1. Предмет, об`єкт та методологія навчальної дисципліни

Однією з суспільних наук, яка вивчає одну з сторін суспільного життя, є історія держави і права. Вона досліджує виникнення, розвиток та функціонування таких суспільних явищ як держава і право.На відміну від юридичних галузевих наук, які вивчають норми, що регулюють певні сфери державно-правових відносин, історія держави і права досліджує державу і право в цілому, в їх єдності. Тому вона є загально-юридичною дисципліною, яка не лише описує певні історичні факти, що відносяться до виникнення, розвитку та функціонування держави і права, але, як будь-яка інша суспільна наука, вивчає закономірності, за якими розвиваються держава і право. Предметом історії держави і права зарубіжних країн є розкриття загальних закономірностей державно-правового розвитку. Конкретні дані про форми правління, державного устрою або діючих в тій або іншій країні правових інститутах важливі і корисні лише тоді, коли в них вбачаються властивості певної історичної системності, коли вони допомагають зрозуміти що протікають через століття і тисячоліття процеси державно-правового розвитку. Щоб пізнати обєктивні закономірності, необхідно, використовуючи порівняльно-історичний метод, виявити загальне і особливе у розвитку різних держав або систем права в один період часу (синхронне порівняння) і в різних періодах історичних епох

2. Поняття та ознаки східної диспотії

Східна деспотія була породжена порівняно низьким рівнем розвитку суспільства, скутістю особистості при наявності міцної сільської громади з нерозвиненістю товарно-грошових відносин і пануванням релігійної ідеології, а також необхідністю керувати великими масами населення, що проживало на великих територіях, і проводити великі громадські роботи. Східна деспотія характеризується найвищим рівнем централізації влади, вся повнота якої зосереджувалася в одній особі (фараона, імператора). Глава держави володіючи, як світської (законодавчої, виконавчої, військової, судової), так і релігійної владою. Особистість глави держави обожнювався, його воля і влада мали релігійний, сакральний характер і були незаперечності. Веління глави держави здійснювалися за допомогою громіздкого, складного марудного бюрократичного апарату. Людина цінувався невисоко, навіть будучи формально вільним, він був «рабом порядку», релігії, традицій. Східна деспотія - наслідок раннього стану суспільства і, зокрема, панування общинних відносин. Східна деспотія могла зосередити сили народу на вирішенні найважливіших завдань - створення іригаційних систем, веденні військових дій. Але вона ж гальмувала розкріпачення особистості, часом деформувала суспільні цілі і була однією з причин «застійного» характеру розвитку країн Стародавнього Сходу. Излагаемая характеристика східної деспотії є, однак, лише узагальнене зображення реального. Східна деспотія типова для багатьох державних утворень країн Сходу. Але, наприклад, в імперії Маур'їв (Давня Індія) ряд рис деспотії був відсутній. Та й в історії Єгипту мали місце випадки гострих конфліктів світської і духовної влади, повалення фараона жрецтвом 

