4.3.8. Процедура дискусії. – Досягнення консенсусу.

Однак і за умов достатньої обізнаності, компетентності щодо певної соціальної проблеми-факту, не всі індивіди, як складові елементи сукупного суб’єкта громадського інтересу, готові однаково оцінювати зазначену проблему – об’єкт цього інтересу. Не буде перебільшуванням стверджувати, що суперечливість підходів – явище майже неодмінне.

Отже для перетворення соціальної проблеми-факта з об’єкта громадського інтересу на об’єкт громадської думки ця проблема має бути піддана процедурі дискусії. При цьому кожний її учасник бачить і розуміє, як реагують на об’єкт інші учасники. Внаслідок завдяки дискусії відбуваються такі зрушення: так би мовити, „угрупування” підходів - наступний пошук „точок дотику” - з’ясування меж можливих міжгрупових взаємних поступок - досягнення консенсусу.

Відтак громадський інтерес переростає у громадську думку, внутрішньо диференційований суб’єкт громадського інтересу перетворюється на „консенсусно-інтегрованого” суб’єкта громадської думки, соціальна проблема-факт з об’єкта громадського вектора-інтересу перетворюється на оцінений об’єкт громадської думки.

4.4. Основні типи об’єктів громадської думки.

Для ефективного використання механізму громадської думки практичний соціолог-дослідник у кожному конкретному випадку має чітко усвідомлювати, до якого типу об’єктів громадської думки належить відповідна соціальна проблема-факт. Отже завдання теоретичного опанування темою об’єктів громадської думки з неодмінністю виводить виконавця цього завдання на проблему класифікації об’єктів громадської думки.

Ця класифікація може здійснюватися за різними динамічним та статичними, об’єктивними та суб’єктивними критеріями, які, на мій погляд, можуть бути наступними:

1) критерій ступеня розгорнутості, а саме:

• соціальна проблема-факт ще тільки формується і постає лише як об’єкт громадського інтересу;

• соціальна проблема-факт вже сформувалася і постає як об’єкт громадської думки;

2) критерій належності об’єктів до різних сфер суспільного життя, що дає підстави виокремлювати економічні, політичні, соціальні, правові, моральні, духовні і такі інші проблеми;

3) критерій соціального масштабу, тобто певна соціальна проблема-факт може поставати як об’єкт громадської думки суспільства, соціального класу, соціальної верстви, етносу або етнічної групи, виробничого колективу, малої групи тощо;

4) критерій належності об’єкта громадської думки до соціально-демографічної сфери, тобто соціальна проблема-факт може стосуватися соціальної групи за сімейним станом, поселенською, віковою, статевою, освітньою, професійною і такими іншими ознаками;

5) критерій значущості для громадськості, а саме:

- актуальні й значимі об’єкти громадської думки;

- малозначущі для громадськості соціальні проблеми-факти;

- псевдооб’єкти (артефактичні об’єкти) громадської думки (див.62).

Псевдооб’єкти найчастіше постають за настановами замовників опитувань громадської думки та внаслідок позицій самих соціологів-дослідників. В.А.Полторак звертає увагу на те, що „у роки застою явно спостерігався феномен „ножиць” між тими проблемами, що реально турбували населення країни, і тими, на обговорення яких спрямовували свої зусилля органи управління (ідеологія, боротьба із пережитками тощо). Як тут не згадати, - пише він, - за „ефект накидання проблематики”, що про нього вів мову П.Бурд’є. Адже й сьогодні нерідко з боку органів управління здійснюються спроби формування і аналізу громадської думки з проблем, котрі не постають у якості об’єктів „громадського інтересу” (приватизація великих підприємств, адміністративна реформа і т. ін.). До речі, опитування населення з цих проблем, як показує досвід, практичних результатів не дають, а отримуються, зазвичай, артефакти, тобто прості реакції населення на запитання, зміст яких людей не цікавить”(46; с.65).