3.6.3. Суб’єкти громадської думки.

То хто ж є суб’єктами громадської думки посттоталітарного індустріально-трансформаційного суспільства і якою є тут концепція природи цих суб’єктів? Відповідаючи, вважаю за доцільне знов скористатися аналогіями із Росією.

Отже, чи є підстави, аналізуючи посттоталітарне індустріально-трансформаційне суспільство, вважати його нижчий клас, тобто – значну більшість цього суспільства, за суб’єкта громадської думки і громадської дії? На погляд Т.Заславської, «більшість росіян поки що не готова поставати у ролі ефективних та ініціативних акторів трансформаційного процесу» (29;с.305). Спричиняє такий стан речей, за Г.Ділігенським, з одного боку, «відсутність традиції громадянської дії», з іншого – те, що «у російському суспільстві існує когнітивний вакуум (курсив мій.-О.Н.) щодо суспільної дійсності» (21;с.417). На додаток до цього в Росії, за Ю.Арутюняном, «через існування ідеологічного вакууму класової свідомості (курсив мій.-О.Н.) більшість людей не розуміє ні того, що відбувається, ні своїх власних інтересів» (4;с.37). Зрозуміло, що думка таких, здебільшого маргіналізованих, людей може бути лише імітацією громадської думки.

Є всі підстави поширити цей висновок і на Україну. Так, аналізуючи зрушення у соціальній структурі українського суспільства, В.Оссовський, зокрема, особливу увагу звертає на «зростання питомої ваги маргіналів»(41;с98), підкреслюючи при цьому, що маргіналізація та люмпенізація населення, «у свою чергу, перешкоджає утворенню і стабілізації соціальних груп – основного елементу структури суспільства і групового субстрату суб’єктів громадської думки»(там само). Небезпека полягає в тому, що саме «маргіналів – люмпен-пролетарів, люмпен-інтелігентів, люмпен-пенсіонерів та інших – політики-демагоги видають за народ, а їхні хаотичні відчуття - за громадську думку, позицію всього народу»( там само).

З’ясуймо тепер, якою мірою відповідає поняттю «суб’єкт громадської думки» вже та частка посттоталітарного індустріально-трансформаційного суспільства, яка являє собою зачаток середнього класу. По-перше, «матеріальний і соціальний стан більшості представників російського середнього шару можна схарактеризувати як ,,помірний добробут”: вони не бідують, але і у грошах не купаються» (29;с.300). По-друге, «роль цього шару у трансформаційному процесі полягає головним чином у засвоєнні і поширенні нових соціальних, економічних і культурних практик як у сфері праці і зайнятості, так і у сферах споживання і дозвілля» (29;с.301). По-третє, «попри розуміння важливості колективних дій, у більшості представників середнього шару, як і в решти росіян, відсутнє прагнення до самоорганізації, навіть для захисту власних інтересів. Їм притаманний асоціальний сіндром, відсутність культури спільної дії» (29;с.302). Відтак, по-четверте, «із сфери впливу навіть найбільш просунутої частки середнього шару фактично випадають інститути влади, соцієтальний і політичний рівні управління суспільством, де ,,правлять бал” верхня ланка бюрократії, олігархічні угруповання та вузький шар політичної еліти» (29;с.301).

Тому, на думку Г.Г.Ділігенського, представники середнього соціального шару є не так реальними, як потенційними соціальними акторами (див.: 22;с.165), і так само, гадаю, - потенційними суб’єктами громадської думки. Отже. для поставання повноцінної громадськості і, відповідно, - повноцінного суб’єкта громадської думки потрібна наявність сформованого середнього класу як більшості суспільства. Це однаково стосується як Росії, так і України.

То хто ж вони - суб’єкти громадської думки посттоталітарного індустріально-трансформаційного суспільства? З огляду на подані вище матеріали соціологічних досліджень, слід визнати, що, дійсно, ні представники нижчого класу, ні представники початкових форм середнього класу посттоталітарного індустріально-трансформаційного суспільства не є суб’єктами громадської думки у строгому значенні цього поняття. Не будучи суб’єктами громадської дії, не являючи собою організованих соціальних цілісностей, вони постають радше як певна віртуальна громадськість, тобто – як ті, хто, за В.Оссовським, являє собою «масоподібну групу на кшталт аудиторії засобів масової інформації» (41;с.88).

Тобто в індустріально-трансформаційних суспільствах і представники нижчого класу, і представники початкових форм середнього класу є не суб’єктами громадської думки, а суб’єктами-носіями, так би мовити, ,,громадської думки”. Однак хіба не те ж саме про суб’єктів громадської думки у сучасному індустріальному суспільстві масових комунікацій говорилося мною у параграфі 3.4.3. даної лекції? Так, приблизно те ж саме, але аксіоматичним є те, що при начебто однакових результатах ми можемо мати справу із докорінно відмінними шляхами їх, цих результатів, отримання. Тому і виникає необхідність брати поняття ,,громадська думка” у лапки. Однак детальніше про це піде мова у лекції, присвяченій проблемам формування громадської думки.

Тут же є необхідність додати, що в індустріально-трансформаційних суспільствах засоби масової інформації ще більшою мірою, ніж це має місце у сучасних індустріальних суспільствих масових комунікацій, постають як «виробники» суб’єктів громадської думки. Як зазначає В.Оссовський, типологічні групи, що об’єднують людей різного віку, різних освітніх рівнів, професій, соціальних статусів і являють собою певні спільноти, пов’язані відповідними ідеологічними цінностями, постають у сформованому поліцентричному суспільстві – як результат способу життя, завершеного структурування і адекватного усвідомлення економічних інтересів (як найважливішого чинника конституювання суб’єктів громадської думки); у перехідному до поліцентричного суспільстві – під впливом засобів масової комунікації (див.41;с.102).

Що ж до суб’єктів-замовників та суб’єктів-виробників власне громадської думки в індустріально-трансформаційних суспільствах, то ними відповідно є такі страти вищого класу, як правляча еліта та верхній шар. Чітке уявлення про відповідні функції правлячої еліти дає те визначення, що його пропонує Т.Заславська. «Під правлячою елітою, - пише вона, - розуміють сукупність індивідів і груп, які мають або офіційні повноваження, або неформальні можливості приймати рішення загальнодержавного рівня. ...Найбільш значущим ресурсом правлячої еліти Росії є політичний капітал, або влада, що дає легітимну можливість управляти власністю і фінансами держави» (29;с.288). Не менш чітко визначається і функція верхнього шару як суб’єкта-виробника громадської думки: «насправді роль цього шару в трансформаційному процесі полягає у постановці і вирішенні деяких нових задач, засвоєнні нових предметів і форм соціальної, економічної і політичної діяльності та їх трансляції у середовище більш масових груп» (29;с.298).

Насамкінець необхідно визначити, якою ж є концепція природи суб’єктів громадської думки в індустріально-трансформаційних суспільствах. Вважаю, що вона, з огляду на вищенаведені факти, є еліто-олігархічно-масовидною.