3. Суспільний та державний лад Давнього Єгипту

Панівними верствами в суспільстві були жерці, знать, цивільні та військові чиновники. Жерці поділялись на групи залежно від різних культів, різних богів, яким вони служили. На чолі кожної групи стояв верховний жрець, пророк даного бога. Кожна група мала свій центральний та інші храми, розташовані по всій країні. До найголовніших богів належали бог сонця Ра, бог загробного життя і суддя Озіріс, злий бог Сет, бог Анубіс та ін. Впливову групу становили царські жерці, що відали культом бога-царя. Жерці були звільнені від усяких робіт і повинностей на користь фараона, від сплати податків, виконання будь-яких повинностей взагалі. Вони займали важливі посади в державі — в центральному і місцевому управлінні, судовому відомстві, були вчителями, лікарями тощо. Жерці мали великий, нерідко визначальний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави, їм часто належало вирішальне слово при обранні того чи іншого фараона. Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила єгипетська аристократія. Вона складалася як з потемків колишньої родоплемінної знаті, так і з вищих цивільних і військових чинів, іноді вихідців з низів, що дістали титул й посади від фараонів. Знать володіла величезними багатствами, які постійно збільшувались за рахунок завоювань, пожалувань фараоні та ін. З середовища знаті фараони призначали правителів номів — номархів, усе вище начальство, військових командирів та ін. Єгипетська аристократія мала великий вплив на розв'язання державних питань. Значний прошарок у суспільстві становили крупні купці, торговці, лихварі, багато дрібних крамарів, міняйлів та інших. Серед них були й впливові люди, які володіли великими багатствами, землями, рабами. Навіть фараони неодноразово у них позичали значні суми грошей, золото тощо. Основну масу населення Єгипту становили селяни-общинники і ремісники. Вони були людьми вільними. Одні з них жили й працювали на державній землі замкнутими общинами, причому кожен з них мав окрему ділянку, за користування якою сплачував державі певну суму грошей і частину врожаю. Самовільно залишити землю й общину не дозволялось. Інші були прикріплені до землі, яку надавали фараони в користування храмам, чиновникам, воїнам. Окрім ренти на користь держави, ці селяни повинні були віддавати частину врожаю володільцям землі.  Селян змушували також працювати на загальнодержавних роботах — на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладанні доріг та ін. Під час цих робіт селянам і ремісникам виплачували невелику платню і скромно харчували. Мобілізовані у випадку необхідності селяни і ремісники становили основу війська-ополчення. Саме зі збагатілих селян сформувався прошарок більш-менш заможних господарів, власників — так званих неджес. З їхнього середовища поповнювалось чиновництво, писарі, жрецтво, деякі з неджес стали торговцями. Найбідніших селян називали хуру. Щодо ремісників, котрих було чимало, то заможні з них мали власні майстерні, помічників, рабів. Проте більшість працювала в державних майстернях, рудниках, каменоломнях. Серед ремісників були кваліфіковані майстри, які мали кращі умови життя і праці, вищу оплату. Це стосувалося й художників, скульпторів, архітекторів та ін. Необхідність виконання великого обсягу іригаційних робіт, значний обсяг державного будівництва (храми, палаци, піраміди та ін.) вимагали величезної кількості робочих рук, і це була одна з головних причин завойовницької політики фараонів — захоплення рабів. Рабами ставали не тільки військовополонені чужоземці, а й єгиптяни, переможені у міжусобних війнах. До певного часу існувало боргове рабство, продаж у рабство своїх дітей, віддання у рабство за злочин. Однак основним джерелом був полон. Захоплені у полон раби були власністю фараона, тобто держави. Вони могли мати сім'ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з державними законами. Державний устрій Стародавнього Єгипту Держава в Єгипті мала характер своєрідної монархії — деспотії. Вся повнота державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) належала одній особі — монархові, котрий правив за допомогою централізованого, бюрократично організованого апарату, спираючись на великий штат чиновників та професійну армію. На чолі держави стояв спадковий монарх — фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога сонця — Ра, матеріалізованого на землі, воля якого — священна. Фараон — це "джерело життя, здоров'я і радості", оскільки він народився від бога і земної жінки. Про авторитет фараонів, їх неосяжну владу засвідчують храми, споруджені на їх честь, грандіозні усипальниці —піраміди та інші будівлі, які споруджували впродовж десятиліть сотні тисяч людей. Фараону, і тільки йому, належала вся повнота законодавчої влади, його воля — закон; законом вважали все те, чого хоче фараон. Фараону належала і верховна виконавча, і судова влада, він був верховним воєначальником, іноді — й верховним жерцем [1, с. 12]. Фараон правив державою за допомогою великого розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарату. Найголовнішим, найвищим з державних сановників був джаті (візир). Візирів призначали фараони спочатку зі своєї найближчої родини, а згодом із середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, зосереджуючи і адміністративну, і судову владу. Він був начальником усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали "начальником усієї держави, півдня і півночі", "начальником усіх вельмож", йому віддавали великі почесті: при появі його в приміщенні усі падали долілиць. Високим державним сановником був головний скарбник і одночасно хоронитель царської печатки. Функції його були ширші, ніж назва посади. Насправді йому підпорядковувались не тільки державна скарбниця, але ще й державні склади, комори, оскільки значну частину податків та різних інших зборів у Єгипті вносили натурою — зерном, худобою, птицею, плодами тощо. Тому його ще називали "завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл". Він скріплював царською печаткою всі державні документи, угоди, закони.  