3.5.3. Суб’єкти громадської думки.

Зазвичай розмова на тему про суб’єктів громадської думки починається у площині дилеми „більшість-меншість”. На цю обставину свого часу звертав увагу ще російсько-радянський соціолог Михайло Горшков, який, зокрема, писав: „тільки-но мова заходить про те, хто має право бути наділеним роллю суб’єкта громадської думки, постає питання про кількісну визначеність цього суб’єкта”(11; с.187).

Але тут цікавим є те, як сам Горшков вирішує зазначену вище дилему. Він робить „три принципових висновки. По-перше, хоч громадська думка не завжди і не по всіх питаннях виявляється думкою істинною, але ... вона у будь-яких випадках віддзеркалює позицію більшості. ...По-друге, громадській думці, як думці більшості, притаманна внутрішня єдність, моністичний (курсив мій. –О.Н.) стан. ...По-третє, сила авторитету і авторитет сили громадської думки обумовлені її спиранням на більшість” (11; с.190-191).

Яка ж позиція Горшкова щодо меншості? З огляду на викладені ним „три принципових висновки”, він ставить таке питання: „Чи означає це непотрібність і некорисність думки меншості, тобто тих суджень, які не увійшли до загальної думки, що склалася? Чи можна відмовляти їм (меншості – О.Н.) в участі у її формуванні і визначенні кінцевого результату? Гадається, що ні. Адже вони (меншість – О.Н.) „винесли на собі” функцію протилежної сторони дискусії (виділення моє – О.Н.), вільно або невільно послуговували імпульсом розвитку і затвердження іншої думки. Та і не завжди думка меншості є думкою гіршою, хибною”(11; с.189).

Таким чином, згідно із Горшковим, суб’єкт громадської думки у радянському суспільстві (тобто – у тоталітарно-моноцентричному суспільстві доби індустріалізації) – це:

• більшість будь-якого соціального цілого;

• більшість „однаководумців”, бо громадська думка є моністичною;

• більшість, якій, завдяки кількісному домінуванню, притаманні „сила авторитету і авторитет сили”;

• більшість, яка не завжди є правою, але завжди є вирішувачем;

• більшість, для якої дискусія є не шляхом до консенсусу, а засобом відокремлення від себе меншості.

Навіть неозброєним оком можна угледіти, що Горшков веде мову про суб’єктів громадської думки недемократичного суспільства. Його погляди на цих суб’єктів не випливають із соціологічного розуміння громадської думки, а відповідна концепція природи суб’єктів цієї думки є, поза будь-яким сумнівом, моністичною. Найголовнішого, чого бракує у зазначеній концепції, - це вільного і самоплинного поставання суб’єктів громадської думки. Адже мова фактично йде про суб’єктів такої „громадської” думки, яка є здебільшого результатом адміністративного тиску.

Нарешті, демагогічний характер основних положень стосовно суб’єктів громадської думки, що їх висуває Горшков, розкривається і через наполягання на тому, що „єдино можливим суб’єктом – загальним творцем громадської думки є народ – дійсний носій суспільних інтересів...” (11; с.186).

Тут слід зазначити, що „проблема визначення суб’єкта громадської думки досить жваво дискутувалася в радянській соціології наприкінці 1960-х та в 1970-х рр. На жаль, - визначає Оссовський, - це були переважно ненаукові, примітивні ідеологічні суперечки на тлі догм „наукового” комунізму про „одностайність і монолітну єдність радянського народу”, які мали емпіричним підґрунтям „демонстративну” єдність думок, єдність, яка маніфестувалася публічно за умов тиску з боку офіційної влади”(41; с. 75).

Отже у цьому, тоталітарно-моноцентричному, суспільстві доби індустріалізації суб’єктом громадської думки дозволялося бути всьому радянському народові або, у ліпшому разі, - робітничому класу. Функцію ж виразника громадської думки перебирала на себе КПРС – „керівна і спрямовувальна сила” СРСР.

І все ж, зрештою, маю зазначити, що й сьогодні проблема «більшість-меншість» при розгляді питання про природу суб’єкта громадської думки не видається простою. Адже „громадською думкою іноді називають не розподіл поглядів у суспільстві, а точку зору, яка в ньому домінує. Проте самого лише відсоткового домінування ... певного погляду у суспільстві замало, щоб вважати його громадською думкою в соціологічному сенсі. Відсоткова більшість може бути „мовчазною”, хоча вона й перемогла в зондажах чи на виборах; натомість статусу громадської думки може набути й точка зору меншості, якщо вона зорганізована, здетермінована й почута”(41; с.15).

До речі, у жовтні 1917 року більшовицька партія, з її ідеями, була в російському суспільстві у меншості, але їй таки вдалося взяти владу і потім інтенсивно поширювати свій ідеологічний вплив, деформувати громадську думку. З іншого ж боку, хоча ідея незалежної України, української державності мала своїм суб’єктом значну частку українського суспільства, проте у визвольних змаганнях 1917-1920 років вона не зреалізувалася.