Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Halas.doc
Скачиваний:
177
Добавлен:
02.03.2016
Размер:
777.73 Кб
Скачать

11.Політико-правові погляди Гомера і Гесіода.

До проблеми розвитку держави VII ст. до н.е. Гесіод підходить з точки зору етики. Не просто відслідковує процеси, а й дає оцінку, вказує на досягнення і промахи, починає критикувати інститути політики. У роботі «Труди і дні», в байці «Соловей і яструб» Гесіод пробує розкрити природу політичної влади, метаморфози, які стаються в період зародження товарно-грошових відносин не тільки з політичними інститутами влади, але і з людьми. Намагається чітко визначити суспільну мораль. Розробляє етичний кодекс.

Згідно з уявленнями Гомера і Гесіода стан належного правопорядку у суспільстві Стародавньої Греції забезпечу­вався гармонійним поєднанням звичаїв із принципами всеохоплюючої справедливості, які вимагали створення умов для компромісного вирішення проблем суспільного життя. Формою такого поєднання висувався закон («номос»). Однак уже тоді поети звернули увагу на те, що люди, незважаючи на свою природу (мають розум) порушують належний пра­вовий порядок, спричинюючи хаос і беззаконня (дисноме). Ігноруючи закон, люди діють усупереч принципам всезагальної (космічної) справедливості, за що часто бувають пока­рані богами. Божа кара посилається людям для того, щоб відновити порушену гармонію (тобто належний правопоря­док). Отже, Гомер і Гесіод, хай і в інтуїтивній формі, все ж здогадалися, що причиною суспільних негараздів є сама лю­дина. Цей здогад згодом буде сформульований Протагором як твердження, що «людина є мірою усіх речей».

Спробу Гомера і Гесіода раціоналізувати уявлення про належний порядок в людських стосунках розвинули «сім мудреців», Піфагор, Геракліт, Демокріт (ІХ-УІ ст. до н. е.). Намагаючись віднайти природну причину змін у нав­колишньому світі, ці мислителі остаточно відійшли від міфологічного способу пояснення світобудови до раціо­нального його осмислення. Наприклад, на думку одного із «мудреців» Афін архонта Солона (середина VI ст. до н. е.) фундаментальна роль у космічному устрої світу належить справедливості «діке» і закону «номос». Запорукою ж благодат­ного розвитку життя в полісі є законний порядок, а найгір­шим злом, що веде до втрати полісом свободи е беззаконня і міжусобиці. Солон в історії Афін відомий як мудрий ре­форматор. Головною метою реформ Солона було прими­рення інтересів ворогуючих угруповань у середовищі віль­них громадян міста-держави. Тому він запровадив практи­ку позбавлення громадянських прав тих, хто порушував або закликав до порушення законів.

12.Вчення грецьких софістів про державу і право.

Центр політичного, культурного розвитку переміщається в Афіни де формуються класичні філософські школи, які поривають зв’язки із містикою і міфологією, намагаються пояснити закони природи і суспільства раціональним шляхом — грецькі софісти (V ст.).

Софісти першими на загал опри­люднили думку про природно-правову рівність людей, під­кресливши, що нерівність існує не від природи, а причиною її є саме суспільство, яке порушує вимоги всеохоплюючої космічної справедливості (закони природи).

Софісти виступили в V в. до н.е. в умовах зміцнення і розквіту античної демократії. Софісти не складали якоїсь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні і правові погляди. Вже в стародавності розрізняли два покоління софістів: старших (Протагор, Горгій, Продик, Гіппий, Антифонт та ін.) і молодших (Фрасимах, Калликл, Лікофрон і ін.) софістів. Багато хто зі старших софістів дотримували в цілому демократичних поглядів. Серед молодших софістів поряд із прихильниками демократії зустрічаються прихильники й інші форми правління (аристократії, тиранії).

Таким чином, аони здійснили революцію в мисленні — заперечили всі тогочасні уявлення про світогляд, цінності, перекреслили міфологію та іонійську філософію.

Принципи філософії софістів:

  1. Необхідно окремо досліджувати закони, які лежать в основі розвитку природи і суспільства. В основі має досліджуватись суспільство.

  2. Нічого сталого в природі, а тим більше в людському суспільстві нема. Все змінюється і ніколи не повторюється, а, отже, немає необхідності шукати чогось універсального і раз і назавжди даного. Не може бути вічних держав і законів. Абсолютної істини не існує, є тільки відносні істини, тому людина не може у повній мірі пізнати світ.

  3. Вперше в філософії звернули увагу на людину. «Людина є найвищою цінністю у світі». Найдорожче — розум. При його допомозі вона може не тільки пізнавати відносні істини, але і змінювати суспільство (ця ідея належить Протагору) — кінець V — початок IV ст. до н.е.