Над ними стояли тільки фараон і візир. Головному скарбнику безпосередньо допомагали два "скарбники фараона", які завідували каменоломнями, срібними і мідними рудниками, копальнями. Вони відповідали за поставляння будівельних матеріалів для царських робіт, могли ввозити їх з інших країн. Вони виконували також функції військового і морського міністрів. Важливу роль відігравав "начальник усіх царських робіт" — так би мовити, міністр громадських (публічних) робіт. Існував ще ряд інших високих сановників, були й напівофіційні титули й посади, зокрема "єдиний друг фараона", "фараонів знайомець" та ін. Далі йшли правителі номів — номархи, яких призначав фараон зі знаті. Вони були наділені великою владою на місцях — законодавчою, виконавчою, судовою, військовою. Іноді влада номархів настільки зростала, що вони оголошували себе самостійними правителями, засновували свої династії, воювали між собою і з зовнішніми ворогами, будували собі піраміди, палаци, храми. На нижчих щаблях влаштувався розгалужений чиновницький апарат з високорозвиненим письмовим діловодством, з численними секретарями, писцями тощо, з властивими для них формалізмом, бюрократизмом, тяганиною, хабарництвом. Ці чиновники вели облік усього державного господарства, управляли царськими маєтками, рудниками, копальнями, стягували податки, доглядали за порядком, керували поліцією. Найчисленнішою категорією була категорія писців і наглядачів. На ці посади мали доступ усі вільні. Для набуття певної професії, у тому числі чиновників, існували спеціальні школи. Спостерігалась навіть певна спадковість професій, хоча примусово спадкового закріплення громадян за певними спеціальностями не існувало. Для службовців нижчих рангів і посад була відкрита дорога для підвищення по службі. За свою службу чиновники отримували від фараона платню, здебільшого натурою. Вищим чиновникам за добру службу фараон надавав у користування або й дарував землі, рабів, худобу та ін. Важливе становище у державній службі займали жерці. Іноді навіть не було суворого розмежування між чиновниками і жерцями, оскільки останніх призначали на державні посади, а чиновники діставали сан жерців. В епоху Нового царства особливо зросла роль жерців у суспільстві і державі. Чимало жерців було призначено на високі державні посади: один із них був начальником флоту, інший — очолював усіх лікарів. Збройні сили. У період Стародавнього і навіть частково Середнього царства Єгипет не мав великої постійної армії. Професійною військовою силою були тільки загони особистої охорони фараона, його сім'ї, тобто царська гвардія. Існували ще нечисленні загони охорони внутрішнього порядку і кордонів — лівійські, нубійські лучники та ін. Військову охорону мали храми, збирачі податків. Така сама ситуація була і в номах. Крім того, в Єгипті здавна існувала поліція з нубійських негрів. За необхідності скликали ополчення, основну масу якого становили селяни й ремісники. Кожен ном поставляв певну кількість війська. Такий же обов'язок покладали на храми та на інших великих землевласників. Після вигнання гіксосів Єгипет мілітаризується, стає великою агресивною державою, небезпечною для сусідів. Створюється велика професійна армія, з'являються нові види зброї — колісниці, згодом — бойові слони. Роль воїнів у суспільстві і державі зростає. Вони одержують додаткові пільги, за службу — оплату, в тому числі земельні ділянки, рабів. Наділений привілеями клан воїнів стає більш замкненим, професійним. Воєначальники, військові командири щораз більше впливають на державні справи [3, с. 18]. Суд. Судові органи в Єгипті не були відокремлені від владних чи адміністративних. Вищі службові особи в державі одночасно виступали як судді. Отже, верховним суддею був фараон — земний бог, що ніби втілював найвищу справедливість. Внаслідок цього він міг будь-яку справу розглядати особисто, як і змінити рішення будь-якої іншої судової інстанції. Зазвичай здійснення верховного судочинства фараон доручав візирові. В свою чергу, візир розглядав справи або одноособово, або як головуючий Ради десяти, що, як зазначалось, виконувала судові й адміністративні функції. В епоху V-ої династії як вищий судовий орган виникає "Палата шести", яку теж очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни, сама розглядала важливі справи. До її складу, який затверджував фараон, входили вищі сановники держави. У період Нового царства виникла ще судова "колегія 30 суддів", до складу котрої входили знатні громадяни найбільших міст країни. У номах найвищу судову владу здійснював номарх. Він розглядав справи або самостійно, або за участю інших сановників, урядовців (знавців закону і звичаїв). У містах судочинство виконували правителі міст, в общинах дрібні, місцеві справи і спори розглядали старости общин. Судочинство з цивільних і кримінальних справ було однаковим. І ті й інші порушували за скаргою потерпілого, який підтримував звинувачення та просив суд винести певну міру покарання чи відшкодувати певну суму. Судочинство вели у письмовій формі. Своє рішення суддя не мусив умотивовувати. Стосовно санкції, то суд міг погодитись із тією, яку просив потерпілий, або визначити іншу, свою. Крім державного існувало ще судочинство храмове, де жерці-ієрархи судили усіх нижчепоставлених жерців, залежне селянство, котре мешкало в храмових маєтках, рабів. Доказами в судовому процесі були: власне зізнання, покази свідків, клятви, письмові документи, огляд місця події (наприклад, при оскверненні могил). Застосовували тортури. Римський історик Марц.

