7.5.5. Фальшоване використання громадської думки.

Така форма маніпулювання громадською думкою є відносно новим «досягненням», і пов’язана вона переважно із застосуванням техніки соціологічних досліджень під час проведення демократичних виборчих кампаній. Показовою у цьому контексті є книга «Соціологічні виборчі технології», у якій своїм досвідом участі у виборах до Верховної Ради України 1998 року ділиться О.В.Петров, котрому тоді вдалося перемогти конкурентів і стати народним депутатом України. Отже, це – досвід «взяття» одного з мажоритарних виборчих округів у Чернігівській області (див.44).

Не думаю, що читач вважає, начебто О.В.Петров виборював округ у наступний спосіб: емпірично з’ясував, яку людину хочуть бачити у якості свого депутата виборці округу, вирішення яких проблем очікують від майбутнього депутата, і, «приміривши» себе до ідеалу народного депутата, що його уявляли собі виборці округу, оцінивши свої дійові можливості, дійшов висновку, що він цілком відповідає виявленим ним вимогам виборців, а тому може, навіть – повинний, розпочинати конкурентну боротьбу. Насправді в цього кандидата все було навпаки. Адже, навіть ставши народним депутатом, він спокійно ставить риторичне для нього запитання: «Хіба не в тому полягає для кандидата увесь сенс виборчої кампанії, щоб змінити громадську думку електорату (курсив мій.-О.Н.) на свою користь, використовуючи для цього усі організаційні, пропагандистські і такі інші засоби, методи, можливості?» (44;с.51).

Визначивши стратегічну лінію своїх дій, зібравши всю необхідну інформацію щодо виборчого округу і його виборців, кандидат, як вважає автор книги, може активно використовувати цю інформацію «при розробці тактики виборчої кампанії, висуванні гасел, ,,видачі’’ виборцям різноманітних ,,обіцянок’’, пов’язаних із їхніми першочерговими очікуваннями» (44;с.60). Симптоматичним є тут те, що слова ,,видачі’’ і ,,обіцянок’’ узяті самим О.В.Петровим у лапки. Гадаю, за цим приховується зневага не так до цих слів, як до громадської думки виборців. Що ж до створення у громадській думці привабливого іміджу кандидата (а фактично - ,,підсовування’’ їй його псевдоіміджу), то для цього має застосовуватися наступна тактика: «за спеціальним планом активно пропагуються, багаторазово підкреслюються ті риси реального кандидата, які максимально відповідають ,,ідеальному образу’’, і, навпаки, всіляко замовчуються ті риси, які ,,суперечать’’ цьому образу» (44;с.76). «Далі, з урахуванням тієї обставини, що ,,ядро’’ особистості кандидата змінити практично неможливо, застосовуються різноманітні заходи з метою мінімізації розбіжностей між реальним і бажаним іміджами» (44;с.133).

Нарешті О.В.Петров виправдовує себе і всіх інших пошукачів мандату народного депутата України, коли пише: «Не будемо тут торкатися вельми складної проблеми коректності маніпулювання свідомістю виборців з боку кандидатів: практично без цього маніпулювання є неможливою організація таких демократичних виборів, коли на місце депутата претендує декілько кандидатів» (44;с.139-140). Єдиною втіхою за умов невідворотнього маніпулювання громадською думкою виборців є визнання того, що «,,повне маніпулювання’’ свідомістю населення, виборців є неможливим» (44;с.87).