Людина є мірилом всіх речей, зокрема існування речей, які існують, і неіснування речей, які не існують.

Що стосується проблеми держави і права, то переважна більшість представників софізму виходять з того, що держава є продуктом життєдіяльності людей, а основна причина людей, яка спонукає до життя — необхідність задовольнити інтереси.

Люди об’єднуються в єдине ціле заради власної користі (Протагор). Для того, щоб задовольнити інтереси, люди змушені відмовитися від абсолютної свободи. Тому вони добровільно відмовляються від частини своєї свободи, делегують право управляти цією часткою державі, яка при допомозі законів врівноважує інтереси.

Держава, і тільки вона може визначити міру справедливості, може відрізнити добро від зла, вказувати що робити можна, а що ні.

Софісти уявляють державу як цілком самодостатній організм, який діє від імені людей і встановлює як морально-етичні, так і правові правила поведінки.

Софісти по-різному розуміють інтереси, по-різному трактують чиї інтереси відстоює держава.

  1. Частина переконані, що правовий порядок у суспільстві і державі відстоюють інтереси всього суспільства (Протагор).

  2. Інші (Фразімах) вважали, що інтереси лише провінції.

  3. Треті (Калікл) вважали, що держава утворюється, щоб забезпечити інтереси слабших.

  4. Четверті вважали, що держава — результат суспільного договору.

Серед софістів старшого покоління було чимало видатних філософів, таких як Протагор (бл. 490-420 рр. до н. е.), Гіппій (460-400 рр. до н. е.) та ін.

Софісти звертаються до людського індивіда як до індивідуальності особливого типу. Специфіч­ною рисою останньої виступає здатність розмірковувати про речі, оцінювати їх і, отже, відрізняти одну від одної, тобто - індивідуалізувати.

Наприклад, Протагор (481—411 р. до н.е.). Демократична ідея Протагора і разом з тим політико-правової концепції полягають у тому, що існування держави припускає причетність усіх його членів до людської чесноти, до якої він відносить справедливість, розважливість і благочестя. Чесноти, необхідні в справах домашніх і державних, можна придбати старанням і навчанням. У цьому — важливий державний зміст виховання членів поліса в дусі цивільних чеснот. Про це ми дізнаємся з роботи Платона «Протагор»

Першим серед софістів, хто протиставив природу і закон був Гіппій (460-400 рр. до н. е.). Він першим серед філософів античності оприлюднив думку про природну рівність людей, стверджуючи, що природа (закони природи) - це природне право, яке протистоїть хибному, недосконалому, штучно створеному людиною закону - по­зитивному праву. Він був першим і в тому, що вказав на суттєву різницю між природним правом і позитивним зако­ном. Під природним правом Гіппій мав на увазі неписані закони, яких однаковою мірою дотримувалися громадяни всіх, без винятку полісів античної Греції. Природне право - це право вільного самовизначення людини згідно з вимогами природи. Отож природне право і є справедливістю. Пози­тивне право - це писаний закон, який примушує дотриму­ватися умовних, штучно створених вимог, тому закон за­перечує справедливість.

Серед софістів прихильником ідеї природної рівності людей був і Лікофрон, який стверджував, що природне право — це індивідуальні права людини. Мислитель першим серед античних філософів сфор­мулював ідею суспільного договору, розглядаючи державне життя полісу як результат договору між людьми, укладено­го задля взаємної вигоди, вбачаючи в законах гарантію ін­дивідуальних прав громадян.

Цікавою є концепція Фрасімаха (П пол. V ст. до н. е.) Предметом його роздумів стало поняття справедливо­сті. Фрасімах звернувся до практичної політики, сутність якої вбачав у вигоді силь­нішого. Тому й визначав справедливість як таке, що вигід­но сильнішому. У суперечках із опонентами він постійно наголошував, що у кожній державі силу має той, хто знахо­диться при владі. Сила є базисом закону і запорукою пану­вання при будь-якій формі правління. Створивши і впрова­дивши закони в життя, влада, підкреслював Фрасімах, ого­лошує їх справедливими, а тих, хто не кориться владі, карає як порушників закону і справедливості.

Антифонт обґрунтовуючи положення про рівність усіх людей по природі, посилається на те, що у всіх людей — еллінів і варварів, шляхетних і простих — ті самі природні потреби. Нерівність же людей виникає з людських законів, а не з природи. Розрізняючи «закони поліса» і «закони природи» (природне право), Антифонт віддає явна перевага другим. Виховання людей у дусі вимог природи Антифонт розцінював як необхідну умову досягнення єдності громадян у питанні про державні порядки і закони.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]