Джерела права До найдавніших джерел єгипетського права належать звичаї, тісно пов'язані із міфічними приписами та релігійними нормами. За легендою початок давньому законодавству Єгипту поклав бог Тот, який передав єгипетським жерцям 42 священні книги. У давньоєгипетській міфології можна зустріти описання різних правових процедур та символів. Саме єгиптяни стали використовувати важелі як символ правосуддя. Магічні пророкування та ритуали здійснювали жерці. Велике значення як джерела права мало законодавство фараонів. Воно було досить рухливим, а сам фараон розглядався як постійно діюче живе джерело своїх законів. Своєрідні зводи давньоєгипетського права було складено за чотирьох фараонів, Сазіхісі в епоху Стародавнього царства, за Рамзеса II Великого та за фараона V багатьох випадках чинність джерела права отримували судові рішення фараона та верховного жерця лжаті. адміністративні розпорядження вищих посадових осіб, а також міжнародні договори.

Право власності Ще у давнину єгипетські закони містили докладні приписи про право власності, її форми (царська, храмова, громадська, приватновласницька), володіння та розпорядження нерухомістю. Правочини з землею, худобою, рабами вчинялися за ритуалом, участю свідків, у тому числі жерців. Такі контакти зазвичай складалися в суді. Договори та умови купівлі-продажу викладалися письмово з надзвичайною точністю і деталями та потім скріплялися підписами багатьох свідків. Відсотки під позичені суми не повинні були перевищувати суму боргу. Спочатку власність передавалася на підставі усної домовленості та в присутності офіційних осіб (місцевих чи столичних), а потім оформлялася за допомогою переписувача особливим записом (і це робилося за плату). Згодом передавання власності стало супроводжуватися особливим ритуалом, зокрема, складання договору та підтвердження його принесенням клятви, необхідно було виконати обряд уведення покупця у володіння. Деякі новації було запропоновано фараоном Бохорисом, правителем з XXIV династії (720-715 роки до н. е.), який увійшов в історію як великий соціальний реформатор. Він увів заборону на обернення підданих у рабів за борги, заборонив стягувати двократну суму за надання позики. Нарешті, він установив правило, згідно з яким у разі укладення договору без запису доказом могла слугувати клятва. Формалізм у розпорядженні нерухомістю - характерна риса юриспруденції багатьох країн Стародавнього Сходу.

