однак для певної студентської групи набагато важливішою може виявитися проблема, скажімо, якості викладання, а для виробничої бригади – проблема своєчасної виплати і належного розміру зароблених коштів.

Суб’єктно-об’єктний взаємозв’язок може виявляти себе і як залежність способу формування об’єкта громадської думки від кількісних параметрів її суб’єкта. Отже відповідний процес може у своєму здійсненні варіювати від самопливно-природного (для малої групи) до такого, у якому використовується вплив загальнонаціональних ЗМІ (для суспільства в цілому). Зазначений вплив ЗМІ, у свою чергу, може породжувати проблему артефактності об’єкта. Однак мова про це піде у параграфі 6.3.3.

6.2. Формування громадської думки на засадах

міжіндивідуального спілкування.

Зрозуміло, що формування громадської думки на засадах міжіндивідуального спілкування можливе передусім у контактних соціальних групах та контактних сукупностях масового походження. Як нами вже було з’ясовано, громадська думка, з одного боку, ніяк не може існувати у формі механічної (статистичної) суми індивідуальних думок. Але, з іншого боку, так само неможливе існування громадської думки поза індивідуальними думками. Власне кажучи, необхідність наголошення на цих двох обставинах зумовлена наявністю двох теоретичних крайнощів, що вони втілені у позиціях відповідно методологічного індивідуалізму та холізму.

Сучасний український соціолог В.А.Матусевич піддає критиці (у контексті з’ясування форм існування громадської думки) зміст обох цих позицій. Отже щодо хиб першої, то „якщо прийняти припущення методологічного індивідуалізму, - пише він, - згідно з яким носієм психіки є індивід, а такі поняття, як „голос громадської думки”, „публічна свідомість”, „колективний дух”, являють собою лише фікції, то громадська думка зводиться до абстракції, якою позначається статистична сума індивідуальних думок”(13;с.55). Хибою ж холізму, підкреслює цей дослідник, навпаки, є те, що тут „індивід вважається лише пасивним носієм таких автономних щодо нього сутностей, як „спільна воля”, „дух”, „громадська думка”(13;с.55).

На цілком слушний погляд В.А.Матусевича, цих хиб позбавлена позиція, що він її іменує „методологія системного аналізу”, „за якою індивідуальне існує у соціальному контексті, а останній набуває реальних характеристик лише у взаємодії індивідів та їх об’єднань. Стосовно громадської думки це означає, що вона є водночас і суспільним явищем – станом суспільної свідомості, формою соціального контролю – і індивідуальним, оскільки існує у свідомості індивідів у вигляді оцінок і суджень, реалізується в їхній поведінці” (13;с.56).Тобто дослідник вказує на засіб теоретичного здолання крайнощів обох підданих ним критиці позицій.

Погоджуючись із твердженням про двоїсту природу громадської думки, ми разом з тим не можемо уникнути тієї обставини, що громадська думка як суспільне явище, так би мовити, „зростає” на тлі індивідуальних думок. Але, у свою чергу, дуже важливо враховувати й те, що індивідуальна думка щодо будь-якої соціальної проблеми-об’єкта може виникнути (як, до речі, й вербалізуватися, а також, так би мовити, „оповедінкуватися”) лише за певних умов і лише у певний спосіб.

Що ж то за умови?

Передусім певна проблема соціально-побутового, соціально-економічного, соціально-політичного або культурно-духовного штибу для того, щоб стати об’єктом довільно виникаючої індивідуальної думки, - така проблема має зачіпати інтереси відповідного індивіда. Але чи постає відповідна індивідуальна думка як достатньо компетентна? Зовсім не обов’язково. Так що коли, до прикладу, у розпорядженні соціолога-дослідника знаходиться сукупність оцінних суджень респондентів, котрих об’єднує, скажімо, потерпання (або залежність) від однієї й тієї ж самої соціальної проблеми (=об’єкта потенційної громадської думки), то цей дослідник ще не обов’язково має справу із власне громадською думкою.

