38.Основні напрямки ісламу і їх соціально-політична суть (суніти, шиїти, харіджіти, ісмаїліти).

З 10 ст. - конфлікт між султаном і духовною владою. Перший конфлікт в середині ісламу. Появляються 2 різні течії: перший напрямок – суніти; другий – шиїти. Суніти доповнюють Коран новими знаннями. У сфері соціальної політики суніти відстоюють ідеї соціальної нерівності і тим самим відрізняються від християнства та ісламу. З політичної точки суніти відстоюють вл. Халіфа. З філос. сторони – то він проповідує царство рівності і справедливості яке очікує всіх правомірних і поведе їх усіх. Шиїти протиставляє своє священне у якому пояснюють спірні питання Корану і по своєму пояснюють суть. Носієм влади не може бути напівсвітська людина. Носієм влади має виступати духовна людина. В рамках сунізму і шиїзму появляються інші течії. В рамках сунізму є секта харіджити, а в рамках шеїзму – ісмаїліти. Харіджити інакше трактують інститут політичної влади. Вони вважають що правити повинні халіфи але вони повинні обиратися всією общиною. Пропонують повернутися до первісного Корану в якому домінують справедливість і рівність. Ісмаїліти відстоюють духовну владу. Вони повністю підпорядковують державний апарат, а світське право підпорядковують Корану. В соціальній сфері вони так само як і харіджити виступають до повернення у первісний стан де є сумісність майна де влада майна є сільська община і панує те що є рівність всіх правовірних.

39.Філософські і політичні погляди Ібн Рушда та Ібн Халдуна їх порівняльна характеристика.

Ібн Рушдрозглядав релігію як політичне мистецтво, необхідне навіть в ідеальній державі, громадяни якого повинні керуватися своїм віровченням лише остільки, оскільки вони не всі можуть бути залучені до філософської істини, у той же час він був глибоко переконаний у можливості організації Громадського життя на твердому фундаменті знання й усунення від влади представників духівництва і богослов'я.

Лише надалі в арабській політичній думці у навчанні Ібн Халдуна стали з'являтися вказівки на прямий зв'язок політики з ісламом і владою правителя, заснованої на розпорядженнях мусульманського права. Розгляд політики з позиції мусульманської релігії і моралі, звертання до аналізу влади — усе це цілком закономірно наближало арабську філософію до вивчення реально існуючої в той час держави — Арабського халіфату — у союзі з мусульмансько-правовою доктриною. Такий підхід проявився уже в навчанні «Братів чистоти», що думали, что лише тоді, коли грецька філософія зіллється з мусульманським правом, буде досягнута досконалість у вивченні політики. Вони розглядали політику серед «божественних», а не практичних наук. Проводячи аналогію між політикою, філософією, правом і моральністю, вони звертали увагу на їхній релігійний характер. Таким чином, була зроблена спроба глянути на політику дуже широко, з позицій релігійного, мусульмансько-правового, «управлінського», морального і навіть психологічного підходів одночасно.

Головне, що привертає увагу в подібному розумінні проблеми,— очевидний перенесення центру уваги у вивченні політики з чисто моральних питань на релігійні і мусульмансько-правові. Однак, незважаючи на цю заявку, арабська філософія аж до XIV в. практично залишалася умоглядною етично орієнтованою теорією: її представники так і не зайнялися вивченням власне «ідеального» чи ж реальної держави, обмежуючи загальними міркуваннями про його моральні і релігійні підвалини. Не задавалися вони і питанням про природу держави, влади, політики. Природно, проблеми організації і діяльності мусульманської держави, «мусульманської політики», націленої на досягнення ідеалу, що малюється мусульманським правом, не могли не породити відповідних теоретичних конструкцій. Вони розроблялися в рамках мусульмансько-правового напрямку політичної думки, що, розвиваючись паралельно з навчаннями філософів, до XI в. уже досягло своєї вершини.