Родинне право Цікавим уважається становище жінок у Стародавньому Єгипті, яке явно було більш незалежним порівняно із становищем жінок в інших країнах того часу. Жінка в соціальному та господарському житті суспільства, як і в родині, посідала високе становище, тому в Єгипті був поширений шлюб-партнерство з правом голосу вільної жінки при укладенні шлюбного контракту та можливістю вільно ініціювати розлучення. Якщо розлучення починалося за ініціативою чоловіка, дружині поверталися частина посагу та частина майна, нажитого спільно. Дружина мала право на частину посагу і в тому разі, якщо вона залишала чоловіка за своєю волею. Удова могла користуватися всім майном, але продавати чи дарувати могла тільки свою долю. Одруження і будування домівки вважалися поняттями рівнозначними. Батьки та близькі брали найактивнішу учать у підібранні нареченого і згоди молодят не завжди питали. Шлюби між кревними родичами заборонялися. Але фараони могли одружуватися на сестрах і навіть доньках. Разом з тим закони і звичаї фіксували перевагу голови родини, чоловіка, брата. Чоловік міг побити палкою дружину, брат - сестру, однак у "розумних межах". Невірність чоловіка не каралася, йому дозволялося мати наложниць. Невірність дружини каралася смертю. Дружина, "яка обманювала та поїдом їла свого чоловіка", була спаленою, говориться в одному з надписів; в іншому сказано, що за невірність чоловік убив дружину та кинув труп собакам.

Злочин і покарання Карне право Стародавнього Єгипту, що зароджувалося, знало такі види злочинів: 1) державні - зрада, змова, заколот, розголошення державної таємниці 2) релігійні - вбивство священних тварин, чаклунство: 3) проти особи - вбивство, відступлення від правил лікування у разі смерті хворого; 4) проти власності - крадіжка, обмірювання, обважування; 5) злочини проти честі та гідності - перелюбство, зґвалтування. Основною метою покарання було залякування.

Вид покарання залежав від становища злочинця та тяжкості злочину. Учасники повстання підлягали поголовному знищенню. За вчинення інших тяжких злочинів могли заслати на рудники. Жорстокі страти передбачалися стосовно грабіжників царських гробниць. За розкрадання храмового майна стягувався штраф у 100-кратному розмірі. Звичайна крадіжка потребувала компенсації у дво- або трикратному розмірі. Потерпілий міг звернутися в місті до ватажка злодійської касти. За повернення речі власник сплачував викрадачу четверту частину її вартості. Підроблення документів каралося відсіканням руки. Позбавлення честі вважалось одним з тяжких та ганебних покарань. Воно застосовувалося за дезертирство з армії, непокору начальнику. Карне покарання загрожувало тому, хто давав у заставу мумію свого предка. На початковому етапі Стародавнього царства злочини проти родичів розбирав голова родини, пізніше ця функція перейшла до судді. Накази містять невтішні відгуки про представників суддівського стану за їх крутійство, упередженість.