Чого ж не вистачає? Не вистачає компетентності респондентів, без якої соціолог-дослідник може мати справу не з повноцінними відповідями, а з „артефактами, утвореними в процесі взаємодії респондента з текстом анкети або з інтерв’юєром” (13;с.41-42). У свою чергу, компетентність респондента - суб’єкта індивідуальної думки - щодо не сторонньої для нього проблеми значною мірою залежить від його обізнаності з особливостей існування цієї проблеми.

Але й тоді, коли кожен з таких респондентів достатньо поінформований щодо об’єкта потенційної громадської думки, то дійсної громадської думки знов-таки ще може не бути. У цьому випадку соціолог-дослідник може володіти лише простою сукупністю думок компетентних індивідів, котрі, однак, поки що не „дозріли” до беззастережної вербалізації, до повного розкриття своїх дійсних думок.

Що ж може поставати у якості фактора стримування, або за якої умови означена вище сукупність індивідуальних думок таки може перетворитись на громадську думку? Тут вже вступають у дію такі чинники, як соціальна сутність індивіда та його соціальна належність. За слушним висновком М.А.Матусевича, „проблема ідентифікації (емпіричної фіксації.-О.Н.) громадської думки трансформується у проблему з’ясування залежності думок індивідів від оцінок і суджень інших людей”(13;с.58).

Однак вирішення проблеми зазначеного з’ясування потребує сперш відповіді на питання про те, як індивіди дізнаються про оцінки і судження інших людей. У який спосіб індивід може отримати необхідну йому інформацію про наміри, установки свого оточення? Тут у нагоді, мабуть, може стати запропоноване Е.Ноель-Нойман влучне поняття „клімат думок”, яким ця дослідниця позначає розподіл серед населення і співвідношення у масовій свідомості згаданих оцінок і суджень з певних проблемних питань(38;с.39-43). Створюється цей клімат оточенням респондентів або засобами масової комунікації, і при цьому „від 80 до 90 % репрезентативної вибіркової сукупності населення старше 16 років – мають уявлення про думки людей, що їх оточують, з поставлених питань і здатні ці думки оцінювати” (13;с.37).

Отже, нарешті, соціолог-дослідник має у своєму розпорядженні сукупність компетентних думок індивідів-респондентів, які разом з тим знайомі з „оцінками і судженнями інших людей” щодо розглядуваної проблеми. Але виявляється, що й така сукупність ще не є громадською думкою, бо фактор, так би мовити, „стримування вербалізації” ще не „знятий”. Адже, як відомо, індивід не просто присутній у своєму соціальному оточенні – він взаємодіє з ним і залежний від нього. Тому він оцінки і судження членів свого оточення не лише бере до уваги – він їх виважено враховує.

Так, функцію стримування, а то й певного тиску може здійснювати, за Дж. Мідом, так званий „узагальнений інший” – тобто враховані індивідом установки людей, які його оточують і разом з якими він залучений у певну соціальну ситуацію або соціальну дію. Дещо пізніше американський соціальний психолог Г.Хайман висунув схожу ідею про вплив на індивіда так званої „референтної групи”.

За В.А.Матусевичем, „поділ референтних груп за їх функціями на нормативні і порівняльні (як це робить інший американський соціальний психолог – Г.Келлі.–О.Н.) має принципове значення для з’ясування належності думок індивідів щодо тих чи інших подій і явищ суспільного життя до громадської думки. Так, цілком слушно буде інтерпретувати оцінки індивіда, ґрунтовані на ціннісно-нормативних основах, тотожних цінностям і нормам нормативної для нього референтної групи, як вияв громадської думки. В той же час констатація зумовленості його думок і оцінок нормативною базою порівняльної референтної групи не дає підстав для такого твердження”(13;с.51).

