1.2.4. Новітня доба.

Серед дослідників, які наприкінці ХІХ – початку ХХ століть спеціально займалися проблематикою громадської думки, можна назвати перш за всіх французького соціолога Габріеля Тарда (1843-1904) та німецького юриста Франца Гольцендорфа (1829-1889). Так, у працях Г.Тарда, передусім у його книзі „Громадська думка та натовп” (Спб.,1992), міститься чимало важливих положень щодо змісту громадської думки, соціально-психологічного механізму її формування та виявлення тощо. Г.Тард вважає, що творець громадської думки – публіка. „За Г.Тардом, публіка як така виокремилась більш-менш прозоро тільки за Людовика ХІV. Вона складалася з незначної кількості „шляхетних людей”, які читали свій щомісячний журнал, книги, що призначалися для вузького кола осіб, і були згруповані якщо не при дворі, то у межах Парижу” (31; с. 40).

Ф.Гольцендорф свої погляди щодо теорії громадської думки виклав у роботі „Громадська думка” (Спб.,1899). Тут він розмірковує про аморфність громадської думки, про безособистісність її походження, а також про роль вищих класів та широких верств населення у її творенні.

1.2.5. Сучасність.

У ХХ ст. роль громадської думки у житті західних суспільств помітно зростає. Але помітно змінюється, особливо з боку владних структур, й ставлення до цього соціального феномену. Дійсно, громадська думка на Заході перетворюється на предмет емпіричних досліджень, і передусім – у зв’язку із політичними виборами. Проте якщо раніше вона розглядалася як інструмент соціального контролю над носіями влади, то тепер сама стає з боку влади об’єктом формування і управління.

Серед відповідних теоретичних праць сучасних західних авторів насамперед слід згадати такі:

• П’єр Бурд’є. Соціологія політики (М.,1993).

• Елізабет Ноель-Нойман. Громадська думка: Відкриття спіралі мовчання (М.,1996).

• Джон Цаллер. Походження та природа громадської думки (М., 2004).

• Уолтер Ліппман. Громадська думка (М., 2004).

У Радянському Союзі у 70-х – 80-х роках ХХ ст. вивченням проблем громадської думки займалися В.С.Коробєйніков, Б.А.Грушин, М.К.Горшков та інші. До їхніх поглядів я ще буду звертатися.

В Україні на зламі ХХ-ХХІ століть основними спеціалістами з проблем громадської думки є В.Л.Оссовський, В.А.Полторак, Ю.П.Сурмін.

1.3. Соціологія громадської думки як наука.

1.3.1. Щодо стану розробленості соціології громадської думки як науки.

За роки незалежності опитування громадян з різних проблем їхнього поточного життя стало для них звичним явищем. Але слід визнати, що найбільшого розголосу набувають ті опитування, які пов’язані із вирішенням суспільно-політичних проблем, проблем впорядкування владних відносин у державі. Отож свого апогею опитування громадян сягають напередодні та під час загальноукраїнських (президентських і парламентських) та місцевих виборів.

Значна частина опитувань громадян пов’язана з маркетингом і спрямована на виявлення їхніх споживацьких уподобань, смаків, сприйняття ними реклами тих чи інших товарів або послуг. При цьому переважна більшість таких опитувань реалізується в межах суто статистичного, або як його ще називають – полстерівського підходу. Характерною ознакою такого підходу є неправомірне ототожнення поточних суспільних настроїв громадян із сформованою громадською думкою. Безперечно, полстерівська інформація може мати певну практичну, здебільшого – ситуативну цінність. Однак вона не може поставати у якості підстави для вироблення довгострокових соціальних прогнозів, прийняття важливих управлінських рішень.

Маючи на увазі результати саме полстерівських опитувань, що подаються у якості результатів опитування громадської думки, французький політолог і соціолог П.Бурд’є (1930-2002) заявив: „Громадської думки у тому сенсі, котрий потайки надається їй тими, хто займається опитуваннями, ... не існує”(5;с.177). Разом з тим він зазначив, що зондаж громадської думки у сьогоднішньому вигляді – це інструмент політичної дії.

У близькому до цієї думки сенсі висловлюється і відомий український соціолог В.Л.Оссовський , коли пише, що ”переважна більшість опитувань, що вони здійснюються на теренах України, не може претендувати на статус соціологічних досліджень, хоча на рівні буденної свідомості їх ототожнюють із соціологією. Адже арифметична сума установок та думок окремих індивідів не тотожна думці певної органічної соціальної цілісності, конкретної громади”(41;с.4).

Взагалі, як вважає В.Л.Оссовський, сьогодні ми ще не маємо достатніх підстав однозначно стверджувати, що принаймні на теренах України існує сформована спеціальна теорія під назвою „соціологія громадської думки”(див.41;с.4). Але потреба у такій теорії, безсумнівно, є нагальною.

На сьогодні, на жаль, українські студенти–соціологи можуть мати у своєму розпорядженні лише три навчальних видання, присвячених соціології громадської думки. Це:

1. В.Л.Оссовський. Соціологія громадської думки. К., 2005. – 186 с.

2. В.А.Полторак. Социология общественного мнения. К.-Дн., 2000. – 264 с.

3. Ю.П. Сурмин. Теория общественного мнения. К., 1999. – 72 с.

Далі я неодноразово апелюватиму до цих авторів, але все ж маю зазначити, що основу даного курсу „Соціологія громадської думки”, що я його пропоную читачеві, складатиме навчальний посібник В.Л.Оссовського, автор якого є провідним українським спеціалістом з відповідної проблематики.