Спадкове право Спадкування здійснювалося за законом: власність зазвичай переходила старшому сину. Були часи, коли діти отримували рівні спадкові частки. За відсутності дітей дружина ставала єдиною спадкоємицею. У стародавніх єгиптян була також можливість обійти приписи закону шляхом складання особливого заповіту, що офіційно підлягав реєстрації на користь тих чи інших своїх дітей, у тому числі дочок. На дітей як на спадкоємців накладалися витрати на поховання своїх батьків, навіть якщо про це нічого не говорилося в заповіті. Діти традиційно були також зобов'язані доглядати могили батьків. З цією метою хтось із членів родини призначався відповідальним за догляд за могилою та наділявся постійним чи частковим матеріальним фондом, який він мав та яким користувався тільки за призначенням і не міг розподілити між своїми дітьми.

4. Право стародавнього Єгипту До найдавніших джерел єгипетського права належать звичаї, тісно пов'язані із міфічними приписами та релігійними нормами. За легендою початок давньому законодавству Єгипту поклав бог Тот, який передав єгипетським жерцям 42 священні книги. У давньоєгипетській міфології можна зустріти описання різних правових процедур та символів. Саме єгиптяни стали використовувати важелі як символ правосуддя. Магічні пророкування та ритуали здійснювали жерці. Велике значення як джерела права мало законодавство фараонів. Воно було досить рухливим, а сам фараон розглядався як постійно діюче живе джерело своїх законів. Своєрідні зводи давньоєгипетського права було складено за чотирьох фараонів: Менесі (кінець IV тисячоліття до н. е.), Сазіхісі в епоху Стародавнього царства, за Рамзеса II Великого та за фараона Бокхоріча (720-715 роки до и. е.). V багатьох випадках чинність джерела права отримували судові рішення фараона та верховного жерця лжаті. адміністративні розпорядження вищих посадових осіб, а також міжнародні договори.

5.Суспільний лад давнього Вавилону Як всяке рабовласницьке  держава, Древній Вавилон знав поділ суспільства насамперед на вільних і рабів. Раби («вардум») становили нижчий суспільний прошарок. Рабами ставали військовополонені, а також поневолені і стали безправними вільні (наприклад, злочинці і неспроможні боржники). Раби розглядалися законом як річ, що знаходиться в повній власності господаря.Право власності на рабів переходило в родині з покоління в покоління. Рабів продавали, закладали. Вільне населення Вавилона, у свою чергу, поділялося на повноправних і неповноправних. Повноправні вільні громадяни «авилум» (людина, чоловік) становили основну масу населення. Повноправним громадянам протистояли «мушкенуми». На нерівноправне становище «мушкену» вказують статті закону, що визначають покарання за злочин проти нього. Поряд зі станами закони Хаммурапі вказують також професійні заняття населення. Перше місце займають придворні службовці, з яких закони називають царського охоронця і вища жрецтво, що стояли в безпосередній близькості до царя. З інших державних службовців закони згадують «редум», «баірум», «декума», «лубуттум». Функції цих осіб не зовсім ясні, ймовірно, це різного роду військовослужбовці.

6.Державний лад давнього Вавилону Древневавилонское царство являло собою централізовану державу. У руках царя була зосереджена законодавча, виконавча і судова влада. Разом з тим царська влада не була сильною. Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Таким чином, глава держави не був самостійним, його діяльність направлялася понад, богом. Знизу царська влада обмежувалася сильним духовенством і багатими містами.Три священних міста Вавилонії - Ніппур, Сіппар і Вавилон - мали пільгові грамоти, що ставили їх у привілейоване становище. Цар не мав права саджати у в'язницю громадян цих міст, вимагати з них солдатів, змушувати працювати в храмових господарствах. Охоронцями недоторканності прав міст виступали жерці. У системі державних органів управління розрізнялися центральні та місцеві. Великими містами управляли намісники царя. На місцях, хоча й зі значно обмеженими функціями, зберігалися органи общинного самоврядування, які здійснювали деяку адміністративну, фінансову, судову владу. Судові функції виконували чиновники, призначувані царем: намісники і правителі місцевості. Вищою судовою інстанцією був цар.Общинні і храмові суди все більше втрачали своє значення. У Вавилоні існувала постійна армія.