7.3. Інституціональна форма функціонування громадської думки.

7.3.1. Зміст поняття „соціальна інституція” та сутність процесу інституціоналізації.

Перш ніж вдатися до розгляду проблем інституціоналізації громадської думки, треба визначити основне у даному контексті поняття – „соціальна інституція”. В.Л.Оссовський пропонує прийняти таке запозичене зі словника визначення: соціальна інституція – це „сталий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм і настанов, які регулюють різні, найважливіші сфери людської діяльності й організовують їх у систему ролей і статусів, які утворюють соціальну систему” (41;с.124). Разом з тим «соціальна інституція – це культурно організована модель соціальних дій» (41;с.125). Як можна пересвідчитися, у цих визначеннях соціальна інституція розглядається як когнітивно-регулятивний феномен. Натомість В.А.Полторак, привертає увагу до її організаційно-діяльнісного вияву, підкреслюєючи, „що традиційно під соціальними інституціями розуміють історично сформовані стійкі форми організації спільної діяльності людей” (46; с.11).

Щодо сутності інституціоналізації, то завдяки цьому процесу «складається і зберігається соціальна структура, тобто сталий зв’язок між „акторами” – різними соціальними суб’єктами» (41;с.125-126), оскільки «соціальна інституція перетворює деяку соціальну дію на впорядковану, тривалу в часі, зорієнтовану на раціональні цілі» (41;с.124). Таким чином, для того, щоб з’ясувати особливості інституціоналізації громадської думки, необхідно простежити процес її перетвореня на комплекс формальних або неформальних правил, принципів, норм і настанов, тобто – когнітивно-регулятивних чинників досить тривалої дії.

7.3.2. Неінституціоналізована громадська думка.

Можливість реалізації громадською думкою своєї певної соціальної функції багато в чому залежить від рівня її інституціоналізації. Однак, надаючи великого значення цьому процесу, ми не можемо не дати відповіді на цілком природне запитання: «Чи можлива неінституціоналізована громадська думка?» Відповідна проблема тісно пов’язана із функціонуванням демократії, а тому є досить актуальною для сучасного українського суспільства.

Скажімо, за радянських часів, тобто за умов тоталітарної суспільної системи, громадської думки як соціальної інституції не існувало; вона існувала лише як стан свідомості. Яким же був тоді дійсний стан справ? Отже маємо визнати, що тоді, дійсно, думка мас не інституціоналізовувалася, а відтак не існувало легітимних механізмів її впливу на ухвалення рішень владними структурами, а також легальних способів висловлення опозиційної точки зору. Однак, натомість, інституціоналізованою була думка партійно-державних бюрократичних еліт, відносини між якими і ставлення яких до мас були чітко впорядкованими. Ця обставина власне й була визначальною при прийнятті рішень (див.41; с.123-124).

7.3.3. Основні напрями вдосконалення процесу інституціоналізації громадської думки.

Отже питання стоїть так: що необхідно для перетворення громадської думки на соціальну інституцію українського суспільства? Відповідаючи, спинимося на найважливіших напрямах вдосконалення процесу інституціоналізації громадської думки. Так, наприклад, В.А.Полторак виокремлює чотири таких напрями (46;с.22-25):

1) Розширення суб’єктів громадської думки. Проблема полягає, зокрема, у тому, що у минулі роки, століття в управлінні суспільством враховувалися думки виключно „еліти”, „лідерів”, „найбільш освічених верств населення” тощо.

2) Розширення об’єктів громадської думки. Проблема є простою: громадська думка повинна отримати „право” висловлюватися із всіх доступних їй проблем суспільства, у тому числі – з питань діяльності органів управління, довіри до тих чи інших представників цих органів тощо. Причому головне полягає в тому, що це „право” громадської думки повинно бути відповідним чином „узаконене”.

3) Зміна ставлення суб’єктів влади й управління до питань врахування громадської думки. Мова перш за все про те, що сьогодні, як і за радянських часів, інтереси (а відтак – думки) різних груп, верств суспільства враховуються владними структурами по-різному.

4) Встановлення якісно нових відносин між суб’єктами громадської думки, з одного боку, і суб’єктами влади, управління – з іншого. Йдеться про те, що „коли влада і громадська думка будуть діяти у одному й тому самому культурному просторі, ніхто нікому не буде благодіяти: громадська думка буде ставити свої проблеми і вимагати прийняття тих чи інших рішень; органи влади змушені будуть робити це як рівноправні партнери суб’єктів громадської думки, нікого цим не „ощасливлюючи”.