5.4.2. Роль взаємовпливів еліти і мас як чинників виникнення і трансформації зародків громадської думки.

1. Від еліти - до загалу.

Зародження громадської думки може починатися як позиція представників політичної, бізнесової, наукової, художньої та іншої еліти суспільства, що потім стає позицією загалу.

Відповідний приклад наводить В.Л.Оссовський. Він, зокрема, пише: „Цікавою ілюстрацією впливу елітарної громадської думки на думки решти соціальних спільнот може бути дослідження С.Стауфером ставлення американських громадян до свободи слова, яке вперше було проведено 1954 року за умов антикомуністичної кампанії. Повторене в 1972-1973 роках, це дослідження демонструє демократичний вплив елітної громадської думки на думки пересічних громадян щодо однієї з фундаментальних цінностей американської демократії – свободи слова (див. табл.1).

Отже, американці (особливо 1954 р.) продемонстрували негативне ставлення до „антиподів американського способу життя”. Однак більше половини місцевих політичних лідерів 1954 р. висловилися проти жодних обмежень свободи слова. У результати, по-перше, свобода слова у США так і не була обмежена: думка елітарної меншості переважила настрої й думки більшості; по-друге, що дуже показово, думки пересічних американців у 1972-1973 роках виявилися навдивовижу схожими з думками еліти в 1954 році” (41; с.80-81).

Таблиця 1.

Ставлення громадян США до свободи слова для

комуністів та атеїстів (у % до загалу опитаних)

----------------------------------------------------------------------------------

П о т р і б н о д о з в о л и т и

Що? Кому?

-------------------------------------------

Комуністам Атеїстам

------------------------------------- --------------------------------------------

1954 р. 1972-1973 рр. 1954 р.1972-1973 рр.

1. Висловлювати свої погляди

публічно 28 57 38 66

2. Викладати у вищих

навчальних закладах 6 38 12 42

3. Передавати свої книжки до

публічних бібліотек 29 58 37 71

Однак маю зауважити, що зародження громадської думки у вигляді попередньої думки певної еліти суспільства можливе лише тоді, коли це суспільство є демократичним. Так, наприкінці ХІХ - початку ХХ століття „Росія була самодержавною монархією, тобто автократичною державою, де оцінка ситуації і воля до дії повністю зосереджувались в особі імператора”. При цьому „імператор Микола ІІ і імператриця Алікс, фанатичні прибічники самодержавства, ...ненавиділи общество і не довіряли нікому, хто з ним був зв’язаний” (47; с.114,117). Отже і відповідна думка елітної громадськості не була їм потрібна, і, зародившись, вона не мала шансів спричинити жодного бажаного (обществу) впливу.

2. Загал - проти еліти.

Зародження громадської думки певної спільноти може починатися й у формі „зламу” попередньої установки її еліти установкою більшості цієї спільноти. Так сталося, наприклад, із такою спільнотою, як військо Спартака, що складалося в основному з повсталих рабів. Адже коли Спартак, після низки тріумфальних військових перемог над римлянами, 73-72 рр. до н. е. із своїм майже 100-тисячним військом рушив на північ Італії, він і його найближче оточення (=еліта війська) мали намір (думку) вирватися за кордони Римської імперії і надати можливість своїм воякам – вчорашнім рабам – повернутися на свої батьківщини.

Однак основна маса війська, сп’яніла від духу перемог, втративши почуття реальності, забажала подальшої війни з Римом. Вона нав’язала цю установку своїй еліті. Отже Спартак і його оточення, хоч і не сприймали позицію більшості, однак, піддавшись тискові загалу, повернули військо на південь, на Рим. Все це, як відомо, закінчилося повною поразкою і загибеллю війська. Громадська думка у даному випадку не здолала стану внутрішньої суперечливості, а тому не вийшла за межі стадії зародковості і виявилася не тільки хибною, але й згубною.

3. Від загалу – до еліти.

Ще одним варіантом зародження громадської думки є той, коли установка певної, відносно невеликою за кількістю, спільноти „зламується” установкою великої за своєю чисельністю верстви суспільства, сприймається зазначеною нечисельною спільнотою - у якості вже еліти загалу, перетворюючись, врешті-решт, на установку, а згодом – на громадську думку усього суспільства. Мова про Богдана Хмельницького і народне повстання під його проводом.

Як оповідає канадійсько-український історик Орест Субтельний, „у 1646 р., коли Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Даніель Чаплинський за підтримки місцевих магнатів зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку, з якою щойно овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив підняти проти поляків повстання й очолити його ... Рятуючись від поляків, які розвідали про його наміри, він із жменькою прихильників у січні 1648 р. втікає на Запорізьку Січ. За короткий час він здобуває підтримку запорожців, виганяє із Січі польську залогу й добивається гетьманства” (50; с.117).

За свідченням видатного українського історика М.С.Грушевського (цитую мовою оригіналу), „в так званому реєстрі кривд, витягненім з листу Хмельницького до Потоцкаго, сказано, що Хмельницький, не маючи у кого шукати оборони, <<удав ся на Низ до иньших, подібно як він покривджених (котрих в тих низових сторонах і на островах морських немале число) і вони вибрали Хмельницького своїм проводирем>>” (16; с.166).

Отож коли Богдан Хмельницький 1648 року, очоливши козацький загін, рушив з ним на північ, він передусім мав намір (установку) помститися польському шляхтичеві Чаплинському за наругу, що її вчинив цей шляхтич над сім’єю Богдана, за розорення його родового хутора Суботова. Але селяни і прості козацькі маси сприйняли Хмельницького передусім як керівника повстання проти польського гноблення, проти спольщення і покатоличення українців.

Відповідний масовий рух дуже швидко набув таких великих масштабів і став так тісно пов’язуватися з ім’ям Хмельницького, що в нього практично не залишилося жодного іншого вибору. Під тиском практичних дій мас він остаточно стає їхнім вождем, переймається їхніми установками, їхніми прагненнями і цілями. Установка на особисту помсту відсувається на другий план, а з часом зруйновується установкою на визволення, яка й стала зародком національної ідеї як загальної громадської думки. Наслідком було постання Козацької Української держави, а Богдан зі своєю старшиною постали як нова політична еліта українців.