35.Середньовічні школи юристів. Глоссатори, легісти,постглосатори.

З теоретичною підтримкою королівської влади в її боротьбі з феодальною роздробленістю і спробами церкви втручатися в справи світської влади з XII ст виступали середньовічні юристи (легисты). У XI-XII вв. у Болонье склалася школа глосаторів, що вивчали і викладали римське право (“глоса” - зауваження, пояснення). У спорі імператорів і церкві легисты-глоссаторы виступали на стороні світської влади. Більшість легистов стверджували, що народ передав всю владу імператорам, влада яких неограниченна і спадкова. Посилаючись на закони Римської імперії, де воля імператорів вважалася вищим законом, легисты вважали главным джерелом права закони, встановлені світською владою імператорів, королів, міст. Аналогічні ідеї з XIV ст обгрунтовували постглосатори, коментатори, що застосовували правила схоластичної логіки до обробки матеріалу, зібраного глосаторами. Деякі юристи середніх століть вважали свободу природним правом, а рабство - породженням насильства. В цілому доктрина легистов відповідала інтересам імператорів, а також городян, що обтяжувалися залежністю від церковної влади.

Захист легистами незалежності світської влади викликав роздратування католицької церкви, що заборонила духівництву вивчення римського права, а також викладання його в Паризькому університеті. На противагу школам легистов в XII ст була створена школа канонистов, що систематизували папські декрети і булли, вирішення церковних соборів, вислову отцов церкві, положення Біблії. Природне право вони ототожнювали з божественним законом, викладеним в священних книгах, а єдиним джерелом людського права вважали звичай. Каноністи схвалювали старі вирішення синодів (IX ст), що строго забороняли єпископам і абатам наділяти свободою рабів або посвячувати їх в духовний сан. Каноністи загрожували анафемою тим, хто заохочував рабів до втечі або допомагав збіглим рабам.

Боротьба римських пап і імператорів деколи приймала досить гострі форми; католицька церква волала до підданих і васалів неугодних нею правителів, звільняючи їх від присяги; королі і імператори в боротьбі з церковними феодалами удавалися до озброєної сили; проте завжди, коли рухи народних мас приймали небезпечний характер, церква і держава виступали спільно: королі і імператори допомагали викорінювати єресь, духівництво допомагало пригнічувати селянські повстання.

XVI ст - століття великих духовних, культурних, політичних, релігійних змін і потрясінь в житті Європи. У ряді країн (Франція, Іспанія, Австро-Германия, Англія, Росія і ін.) складалися великі і сильні дворянські монархії. В процесі подолання феодальної роздробленості позбавлялися колишньої влади і привілеїв крупні феодали. Централізовані абсолютистські держави сприяли освіті і консолідації націй, домагалися на об'єднання і представництво нації, народу, країни. Одночасно падав політичний авторитет католицької церкви, до того колишньою єдиною об'єднуючою силою Західної і Центральної Європи. Ще більша утрата була причинна її духовній монополії, релігійному і теологічному авторитету. Релігійні рухи, що вимагають відновлення апостольської церкви, в XVI ст прийняли масовий характер, охопили майже всю Західну Європу, переросли у ряді країн в релігійні війни. Ці війни незрідка зливалися із спробами крупних феодалів відновити минулу владу і незалежність або з народними рухами проти дворянських привілеїв, станових буд, феодальної залежності селянства.

Поряд з боротьбою релігійних течій посилювалася і розвивалася раціоналістична критика релігійного світогляду. До кінця XV ст культура Відродження (Ренесансу), що зародилася в італійських містах-державах ще в XIV ст, поширилася в інших країнах Західної Європи.

Бурхливі процеси тієї епохи зумовили глибокі зміни в ідеології західноєвропейського суспільства.

У XVI ст природознавство, філософія, реалістичне мистецтво досягли успіхів; проте своєрідність цієї епохи полягала в тому, що суспільні сили, що боролися проти феодалізму і церкви, що освячувала його, ще не порвали з релігійним світоглядом. Загальним гаслом масових антифеодальних рухів був заклик до церковної реформи, до відродження дійсного, первинного християнства, спотвореного духівництвом. У своєрідних умовах XVI ст священне писання стало ідейною зброєю в боротьбі проти католицької церкви і феодальних буд, а його переклад з латині на народну мову - засобом революційної агітації і пропаганди. Текстами писання реформатори обгрунтовували вимогу відродження апостольської церкви; селянство і міські низи знаходили в Новому заповіті ідеї рівності і “тисячолітнього царства”, що не знає феодальної ієрархії, експлуатації, соціальних антагонизмов. Реформація, що почалася в Німеччині, охопила низку країн Західної і Центральної Європи.

В том же веке общей для всех западноевропейских стран стала культура Возрождения. Предпосылкой и основой Возрождения был гуманизм – стремление ряда ученых, философов, политиков, деятелей искусства заменить традиционное для средневековой схоластики исследование текстов Библии, постановлений Соборов и сочинений отцов церкви изучением человека, его психологии и морали. Представители гуманизма противопоставляли церковно-схоластической учености (studia divina) светские науки и образование (studia humana). Светские (гуманитарные) науки изучали не бога с его ипостасями, а человека, его отношения с другими людьми и стремления, используя при этом не схоластически применяемый силлогизм, а наблюдение, опыт, рационалистические оценки и выводы. Гуманизм естественно обусловил резкое повышение интереса к античному наследию. Если Реформация апеллировала к первоначальному христианству, не знавшему иерархии и сложных обрядов католической церкви, то гуманизм органически связан с возрождением античной (дохристианской) древности, когда философия и наука не были служанками богословия, а человеческая природа не толковалась как средоточие зла и греховности. Дополнительным стимулом к изучению античного наследия стало бегство в Западную Европу после взятия Константинополя турками (1453 г.) сотен и тысяч образованных греков; поселившись в разных странах, они преподавали греческий язык и создали первые переводы лучших трудов классиков античной Греции.

Гуманізм XV-XVI вв. не став рухом, що охопив широкі маси народу. Культура Відродження була надбанням відносно нечисленного шару освічених людей різних країн Європи, що зв'язаних загальними науковими, філософськими, естетичними інтересами, спілкувалися за допомогою загальноєвропейської мови того часу - латині. Більшість гуманістів негативно відносилися до релігійних рухів, у тому числі реформацією, учасники яких у свою чергу визнавали лише релігійну форму ідеології і були ворожі деїзму і атеїзму.