5.2. Сутність стадії зародження громадської думки.

5.2.1. Зміст стадії зародження громадської думки.

М.К.Горшков своє бачення цього змісту подає так: „Громадська думка на стадії зародження, по суті справи, являє собою процес вироблення людьми своєї оцінки об’єкта, що попав у поле їхнього зору, визначення по відношенню до нього власної, особистої (виділення моє –О.Н.) думки. Найбільш опуклі ознаки цієї стадії – масовий інтерес до об’єкта думки, тяжіння широких верств населення до різних (офіційних і неофіційних) джерел інформації про цей об’єкт, накопичення, переробка та засвоєння отриманої інформації і, як наслідок, наявність у широких верств населення індивідуальних (виділення моє – О.Н.) оцінно-ціннісних суджень, прагнення виразити ці судження на різних рівнях публічності, зробити їх предметом громадської гласності. Нерідко на даній стадії спостерігається велика багатоманітність індивідуальних думок щодо об’єкта, що обумовлено різною поінформованістю людей, їхнім неоднаковим життєвим досвідом, рівнем освіти і культури” (11; с. 211).

Отже, як можна бачити, М.К.Горшков робить досить чіткий наголос на тому, що змістом стадії зародження громадської думки є виникнення особистого, індивідуального оцінного судження про соціальну проблему-факт – потенційний об’єкт цієї думки. Погоджуючись в цілому із таким висновком даного автора, я, разом з тим, хочу доповнити уявлення про зміст початкової стадії розгортання громадської думки уявленням про деякі сталі форми її існування, адекватні цій стадії.

5.2.2. Форми існування громадської думки, що адекватні стадії її зародження.

Почну з нагадування про те, що Ф.Оллпорт у своєму 11-му постулаті вважає за необхідне відрізняти (принаймні – за тривалістю) соціальні норми від громадських думок (див.41;с.29). Дійсно, при розгляданні деякої конкретної громадської думки і конкретної соціальної норми таке відрізнення має сенс. Однак якщо зіставити соціальну норму і громадську думку як такі, то стає очевидним, що соціальна норма постає як „згорнута”, „знята” і інституціоналізована громадська думка. Аналогічним, вважаю, має бути підхід до традицій, звичаїв тощо.

Справа в тому, що у деяких випадках, щоб зрозуміти логіку міркувань (і відповідних дій) великої маси людей, „не обов’язково, - як слушно висловлюється Уолтер Ліппман, - винаходити колективний розум”. Адже у межах більш-менш усталеного суспільства „члени ієрархії можуть мати спільну традицію”, що уможливлює „успадкування спільних стереотипів і зразків поведінки. Певні способи бачення і чинення передаються від батька до сина, від прелата до послушника, від ветерана до кадета”(34;с.221-222).

Щоправда, і у доіндустріальних традиційних суспільствах нових часів могли виникати нетрадиційні ситуації, а разом з ними – потреба у відповідній громадській думці. Але важливо усвідомлювати, що й традиція не чужа громадській думці і є її своєрідним формовиявом. Скажімо, навіть у суспільствах, де вже добре таки далися взнаки індустріальні зсуви, у окремих анклавах соціуму можуть діяти механізми традицій. Так, у багатьох сільських регіонах України ще і сьогодні можна спостерігати таке явище, як „толока”. Воно має місце тоді, коли, наприклад, усе село (або значна частина села) сходиться, щоб гуртом попрацювати день-два і звести „під дах” „коробку” будинку для молодої подружньої пари. При цьому попереднє опитування громадської думки не здійснюється – механізм традиції спрацьовує майже автоматично.

Тобто тут, оскільки ситуація є традиційною, то й відповідна реакція є теж традиційною, а саме – у всіх індивідуальних свідомостях однаковою. Інакше кажучи, громадська думка, що регулюється традицією, є достатньо дійовим механізмом вже на своїй зародковій стадії, тобто – на рівні індивідуальних оцінних суджень. Вона не потребує подальшого розгортання. Над згодою або незгодою тут стоїть те, що є дещо вищим і сильнішим – традиція.

Теж саме стосується і соціальної норми. Хіба, скажімо, є необхідність проводити опитування громадської думки щодо моральної оцінки дій лікаря (або групи лікарів), який міг надати, але не надав можливої медичної допомоги людині (людям), що конче потребувала такої допомоги, кинувши її (їх) напризволяще? І сутність вже готового на такий випадок морального вироку громадськості полягає далеко не тільки у клятві Гіппократа, що її дає кожний лікар, а у однаковому розумінні усіма членами суспільства гуманних функцій і морального обов’язку кожного лікаря.

Тобто громадська думка, що регулюється певною соціальною нормою, як і така, що регулюється традицією, теж є достатньо дійовим механізмом вже на своїй зародковій стадії – на рівні індивідуальних оцінних суджень. І вона тут теж не потребує ні попереднього опитування, ні подальшого розгортання. Отже, вважаю, що до соціальних норм, традицій, звичаїв слід підходити як до, так би мовити, „зародково-завершених” сталих форм існування („форм інобуття”) відповідних громадських думок.