8.4.2. Ступень неартефактності індивідуальних думок.

1. Як вказує В.Л.Оссовський, зміст цього етапу процедури емпіричної фіксації громадської думки - „це передусім з’ясування того, чи справді висловлювання респондентів, зафіксовані під час опитування, є їхніми власними думками, а не артефактами, утвореними в процесі взаємодії респондента з текстом анкети або з інтерв’юєром” (41; с.40).

Серед основних чинників артефактності даних опитувань громадської думки В.Л.Оссовський виокремлює принаймні два типи (див.1;с.43-45): 1) „такі, що виникли на грунті методичної й технологічної недосконалості організації та проведення опитувань”; 2) такі, що свідчать про недостатній „культурний капітал респондентів”, їхню необізнаність з проблеми, що є змістом запитання.

2. Що стосується чинників першого типу, дія яких зумовлена професійністю дослідників, то тут, як вважає В.Л.Оссовський, справи виглядають не так вже й погано, бо основні засоби відповідної „ідентифікації, включно з теоретико-методологічними засадами, методичними прийомами й технічними процедурами її реалізації, останнім часом плідно розробляються в сучасній соціології” (41; с.40).

Але, щоправда, існує і дещо інша оцінка. Так, оскільки діяльність ЗМІ з формування громадської думки зазвичай охоплює досить великі неконтактні сукупності громадян, то встановити відповідний результат можливо лише шляхом соціологічних вимірювань. І, як вважає український соціолог Ю.І.Яковенко, „емпіричний матеріал соціологічних досліджень, отриманий під час вивчення суб’єктивних параметрів, має неминуче артефактний характер” (62;с.36). Тобто й за умов реальності об’єкта громадської думки артефактним може виявитися її зміст – результат соціологічного опитування.

Адже „якщо навіть респондент відповів на запитання інтерв’юєра, то ця обставина не гарантує повної відвертості його відповідей” (62;с.42). Артефактності додає також позиція створювача соціологічного інструментарію, похибка вибірки, вплив інтерв’юєра та інші фактори, пов’язані із процесом виявлення громадської думки.

І все ж, на погляд Ю.І.Яковенко, проблема формування громадської думки як певного артефакту лише частково пов’язана із процесами вимірювання. „Замість аналізу проблеми артефакту, як закономірного і неминучого аспекту соціального дослідження, - підкреслює він, - продовжується поглиблення метрологічної концепції про помилки дослідження”(62;с.32). Насправді ж, „вивчення громадської думки, як стверджують багато авторитетних соціологів, нерідко стає прикладом чистісінького артефакту, який виникає навіть тоді, коли суворо виконані всі методологічні вимоги щодо збору даних (курсив мій.-О.Н.)”(62;с.38-39). Отже, розглянута ситуація дещо нагадує анекдотичну:

- Ну що ж, пульс нормальний, - каже лікар.

- Лікарю, візьміть мою ліву руку, адже права – протез.

3. Коли „спрацьовують” чинники другого типу, тобто - недостатній „культурний капітал” респондентів, тоді соціологу-емпірику доводиться мати справу з так званими „пустими” відповідями. Вони можуть поставати, по-перше, як просто „пусті” (тобто – будь-які), по-друге, як пусті на кшталт „не знаю”. І, просуваючись у напрямку ідентифікації громадської думки, цей соціолог повинний вилучати, або, за В.Л.Оссовським, „елімінувати” такі відповіді. При цьому не завадить пам’ятати, підкреслює метр, що схильність респондентів давати просто „пусті” відповіді має, принаймні, два джерела (див.41;с.46): 1) небажання виглядати неввічливим; 2) небажання виглядати некомпетентним.

В.Л.Оссовський вважає, як я вже зазначив, що, з огляду на завдання ідентифікації громадської думки, можна ставитися як до „пустих” і до відповідей на кшталт „не знаю”. І як такі, вони теж підлягають елімінації. „Пропозиція респондентові варіантів відповіді на кшталт „не знаю” (як „пустої”-О.Н.) набуває різних (принаймні – трьох –О.Н.) форм” (41;с.48). „Ці три форми в методологічній літературі мають назву: стандартний фільтр, квазіфільтр і запитання з повним фільтром” (41;с.48). Щоправда, як відзначає В.Л.Оссовський, серед відповідей „не знаю” є чимало випадків фактичної відмови від відповіді (див.41;с.49), що може бути зумовлено дією різних чинників. Але навіть і у випадках фактичної відмови відповіді, зрозуміло, не стають змістовнішими. У всякому разі, є підстави виділити ще два джерела „пустих” відповідей – необізнаність і небажання відповідати.