Тобто у розглядуваному нами контексті слід мати на увазі залежність індивіда передусім від нормативної для нього референтної групи. Що ж до деяких конкретних механізмів впливу такої групи на індивіда (як у формі тиску, так і у формі заохочення), то, скажімо, за Ф.Оллпортом, індивід, перш ніж вербалізувати свою думку, воліє пересвідчитись у подібності своєї реакції на ситуацію до реакції інших людей. Причиною такого уважного ставлення індивіда до цього боку відносин із своїм оточенням, за Е.Ноель-Нойман, може бути вплив на індивіда такого внутрішнього чинника, як страх бути ізольованим від цього оточення.

Все це так, але це – „не вся правда”. Адже громадська думка не тільки не є статистичною сумою індивідуальних думок, вона також не є результатом примусово досягнутої відмови певної частини колективного суб’єкта громадської думки від своїх оцінних суджень на користь одного-єдиного, однакового для всіх судження. Громадська думка є плюралістичним утворенням. Але як таке утворення постає?

Тут слід визнати, що за результатами емпіричних досліджень, здійснюваних західними соціологами протягом багатьох десятиліть, було встановлено, що сукупність респондентів, об’єднаних навколо однієї соціальної проблеми і достатньо поінформованих як про зміст цієї проблеми, так і про ставлення до неї свого „референтного оточення” та інших людей, може перетворитись на дійсного суб’єкта відповідної громадської думки лише внаслідок проведення дискусії. При цьому кожна із сторін під час дискусії не тільки висловлює свою позицію, а й обґрунтовує її.

Більш за те – найбільш помірковані учасники дискусії намагаються обґрунтувати необхідність досягнення консенсусу щодо змісту і шляхів розв’язання обговорюваної проблеми. При цьому досягнення консенсусу здійснюється за рахунок того, що індивід переходить від особистої ідентичності до (за термінологією Г.Теджфела) „соціальної ідентичності”. Відповідно „людина, у тих випадках, коли ... у її свідомості актуалізується соціальна ідентичність, може переходити зі стану «індивід» до стану «представник спільноти», а отже усвідомлювати, оцінювати, визначати й контролювати свою поведінку, виходячи з позицій (цінностей, норм, інтересів) цієї спільноти”(13; с.57).

Досягнутий консенсус перетворює громадську думку, що формується, на когні-інтегративну (або, якщо бажано, – на органічну) цілісність. Суб’єкт громадської думки постає як готовий. Думка кожного індивідуального складника цього суб’єкта щодо спільної проблеми-об’єкта перетворюється з індивідуально-особистісної на індивідуально-громадську. Або, інакше кажучи, відповідна частка індивідуальної свідомості змінює свою наповненість, набуває соціумного „тріпотіння”. Адже громадська думка іншого „вмістилища”, ніж індивідуальна свідомість, не має.

Наостанок порушу питання про можливість маніпулювання колективною свідомістю громадян за умов їхніх безпосередніх контактів, тобто - про можливість формування такої громадської думки, яка протирічить обєктивним інтересам цих громадян. Слід визнати, що така можливість геть не виключається. Адже багато що залежить від правдивості, коректності або повноти подання тієї інформації, що її отримують учасники міжіндивідуального спілкування. Окрім того, як відомо, наші оцінки того чи того соціального факта (а громадська думка є передусім оцінним судженням) можуть формуватися не тільки під впливом логічної аргументації, а й під дією соціально-психологічних чинників. Вони можуть також залежати від або авторитету, або харизми, як сьогодні кажуть, «лідерів думок».

Якщо вдатись до прикладів конкретних персоналій, то можемо згадати або видатного російського адвоката другої половини ХІХ століття Плєвако із його беззаперечною логікою переконань; або більшовицького лідера Троцького чи кубинського революційного вождя Кастро, які, завдяки своїй незрівняній харизмі, могли годинами виступати перед велетенськими зібраннями людей, тримаючи їх у напруженій увазі; або блискучого полеміста Собчака, депутата Верховної Ради СРСР скликання 1989 року; або, нарешті, - харизматичну Юлію Тимошенко. Всі вони, безумовно, - лідери думок, а відтак – утворювачі громадської думки і значною мірою, певна річ, - суб’єкти маніпулювання нею.